Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 122)

— Одного вбито, іншу поранено, її доставили сюди. — Ґрін завагався. — Ще один утік.

Борз довго мовчав. Люди довкола щось бурмотіли й метушилися, але він їх ігнорував. Раптом він підтягнув до себе відеофон і замкнув контур.

— Один утік? Мені це не подобається.

— Він застрелив трьох членів нашого загону скаутів, включно з командиром. Інші злякалися, схопили поранену дівчину й повернулися сюди.

Борз підвів свою масивну голову.

— Вони припустилися помилки, треба було ловити втікача.

— Така ситуація трапилася вперше...

— Я знаю, — відповів Борз, — але це була помилка. Краще було не чіпати їх взагалі, ніж взяти двох і дозволити третьому втекти. — Він повернувся до відеофона. — Вмикайте сигнал тривоги. Закрийте фабрики, озбройте загони робітників й усіх чоловіків-фермерів, що вміють користуватися зброєю. Перекрийте всі дороги. Перемістіть жінок і дітей у підземні укриття. Дістаньте важке озброєння і припаси. Зупиніть усе невійськове виробництво і... — він завагався. — І заарештуйте всіх, у кому ми не впевнені. Розстріляйте всіх зі списку В. — Борз вимкнув сканер.

— Що буде далі? — запитав приголомшений Ґрін.

— Те, до чого ми готувалися. Тотальна війна.

— У нас є зброя! — захоплено вигукнув Ґрін. — За годину буде десять тисяч людей, готових до боротьби. У нас є реактивні літаки, важка артилерія, бомби і бактеріальні контейнери. А що таке Ліга? Лише купка людей з рюкзаками на спинах!

— Так, — погодився Борз. — Купка людей з рюкзаками на спинах.

— Що вони зможуть вдіяти? Як може зорганізуватися купка анархістів? У них немає вертикалі, контролю, центральної влади.

— У них є цілий світ. Мільярд людей.

— Розрізнених! Анархісти — це лише клуб, непідвладний закону. З добровільним членством. А в нас — дисциплінована організація. Усі сфери нашого економічного життя працюють з максимальною ефективністю. Ми — тобто ви — тримаєте все під контролем. Усе, що ви маєте зробити, це віддати наказ, запустити цю машину.

Борз повільно кивнув.

— Це правда, що анархісти не можуть діяти спільно, Ліга не може зорганізуватися. У цьому й парадокс. Анархістське управління... Власне, антиуправління. Замість того, щоб керувати світом, вони всюди вештаються і заважають керувати всім іншим.

— Собака в кріслі директора.

— Як ти й казав, вони справді є добровільним клубом неорганізованих індивідів. Без закону і центральної влади. Вони не підтримують суспільства, бо не вміють керувати. Усе, що вони роблять, це заважають тим, хто намагається порядкувати. Баламути. Але...

— Але що?

— Але два століття тому вони перемогли. Вони були так само неорганізованими і неозброєними. Величезні юрмища людей без дисципліни і влади скинули уряди по всьому світу.

— У нас є ціла армія, заміновані дороги, важке озброєння, бомби і кулі. Кожен із нас — солдат. Ми ж справжній військовий табір!

Борз задумався.

— То, кажеш, один із них тут? Один з агентів Ліги?

— Молода жінка.

Борз дав сигнал команді обслуговування.

— Віднесіть мене до неї. Я хочу поговорити з нею, доки ще є час.

Сильвія мовчки дивилася, як до кімнати крекчучи зайшли люди в одностроях. Вони наблизился до ліжка, поставили два стільці докупи й обережно поклали на них свою масивну ношу.

Чоловіки швидко виставили захисні опори, скріпили стільці разом, увімкнули магнітні затискачі і втомлено відступили.

— Чудово, — сказав робот. — Можете йти.

Чоловіки вийшли. Борз глянув на жінку в ліжку.

— Машина, — прошепотіла збліднувши Сильвія. — Ти машина.

Борз злегка кивнув, нічого не відповівши.

Сильвія нервово засовалася на ліжку. Вона була слабка. На її зламану ногу наклали прозору пластикову шину, обличчя перев’язали, праву руку зводив пульсуючий біль. Надвечірнє сонце просвічувало крізь штори на вікні. З палати було видно квіти, траву і живі огорожі, а за огорожами — будівлі й заводи.

За останню годину небо заполонили реактивні літаки. Вони летіли великими групами, що швидко неслися до далеких схилів. Трасою тягнулися автомобілі, які везли зброю і важке військове обладнання. Солдати в сірому, в шоломах і антибактеріальних масках, марширували щільними лавами з рушницями в руках. Нескінченні ряди ідентичних фігур в одностроях, що ступали ритмічним кроком.

— Їх багато, — сказав Борз, показуючи на чоловіків на марші.

— Так, — Сильвія дивилася, як кілька солдатів пробігали за вікном. Юнаки зі схвильованими виразами на гладеньких обличчях. У них теж були довгі рушниці, фляги, лічильники Ґайґера і антирадіаційні щити. На поясах у юнаків теліпалися шоломи. Антибактеріальні маски абияк висіли на їхніх шиях, щоб у разі потреби їх миттю можна було одягнути. Хлопці були налякані, ще майже діти. До них підбігли інші. Вантажівка завелася, і солдати рушили в бік колони.

— Вони будуть воювати, — сказав Борз, — захищати свої домівки і фабрики.

— Ви ж самі зробили все це обладнання, правда?

— Саме так. У нас досконала організація виробництва, ми абсолютно продуктивні. У нашому суспільстві управління раціональне, наукове. Ми повністю готові до цієї надзвичайної ситуації.

Раптом Сильвія усвідомила, про яку ситуацію йдеться.

— Ліга! Хтось із наших втік! — вона підвелася на ліжку. — Хто? Пен чи мій батько?

— Я не знаю, — байдуже відповів робот.

Від жаху й відрази Сильвія заледве могла говорити.

— Боже мій, — сказала вона тихо, — та ти взагалі нас не розумієш. Щоб таке побудувати, треба не мати жодної емпатії. Ти просто механічний комп’ютер, один з інтеграційних роботів старого уряду.

— Так. Уже два століття.

Дівчина була вражена.

— То ти якось вижив. Ми думали, що вас всіх знищили!

— Мене не знайшли. Я був пошкоджений, тому опинився не там, де інші. Я був у вантажівці, що їхала у Вашингтон, і втік, щойно побачив натовп.

— Два століття, легендарні часи. Ти на власні очі бачив події, про які нам розповідають. Давні часи, великі марші, день, коли впали уряди.

— Так, я все це бачив. Наша група сформувалася у Вірджинії, до нас приєдналися технічні спеціалісти, чиновники, кваліфіковані робітники. Пізніше ми перемістилися сюди, це місце досить далеко від битих шляхів.

— До нас доходили чутки, що досі лишається кластер, який самопідтримується, але ми не знали, де чи як.

— Мені пощастило, — сказав Борз. — Я втік випадково, всіх інших знищили. Знадобилося чимало часу, щоб організувати те, що ти зараз бачиш. За п’ятнадцять миль звідси починається кільце схилів. Ця долина як казан — з усіх боків оточена горами. Ми перекрили всі входи, зімітувавши природні зсуви породи, тож сюди ніхто не заходить. Навіть у Фейрфексі за тридцять миль звідси ніхто нічого не знає.

— Та дівчина, Лора.

— Скаути. Ми тримаємо команди скаутів на всіх заселених територіях в радіусі ста миль. Нам про вас повідомили, щойно ви прибули до Фейрфекса. Ми відправили повітряний патруль.

Щоб уникнути зайвих підозр, підлаштували вашу загибель в автокатастрофі, але один із ваших утік.

Сильвія збентежено похитала головою.

— Як? — вибухнула вона. — Як тобі вдається цим керувати?

Хіба люди не повстають? — вона із зусиллям всілася. — Вони ж знають, що сталося в інших місцях. Як ти їх контролюєш? Зараз вони може й марширують у своїх одностроях, але чи справді вони будуть воювати? Чи справді ти можеш на них покластися?

— Вони довіряють мені, — повільно відповів Борз. — Я зберіг величезний запас знань. Інформацію й техніки, втрачені для світу. Чи десь у світі ще виготовляють реактивні літаки, відео-сканери чи електричні кабелі? Я тримаю всі ці технології у моїх блоках пам’яті, синапс-кільцях. Завдяки мені вони мають усі ці речі. Речі, про які у вас є лише туманні спогади, давні легенди.

— А що трапиться, коли ти помреш?

— Я не помру! Я вічний!

— Ти зношуєшся. Тобі доводиться пересуватися на ношах.

А твоя права рука? Ти заледве можеш нею рухати! — голос Сильвії був різким, безжальним. — Твій корпус весь пощерблений і заіржавілий.

Робот задзижчав, на мить йому відібрало мову.