Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 120)
— Тоді ми їх усі демонтували, — Толбі звівся на ноги, кремезно вивищуючись над усіма й міцно тримаючи свій кухоль.
Його важке обличчя почервоніло. — Геть усі кляті атомні бомби по всьому світу.
Запала нервова тиша.
— Що ж, — пробурмотів юнак. — Ви справді розібралися з людьми війни.
— Не лишилося нікого, вони зникли навіки, — сказав лось.
Толбі взявся за свій залізний посох.
— Можливо. А може й ні. Що як кілька з них залишилося?
— Ти на що натякаєш? — обурився лось.
Толбі підвів на нього свої суворі сірі очі.
— Годі з нами гратися. Ви чудово знаєте, на що я натякаю. Ходять чутки, що десь у цьому районі переховуються люди війни.
Лось спочатку вражено затнувся, а тоді розгнівано вибухнув:
— Це брехня! — закричав він.
— Справді?
Маленький бородатий чоловік в окулярах теж підскочив:
— Тут ніхто не має жодного стосунку до уряду! Ми всі добропорядні люди!
— Ти був би обережнішим, — тихо сказав до Толбі один з юнаків. — Тутешні не люблять, коли
Толбі хитаючись звівся на ноги, стиснувши в руках залізний посох. Пен став поруч, обоє завмерли.
— Якщо хтось із вас щось знає, — сказав Толбі, — вам краще розповісти. Просто зараз.
— Ніхто нічого не знає, — відповіла білявка із суворим обличчям. — Ви говорите з чесними людьми.
— Так і є, — кинув негр. — Ніхто тут не робить нічого поганого.
— Ви врятували наші життя, — сказала чорнявка. — Якби ви тоді не скинули уряди, ми всі загинули б у війні. Навіщо нам щось приховувати?
— Це правда, — пробурчав лось. — Ми б не вижили, якби не Ліга. Гадаєте, ми справді хочемо вам зашкодити?
— Ходімо звідси, — попросила Сильвія батька. Вона звелася на ноги й кинула Пенові його рюкзак.
Толбі продовжував войовничо бурчати. Зрештою він теж підняв свій рюкзак і закинув його на плече. У кімнаті запала мертва тиша. Усі стояли, заклякнувши, аж доки трійця не зібрала речі й не рушила до дверей.
Маленька чорнявка їх зупинила.
— Наступне місто за тридцять миль звідси, — сказала вона.
— Дорога заблокована, — пояснив її високий товариш. — Її ще роки тому перекрили зсуви. Чому б вам не лишитися сьогодні у нас? Тут повно вільного місця. Можете відпочити, а завтра вранці вирушити в дорогу.
— Ми не хочемо завдавати вам клопоту, — пробурмотіла Сильвія.
Толбі й Пен перезирнулися між собою, а потім глянули на дівчину.
— Якщо у вас справді є вільне місце...
— Слухайте, — до них підійшов лось. — У мене є десять жовтих талонів, і я хочу пожертвувати їх Лізі. Минулого року я продав ферму, тож мені більше не треба талонів, тепер живу з братом і його родиною. — Він простягнув талони Толбі. — Тримай.
Толбі відмовився.
— Залиш собі.
— Туди, — сказав високий молодик, доки вони тупотіли сходами у сліпучу стіну спеки й пилу. — У нас є машина, он вона. Стара бензинова машина, але мій батько переробив її, щоб вона працювала на нафті.
— Дарма ти не взяв талонів, — сказав Пен до Толбі, коли вони всілися у старезне пошарпане авто. Довкола дзижчали мухи. Тут майже не було чим дихати, салон розжарився, як горнило. Сильвія обмахувала себе скрученою газетою. Чорнявка розстібнула блузку.
— Навіщо нам гроші? — добродушно розсміявся Толбі. — Я за все життя жодного разу ні за що не платив, як і ти.
Машина чхнула й повільно рушила вперед, до дороги. Вони почали розганятися. Двигун торохкотів і ревів, але вже невдовзі вони мчали доволі швидко.
— Ви ж бачили їх, — сказала Сильвія, перекрикуючи гуркіт. — Вони б віддали нам усе, ми врятували їхні життя. — Вона показала рукою на поля, фермерів та їхніх працівників, посохлі врожаї, занепалі старі будинки. — Якби не Ліга, вони усі були б мертві. — Дівчина роздратовано вбила муху. — Вони на нас покладаються.
Чорнявка розвернулася до них, доки машина мчала роздовбаною дорогою. По її засмаглій шкірі стікав піт, напівприкриті груди колихалися в такт ходу машини.
— Я Лора Дейвіс. У нас із Пітом є стара ферма, подарована нам на весілля його батьком.
— Ви можете зайняти весь перший поверх, — додав Піт.
— У нас немає електрики, зате є великий камін. Вночі температура падає. Вдень спекотно, але коли сонце сідає, то справді дуже холодно.
— Ми дамо собі раду, — відповів Пен. Його трохи нудило від вібрації і спеки.
— Так, — погодилася дівчина. Її чорні очі зблиснули, темно-червоні губи скривилися. Вона напружено перехилилася до Пена, її обличчя дивно світилося. — Так, ми добре про вас подбаємо.
У цю мить машина злетіла з дороги.
Сильвія заверещала, Толбі кинувся вниз, ховаючи голову між колін і скрутившись клубком. Довкола Пена раптом вибухнула зелена завіса, а тоді — нудотна порожнеча, доки машина летіла вниз. Вони приземлилися з гучним оглушливим тріском, Пена підхопило шаленою хвилею інерції, що розкидала його останки навсібіч.
— Поставте мене ненадовго біля цих поручнів, — наказав Борз. — Перед тим, як я зайду досередини.
Команда обслуговування опустила його на бетонну поверхню й припасувала магнітні затискачі. Широкими сходами до масивної будівлі штаб-квартири Борза заходили й виходили чоловіки і жінки.
Йому подобалося сидіти біля цих сходів, подобалося зупинятися тут і оглядати свій світ, цивілізацію, яку він дбайливо сконструював. Кожен елемент додавався ретельно, старанно, з безмежною турботою. Це тривало роками.
Цивілізація, збудована Борзом, не була великою. Оточена з усіх боків горами, долина була як дно казана, обрамленого темно-фіолетовими схилами. Далі за схилами починався звичайний світ. Випалені поля, розбомблені зубожілі містечка, розбиті дороги. Залишки будинків і розвалені ферми, каркаси автомобілів і техніки. Запилюжені люди, що апатично вештаються довкола у саморобному одязі, в якомусь рам’ї й лахмітті.
Він бачив, що коїться там, назовні, знав, як усе виглядає. Тут, під захистом гір, уже не було змарнілих облич, хвороб, зів’ялого врожаю, примітивних плугів та архаїчних інструментів. Тут, між схилів, Борз вибудував точну й детальну копію суспільства, якого не було вже два століття. Світ, яким він був у давні часи. Часи урядів, часи, яким поклала край Ліга Анархістів.
У його п’яти синапс-кільцях залишилися плани, знання, інформація, креслення цілого світу. Два століття він ретельно відтворював той світ, побудував це мініатюрне суспільство, що зараз виблискувало і гуділо довкола. Дороги, будівлі, адміністративні споруди, промисловість — усе, що було в тепер уже мертвому світі, частина минулого, збудована власними руками, його власними металевими пальцями і мозком.
— Фаулере, — покликав Борз.
Підійшов Фаулер. Він виглядав виснаженим, його очі були червоними, повіки — набряклими.
— Слухаю. Ви хочете зайти досередини?
Вгорі проревів ранковий патруль, вервечка чорних цяток на тлі ясного сонячного неба. Борз задоволено за ними спостерігав.
— Дивовижне видовище.
— Точнісінько за розкладом, — погодився Фаулер, звірившись із годинником. Праворуч від них між зеленими полями по трасі зміїлася колона важких танків, їхні дула виблискували. За колоною марширували піхотинці з антибактеріальними масками на обличчях.
— Мені здається, — сказав Борз, — що далі довіряти Ґріну буде нерозсудливо.
— Чому ви так вважаєте?
— Щодесять днів мене вимикають, щоб твоя команда все полагодила. — Борз тривожно крутнувся. — Протягом дванадцяти годин я цілком безпорадний, і мною опікується Ґрін. Стежить, щоб зі мною нічого не сталося. Але...
— Але що?
— Але мені здається, що безпечніше було б поставити військовий загін охорони. Для однієї людини на самоті це завелика спокуса.
Фаулер насупився.
— Я проти. А як тоді щодо мене? Я відповідаю за вашу перевірку і легко можу, наприклад, поміняти кілька дротів, пропустити потужний заряд по ваших синапс-кільцях чи зіпсувати їх.