Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 121)

Борз злякано крутнувся, а тоді затих.

— А й справді, ти маєш рацію, — погодився він, а тоді продовжив далі. — Але що ти від цього виграєш? Ти знаєш, що я єдиний, завдяки кому це все тримається купи. Я єдиний, хто знає, як не дати організованому суспільству перетворитися на безладний хаос! Без мене все завалиться, і вам лишиться тільки пил, руїни і бур’яни. Зовнішній світ одразу примчить вас захопити.

— Звичайно. То чому ви тоді хвилюєтеся через Ґріна?

Поруч прогуркотіли вантажівки з робітниками у блакитно-зелених одностроях. Вони сиділи з підкоченими рукавами й інструментами в руках. Команда шахтарів, що рухалася до гір.

— Занесіть мене всередину, — раптом сказав Борз.

Фаулер покликав Макліна. Вони взяли Борза й занесли його крізь натовп людей у будівлю, вниз коридором до його кабінету. Чиновники і техперсонал шанобливо поступалися дорогою, коли повз них проносили великий пощерблений і поіржавілий корпус.

— Гаразд, — нетерпляче сказав Борз. — Це поки все, можете йти.

Фаулер і Маклін залишили багатий кабінет з розкішними килимами, меблями, портьєрами і рядами книжкових полиць.

Борз вже схилився над столом, сортуючи купи звітів і паперів.

Дорогою назад Фаулер похитав головою.

— Він довго не протягне.

— Рухова система? А ми не можемо зміцнити...

— Я не про це. Він не витримує психологічного навантаження.

— Ніхто з нас не може такого витримати, — пробурмотів Маклін.

— Йому заважко всім керувати. Знати, що все залежить від нього, знати, що тільки-но він відвернеться чи здасться, усе почне валитися. Намагатися закритися від реального світу, утримувати його ідеальний всесвіт на плаву — це таки пекельна робота.

— Але ж йому це досі вдавалося, — сказав Маклін.

Фаулер зажурився.

— Зрештою нам доведеться якось вирішувати цю проблему. — Він похмуро провів пальцями по стрижню великої викрутки. — Він зношується, хтось повинен буде діяти. Борз щодалі слабнутиме... — він засунув викрутку назад у пасок, прилаштувавши поруч з плоскогубцями, молотком і паяльником. — Вистачить одного короткого замикання.

— Тобто?

Фаулер розсміявся.

— Зараз ним опікуюсь я. Один замкнений дріт — і «пуф». Але що далі? Це складне питання.

— Може, — тихо сказав Маклін, — ми з тобою могли б зупинити цей лабораторний експеримент. Ми з тобою, разом з іншими, і жити, як люди.

— Лабораторний експеримент, — повторив Фаулер. — Як щури в лабіринті, що виконують трюки за сценарієм, який для них придумали.

Маклін зустрів Фаулерів погляд.

— І придумав їх представник іншого, цілком відмінного від нашого, виду.

Толбі спробував поворушитися. Було тихо, поруч щось ледь чутно капало. Затиснений між залізною поперечиною і каркасом, він висів головою вниз. Машина лежала на боці, влетівши між двох велетенських дерев у балці поруч з дорогою. Довкола валялися погнуті запчастини і потрощений метал. І тіла.

Він щосили штовхнув поперечину. Вона подалася, і Толбі зміг спуститися і сісти. Гілка дерева розтрощила лобове скло і простромила чорняву, що досі сиділа розвернута головою до заднього сидіння. Гілка перебила їй хребет, пройшовши крізь грудину й пришпиливши тіло до сидіння. Дівчина досі трималася за неї обома руками, голова була похилена, рот застиг напіввідкритим. Чоловік поруч теж був мертвий, йому відірвало обидві кисті. Засипаний уламками скла, він лежав головою на залишках приладової панелі в кривавих відблисках власних внутрішніх органів.

Пен теж загинув. Його шия зламалася, як трухлявий держак від швабри. Толбі відсунув тіло й оглянув доньку. Сильвія не ворушилася. Він приклав вухо до грудей і прислухався. Вона була жива, серце слабко, але билося, груди здіймалися й опадали.

Він обмотав хустинкою рану на її руці, де з розірваної плоті витікала кров. Дівчину сильно порізало й подерло, одна нога вивернулася, вочевидь переламана. Одяг був порваний, у волоссі запеклася кров, але вона була жива. Він штовхнув скособочені двері й вибрався назовні. Його лизнув вогняний язик полудневого сонця, Толбі скривився і взявся витягати через погнуту раму непритомне тіло Сильвії з машини.

Раптом почувся якийсь звук.

Толбі перелякано роззирнувся. Щось наближалося, комаха, що дзижчала й швидко знижувалася. Він поклав Сильвію, присів, знову глянув вгору, а тоді незграбно прокрався в балку.

Він послизнувся і впав, скотившись по гострих сірих валунах у зелені лози. Стискаючи пістолет, Толбі лежав, відхекуючись у вологій тіні, і дивився вгору.

Комаха приземлилася. Це був невеликий літак на реактивній тязі. Його вразило це видовище. Звісно, Толбі чув про літаки, бачив їх на фотографіях, про них розповідали на інструктажах і лекціях вступних курсів з історії в таборах Ліги. Але цей був справжній!

З літака вибігли люди в одностроях і рушили від дороги схилом балки. Вони обережно, пригинаючись, підійшли до розбитої машини. В кожного із собою була крупнокаліберна рушниця, чоловіки виглядали похмурими й досвідченими.

Вони вирвали двері автівки й оглянули салон.

— Один утік, — долинув до нього чийсь голос.

— Він має бути десь неподалік.

— Гей, є вцілілі! Жінка, намагалася вибиратися. Інші мертві.

Хтось оглушливо вилаявся.

— Ця ідіотка Лора! Чому вона не вистрибнула? Фанатична мала дурепа!

— Мабуть, їй забракло часу. Боже, ця штука простромила її наскрізь. — У голосі вчувалися жах і розгубленість. — Ми навряд чи зможемо її витягнути.

— Залиште її, — офіцер махнув солдатам, щоб відходили від машини. — Нехай лежить тут.

— А як щодо пораненої?

Командир завагався.

— Ми її вб’ємо, — зрештою сказав він, перехопивши і звівши до плеча рушницю. — Ви тимчасом розосередьтеся і спробуйте знайти втікача. Він, мабуть...

Толбі вистрілив, розполовинивши тіло офіцера. Нижня частина повільно осіла, а верхня розлетілася дрібками попелу. Толбі розвернувся й почав відступати широким півколом, повзучи навкарачки й відстрілюючись. Він підстрелив ще двох, й інші в паніці відбігли до своєї реактивної комахи. Грюкнув люк.

Досі в нього була перевага — ефект несподіванки. Тепер її вже не було. Вони мали техніку і кількісно його переважали, він був приречений. Комаха вже здіймалася в повітря, згори вони легко зможуть його вистежити. Але він врятував Сильвію, і це вже було досягненням.

Толбі наосліп побіг униз висохлим руслом потічка, йому не було куди подітися. Він не знав місцевості і не мав транспорту. Зрештою він послизнувся на камені і впав долілиць. Попри хвилю болю й запаморочення, Толбі, хитаючись, звівся на коліна. Пістолета не було, випав десь у хащах. Чоловік виплюнув поламані зуби і кров й ошаліло вдивлявся у яскраве полудневе небо.

Комаха відлітала. Вона рухалася в бік далеких схилів, зменшившись спочатку до чорної кульки, потім мушиної цятки, і зрештою зникнувши.

Толбі трохи перечекав, а тоді вибрався назад схилом балки до розбитої машини. Вони полетіли за підкріпленням, вони повернуться. Зараз був його єдиний шанс витягнути Сильвію, відійти подалі вздовж дороги і сховатися. Може, дійти до якоїсь ферми, назад у місто.

Він дістався до машини й зупинився, приголомшений і розгублений. Три тіла досі були тут: двоє на передньому сидінні і Пен на задньому. Але Сильвія зникла.

Вони забрали її з собою туди, звідки прилетіли. Її затягли в реактивну комаху. Від машини до схилу балки, що виходив на трасу, тягнувся кривавий слід.

Толбі, здригаючись, опанував себе. Він заліз назад в машину й забрав пістолет Пена. Залізний посох Сильвії лежала на сидінні, Толбі прихопив і його. Тоді він вийшов на дорогу і вирушив до схилів, повільно і сторожко.

У його голові промайнула смішна думка: він знайшов те, що шукав. Людей в одностроях. Організованих, підпорядкованих центральній владі, у новенькому літаку.

За схилами був уряд.

— Сер, — сказав Ґрін, нервово пригладжуючи своє коротке біляве волосся, його молоде обличчя скривилося.

Усюди юрмилися інженери, інші фахівці і звичайні люди.

Кабінети гуділи й відлунювали буденними справами. Ґрін проштовхався крізь натовп до столу, де сидів Борз, спершись на дві магнітні рамки.

— Сер, — сказав Ґрін. — Дещо трапилося.

Борз підвів погляд. Він відсунув грифельну дошку з фольги й поклав свій штифт. Його очні лінзи клацнули й зблиснули, всередині побитого корпуса зойкнули коліщата двигуна.

— Розповідай.

Ґрін підійшов ближче. На його обличчі був вираз, якого Борз ніколи раніше не бачив, вираз переляку й осклілої рішучості. Він мав одурманений, фанатичний вигляд, наче тіло чоловіка від напруження скам’яніла.

— Сер, скаути увійшли в контакт з командою Ліги, що рухалася на північ. Вони зустріли їх за Фейрфексом. Інцидент трапився одразу за першим блок-постом.

Борз не відповів. Чиновники, фахівці, фермери, робітники, промислові управлінці, солдати, різноманітний люд навколо продовжував гудіти, перешіптуватися й нетерпляче сновигати, намагаючись дістатися до столу Борза. Кожен зі своїми проблемами, які треба було вирішувати, ситуаціями, які треба було роз’яснити. Нагальними справами. Дороги, фабрики, епідемічний контроль, ремонт, будівництво, виробництво, розробки і планування. Нагальні проблеми, які Борз мав розглянути й вирішити. Проблеми, які не можуть чекати.

— Команду Ліги знищили? — запитав Борз.