Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 118)

Він так виборсувався з темряви вже вісім тисяч разів, і щоразу ставало все важче. Одного дня йому це не вдасться, одного дня він залишиться у цьому чорному проваллі. Але не сьогодні. Він досі був живим, тупий біль і пасивність уже поступалися місцем радісному тріумфу.

— Доброго ранку, — привітав його сповнений оптимізму голос. — Хіба сьогодні не чудовий день? Я відсуну штори, щоб ви могли побачити.

Він міг бачити і чути, але не міг рухатися. Він лежав тихо, дозволивши чуттям відкритися кімнаті. Килими і шпалери, столи і лампи, картини і відеоекран. Яскраво-золотисте сонячне проміння, що пробивалося крізь вікно. Блакитне небо і далекі схили, поля, будівлі і дороги. Фабрики, робітники і машини.

Пітер Ґрін заклопотано прибирав кімнату, на його юному обличчі грала усмішка.

— Сьогодні чимало роботи, багато відвідувачів і документів на підпис. Рішень, які треба ухвалити. Субота, тож прибудуть люди з віддалених секторів. Сподіваюсь, команда обслуговування добре впоралася... Звісно ж, вона чудово впоралася, — нараз виправився Ґрін. — Дорогою сюди я говорив з Фаулером. Усе відмінно полагодили.

Приємний тенор молодика змішувався з яскравим сонячним промінням. Він чув звуки і бачив краєвиди, але більше нічого не відчував. Він спробував поворушити рукою, але вона не працювала.

— Не хвилюйтеся, — сказав Ґрін, відчувши його переляк. — Вона скоро увімкнеться, як і все інше. Ви будете в порядку, мусите бути. Як же ми без вас?

Він розслабився. Бачить Бог, це не вперше траплялося. Але в ньому поволі почала закипати злість. Чому вони не могли нормально налаштувати роботу? Зробити все одразу, а не частинами. Він повинен змінити їхній розклад, краще їх організувати.

За яскравим вікном з чмиханням зупинилася приземкувате металеве авто. З неї вискочили люди в одностроях, похапали важкі оберемки обладнання і поквапилися до головного входу в будівлю.

— А ось і вони! — з полегшенням вигукнув Ґрін. — Трохи спізнилися, так?

— Знову застрягли в заторі, — пирхнув Фаулер, що саме зайшов. — Щось не так із сигнальною системою. Зовнішній потік змішується з внутрішньоміським, і все зупиняється. Може, вам варто якось змінити правила?

Усі заметушилися довкола нього. Згори нависли постаті Фаулера й Макліна — наче раптом зійшли два гігантські місяці. Заклопотані обличчя, що стривожено дивилися на нього. Його перевернули на бік. Приглушені голоси. Наполегливе перешіптування і клацання інструментів.

— Сюди, — бурмотів Фаулер. — А тепер сюди. Ні, там пізніше. Обережно. Тепер пройдіться тут.

Далі робота тривала у напруженій тиші, але він відчував їхню присутність. Невиразні обриси час від часу заступали йому світло. Його перевертали то так, то сяк, перекидали, як мішок грубого борошна.

— Гаразд, — сказав Фаулер. — Тепер накривайте.

Запала тривала мовчанка. Він отупіло дивився на стіну, на трохи вицвілі блакитно-рожеві шпалери. На стару картину із зображенням жінки у криноліні: маленька парасолька над витонченими плечима, біла блузка з рюшами, мініатюрні носики черевиків. Дивовижно охайне цуценя поруч.

Аж ось його знову перевернули на спину. П’ятеро постатей бурмотіли й клопоталися, схилившись над ним. Їхні пальці літали, м’язи під сорочками напружувалися. Нарешті вони випросталися й відступили. Фаулер витер з обличчя піт. Усі здавалися знервованими, в очах була втома.

— Уперед, — прохрипів Фаулер. — Запускай.

Вдарив струм, і він охнув. Його тіло вигнулося, а тоді повільно опустилося назад.

Його тіло. Він знову міг відчувати. Він спробував поворушити руками. Торкнувся обличчя, плечей, стіни. Стіна була справжньою і твердою. Враз світ знову став тривимірним.

На обличчі Фаулера з’явилося полегшення.

— Дякувати Богу, — сказав він втомлено. — Як ви почуваєтеся?

— Нормально, — відповів він за мить.

Ґрін знову заходився витирати пил у дальньому кутку. Фаулер відіслав решту команди геть і всівся на краю ліжка, закуривши люльку.

— Тепер послухайте мене, — сказав він. — У мене погані новини. Розкажу їх так, як ви любите — рубатиму з плеча.

— Які новини? — запитав він і оглянув свої пальці. Він уже й так усе знав.

У Фаулера під очима залягли темні кола, він давно не голився. Його обличчя з квадратним підборіддям виглядало змарнілим і хворобливим.

— Ми не спали всю ніч, працювали над вашою руховою системою. Ми змогли її так-сяк запустити, але вона довго не протримається, не більше кількох місяців. Усе розвалюється. Базові модулі неможливо замінити, тож щойно вони зносяться — їх більше не буде. Ми можемо приварити реле і дроти, але не можемо полагодити п’ять синапсових кілець. Лише кілька людей вміли їх виготовляти, і вони вже два століття як мертві. Тож якщо згорять кільця...

— На синапсових кільцях є якісь ознаки зношування? — перебив він.

— Наразі ні. Лише рухові зони, зокрема руки. Те, що відбувається з вашими ногами, згодом трапиться з вашими руками і, зрештою, всією вашою руховою системою. До кінця року вас паралізує. Ви зможете бачити, чути, думати і транслювати радіосигнал, але це все. Даруйте, Борзе, але ми робимо все, що можемо.

— Гаразд, — відповів Борз. — Я не дорікаю вам, дякую, що сказали прямо. Я... Я здогадувався.

— Готові спускатися? Сьогодні чимало людей потребують вашої допомоги. Без вас вони безпорадні.

— Ходімо. — Він із зусиллям зосередився і переключився на денні справи. — Я хочу пришвидшити програму дослідження важких металів. Вона, як завжди, відстає. Також, можливо, я перекину частину людей із суміжних робіт на генератори. Незабаром впаде рівень води, тож хочу почати подачу електрики, доки вона ще є. Щойно я перестаю щось контролювати, воно починає валитися.

Фаулер жестом підкликав Гріна, і той вмить прибіг. Обидва схилилися над Борзом, крекчучи підняли його, пронесли крізь двері у коридор і далі надвір.

Вони вклали робота на квадратне металеве авто — нову невеличку ремонтну вантажівку. Її полірована поверхня різко контрастувала з його роз’їденим і заіржавілим корпусом — пощербленим, плямистим і зношеним. Незграбний, вкритий нальотом старовинний робот зі сталі і пластику тихо й натужно гудів. Чоловіки застрибнули на переднє сидіння, і авто рвучко виїхало на головну трасу.

Едвард Толбі спітнів, підтягнув вище ранець, згорбився, затягнув свій збройний ремінь і раптом вилаявся.

— Тату, припини, — дорікнула йому Сильвія.

Толбі сердито сплюнув у траву, що росла на узбіччі, і обійняв свою струнку доньку.

— Вибач, Силь. Не заважай, це все бісова спека.

На запилюжену дорогу світило ранкове мерехтливе сонце.

Вони втрьох повільно тяглися узбіччям, довкола здіймалися й розліталися хмари куряви. Усі були смертельно втомленими.

Важке обличчя Толбі було червоним і похмурим, між зубами в нього стирчала незапалена цигарка. Кремезне могутнє тіло вперто хилилося вперед. Його донька була в полотняній сорочці, що вогко обліпила її руки і груди, на спині півколами темнів піт. М’язи її стегон втомлено пружинили під джинсами.

Роберт Пен ішов трохи позаду Толбі, тримаючи руки в кишенях і дивлячись під ноги. У нього в голові було порожньо, він був сонний від двох доз гексобарбу, які проковтнув в останньому таборі Ліги. На додачу його ще й присипляло тепло. Обабіч дороги тягнулися порослі травою та бур’яном поля і пасовища, подекуди траплялися дерева. Розвалений будинок ферми. Старезні заіржавілі руїни двохсотлітнього бомбосховища. Одного разу їм навіть трапилася брудна вівця.

— Вівці, — сказав Пен, — їдять траву аж під корінь. Вона після цього більше не росте.

— Диви, він тепер ще й фермер, — сказав Толбі до доньки.

— Тату, — обурилася Сильвія, — годі вже глузувати.

— Це все спека, ця бісова спека. — Толбі знову гучно й безпорадно вилаявся. — Нам стільки не платять. За десять ріжків я можу хіба повернутися назад і сказати, що ми ні хріна тут не знайшли.

— Може, так воно й буде, — м’яко відповів Пен.

— Чудово, тоді ти повертайся, — буркнув Толбі. — Повертайся і так їм і скажи. Вони пришпилять тобі медаль і, може, навіть підвищать.

Пен розсміявся.

— Замовкніть обидва. Здається, попереду якесь містечко. Масивне тіло Толбі нетерпляче виструнчилося.

— Де? — він прикрив очі. — Боже, Пен має рацію. Село, і це не міраж. Ви ж теж його бачите, правда? — до нього повернувся хороший настрій, і він потер свої великі руки. — Як тобі, Пене? Вип’ємо по пиву, зіграємо в кості з місцевими селянами і, може, навіть зупинимося там на ніч. — У передчутті він облизав товсті губи. — Можливо, там навіть будуть якісь сільські дівчата з тих, що вештаються біля винних магазинів...

— Знаю, про яких дівчат ти говориш, — урвав його Пен. — Тих, що знудилися нічого не робити і хочуть побачити великі торгові центри. Чекають на якогось бевзя, що купуватиме їм меха-штучки і водитиме на гульки.

Збоку від дороги за ними з цікавістю спостерігав фермер. Він зупинив свого коня і стояв, спершись на грубий плуг і зсунувши капелюха на потилицю.

— Що це за містечко? — запитав Толбі.

Фермер спочатку мовчав. Він був старим, худим і зморщеним.

— Це містечко? — перепитав він.

— Так, те, що попереду.

— О, воно чудове, — фермер уважно їх роздивлявся. — Ви вже колись тут проїжджали?

— Ні, сер, — відповів Толбі. — Ніколи.

— Відстали від команди?

— Ні, ми пішки.

— Здалеку йдете?

— Здолали, може, миль сто п’ятдесят.