Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 119)

Фермер пильно подивився на важкі ранці на їхніх спинах, шиповане похідне взуття, запилюжений одяг і стомлені мокрі від поту обличчя. Джинси й полотняні сорочки. Оббиті залізом посохи.

— Це довгий шлях, — сказав він. — А далеко йдете?

— Йтимемо, доки не набридне, — відповів Толбі. — Тут є місце, де ми можемо зупинитися? Готель? Заїжджий двір?

— Це містечко, — відповів фермер, — зветься Фейрфекс. Там є дерев’яний млин, один з найкращих у світі. Кілька гончарних майстерень. Місце, де можуть пошити одяг машинами. Звичайний меха-одяг. Крамниця зброї, де відливають найкращі кулі по цей бік Скель. І пекарня. Там також живуть старий лікар і юрист, є кілька людей з книжками, які вчать дітей. Вони прийшли з підручниками й переобладнали під школу приміщення старої стайні.

— То це велике місто? — запитав Пен.

— Людей багато. Постійно народжується все більше, але і старі помирають. І діти помирають. Минулоріч у нас була лихоманка, померло під сотню дітей. Лікар сказав, що моровиця прийшла з водяної діри, тож ми її закрили, але діти все одно помирали. Тоді лікар сказав, що це молоко, і ми позбулися половини корів. Мою не чіпали, бо я сторожив її з рушницею і підстрелив одного з тих, хто прийшли по неї. Діти припинили помирати, коли настала осінь. Думаю, це була спека.

— Тут справді дуже спекотно, — погодився Толбі.

— Так, тут буває спекотно. Дуже мало води. — На старечому обличчі з’явився лукавий вираз. — Ви, шановні, може, хочете пити? Юна леді здається дуже втомленою. Там у багнюці під будинком є кілька пляшок води, смачної й прохолодної. — Він завагався. — Одна склянка за ріжок.

Толбі розсміявся.

— Ні, дякую.

— Дві склянки за ріжок, — не здавався фермер.

— Нас це не цікавить, — відповів Пен, постукавши по своїй флязі. Усі троє рушили далі. — Бувайте.

Обличчя фермера спохмурніло.

— Кляті зайди, — пробурмотів він і, сердитий, повернувся до свого плуга.

Містечко тихо смажилося. Дзижчали мухи, сідаючи на крупи припнутих до стовпів очманілих коней. Подекуди були запарковані машини. Люди байдуже ходили тротуарами. На ґанках дрімали літні худорляві чоловіки. У затінку спали собаки і кури. Будинки були маленькими, дерев’яними, збитими з пощерблених і полущених дошок, убогими, похиленими і старими. Від часу і спеки вони потріскалися й зсохлися. На потрісканих будинках, людях з отупілими обличчями і тваринах товстим шаром осів пил.

Двоє сухорлявих чоловіків вийшли з відчинених дверей і рушили до них.

— Ви хто такі? Чого вам треба?

Вони зупинилися і дістали свої посвідчення. Чоловіки оглянули запаяні пластикові картки. Фотографії, відбитки пальців, загальна інформація. Зрештою вони повернули все назад.

— ЛА, — сказав один із них. — Ви справді з Ліги Анархістів?

— Так, — відповів Толбі.

— Навіть дівчина? — чоловіки дивилися на Сильвію з хтивою жадобою. — Давайте так. Ви залишаєте нам ненадовго дівчину, а ми не братимемо з вас подушного податку.

— Не жартуйте зі мною, — буркнув Толбі. — Відколи це Ліга платить подушне чи взагалі якісь податки? — він нетерпляче проштовхався повз них. — Де тут винний магазин? Я помираю від спраги!

Двоповерхова біла будівля розташовувалася ліворуч. На ґанку ліниво сиділи чоловіки і байдуже за ними спостерігали. Пен попрямував туди, і Толбі з донькою пішли слідом. Над входом висіла вицвіла обшарпана вивіска «Пиво і вино на розлив».

— Нам сюди, — сказав Пен. Він провів Сильвію погнутими сходами повз чоловіків досередини. Толбі зайшов за ними і з полегшенням стягнув із себе ранець.

Місце було прохолодним і темним. Біля бару сиділи кілька чоловіків і жінок, інші були за столиками. В дальшому кінці молодь грала у кості. Механічний гармонізатор у кутку хрипів, граючи якусь мелодію. Це був напівзруйнований автомат, що працював уже не в повному функціоналі. За баром примітивний генератор ландшафтів творив невиразні фантасмагорії: морські пейзажі, гірські піки, засніжені долини, великі стяги схилів, оголену жінку, що спочатку застигала, а потім розчинялася, перетворюючись на одну велику цицьку. Тьмяний невиразний калейдоскоп, на який ніхто не звертав уваги. Варна стійка була старезним листом пощербленого і вкритого плямами прозорого пластику, що пожовк від часу. Анграв-покриття з одного краю вигоріло, тож його підперли цеглинами. Міксер для коктейлів давно вийшов з ладу, тут подавали лише вино і пиво. Ніхто не знав, як змішати навіть найпростіший напій.

Толбі підійшов до прилавку.

— Пива, — замовив він. — Три пива. — Доки Пен і Сильвія всідалися за стіл і стягували свої рюкзаки, бармен налив три кухлі густого темного пива. Толбі показав своє посвідчення й переніс кружки до столу.

Молодь позаду припинила грати. Вони дивилися на трійцю, доки ті сьорбали пиво й розшнуровували своє похідне взуття.

Зрештою один юнак повільно наблизився до новоприбулих.

— Скажіть, — сказав він, — а ви ж з Ліги?

— Так і є, — сонно пробурмотів Толбі.

Тепер на них витріщалися вже всі присутні. Юнак всівся навпроти трійці, його супутники схвильовано зібралися довкола, обступивши стіл. Молодь містечка, знуджена, невгамовна і невдоволена. Їхні очі роздивлялися оббиті залізом посохи, пістолети і черевики з металевими вставками. Вони шепотілися. Їм було десь по вісімнадцять, усі були засмаглими й сухорлявими.

— А як ви туди вступили? — насмілився запитати один із них.

— До Ліги? — Толбі відкинувся на стільці, видобув сірника і запалив цигарку. Він розстібнув свій ремінь, гучно відригнув і задоволено затягнувся. — Пройшли іспит.

— І що ж треба знати?

Толбі знизав плечима.

— Майже все, — він знову відригнув і замислено почухав груди між двома ґудзиками. Толбі відчував, що зусібіч оточений людьми. Ось невисокий старигань з бородою й в окулярах з роговою оправою. За іншим столиком — величезний лось у червоній сорочці і штанях в блакитну смужку, з чималим пузом.

Молодь. Фермери. Негр у штанях і брудній білій сорочці, з книжкою під пахвою. Білявка з важкою щелепою, забраним під сітку волоссям, червоними нігтями, на високих підборах і в жовтій сукні. Вона сиділа поруч із сивим ділком у темно-коричневому костюмі. Високий молодик, що тримав за руку молоду чорнявку з великими очима у м’якій білій блузці й спідниці. Вона відставила вбік свої мініатюрні черевички і дриґала під столом голими засмаглими ногами. Її струнке тіло з цікавістю перехилилося вперед.

— Треба знати, — сказав Толбі, — як з’явилася Ліга. Знати, як того дня ми скинули уряди, скинули і знищили їх. Як спалили всі будівлі й усі записи, мільярди мікрофільмів і паперів, як тижнями горіли велетенські вогнища. І про юрмища тих дрібних білих істот, які повибігали надвір, коли ми зносили будівлі.

— Ви повбивали їх? — запитав здоровенний лось, жадібно скрививши губи.

— Ні, ми їх відпустили. Вони не становили загрози, вони тікали й ховалися. — Толбі розсміявся. — Маленькі смішні метушливі істоти, комахи. Тоді ми зайшли, зібрали всі записи й записувальне обладнання. Бог свідок, ми спалили все.

— І роботів, — додав молодик.

— Так, ми потрощили всіх урядових роботів, їх було небагато. Вони використовувалися лише на найвищих рівнях, коли треба було інтегрувати велику кількість фактів.

Молодик вирячив очі.

— То ти бачив їх? Ти був там, коли трощили роботів?

Пен розсміявся.

— Толбі має на увазі Лігу. Це було двісті років тому. Молодик ніяково усміхнувся.

— А й справді. Розкажіть нам ще про ті марші.

Толбі доцмулив своє пиво й відставив кухоль убік.

— У мене закінчилося пиво.

Кухоль швидко наповнили знову. Він вдячно крекнув і продовжив глибоким хрипким голосом, приглушеним втомою.

— Марші. Кажуть, це справді було видовищно. Люди збиралися з усіх усюд, кидали свої заняття...

— Це почалося у Східній Німеччині, — сказала білявка з важкою щелепою. — Повстання.

— А тоді перекинулося на Польщу, — несміливо додав негр. — Мій дід розповідав мені, що тоді всі сиділи й дивилися телевізор, так йому розказував його дід. Далі повстання почалися в Чехословаччині, Австрії, Румунії і Болгарії, а тоді у Франції та Італії.

— Франція була першою! — енергійно вигукнув невисокий бородатий старигань в окулярах. — У них цілий місяць не було уряду, і люди побачили, що можуть жити без нього!

— Усе почалося з маршів у Східній Німеччині й Польщі, — виправила чорнявка. — Тоді вони вперше почали зносити урядові будинки. То були натовпи неорганізованих робітників.

— Останніми впали Росія й Америка, — сказав Толбі. — Коли марш дійшов до Вашингтона, нас там було вже майже двадцять мільйонів. Ми були великими у ті дні! Коли ми нарешті почали діяти, вони не могли нас зупинити.

— Але багатьох тоді застрелили, — заперечила білявка із суворим обличчям.

— Звичайно. Але люди все підходили, кричали солдатам «гей, Біле, не стріляй», «гей, Джеку, це ж я, Джо», «не стріляйте — ми ваші друзі!», «не вбивайте нас, приєднуйтеся!» Бог свідок, зрештою вони так і зробили. Вони не могли далі стріляти у своїх же людей. Зрештою, вони покидали зброю і забралися з дороги.

— І тоді ви знайшли арсенал, — схвильовано продовжила чорнявка.

— Так. Ми знайшли арсенал, і не один, а цілих шість: три в Америці, один у Британії і два в Росії. Ми згаяли два роки, доки знайшли останній і пересвідчилися, що він справді останній.

— А далі? — запитав юнак. Його очі округлилися від почутого.