Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 70)
— Так, бачу.
— Це — моя мрія! Як би мені хотілося жити в тому домі! Подумай тільки, який звідти відкривається краєвид. Величезне вікно виходить просто на море. І вітальня, де можна обійнятись і дивитись, як сідає сонце.
Степ притиснув її до себе. Бабі ще якийсь час замріяно дивилась удалечінь. Він присунувся ближче і притиснувся щокою до її щоки. Вона потерлась об нього. Радісна і примхлива, вона спробувала відіпхнути його, усміхаючись місяцеві. Вдала, ніби хоче від нього втекти. Але потім першою повернулась до нього і з насолодою пірнула в поцілунок, ніжно каючись. Степ узяв її обличчя в долоні, а вона, бліда перлинка, усміхнулась, замкнена у цю людську мушлю. Степ радісними очима дивився на неї.
— Хочеш, скупаємось?
— Та ти що, в такій холоднечі? До того ж я не маю купальника.
— Та ну, зовсім не холодно. А купальник — нащо він? Ти ж рибка.
Бабі скорчила удавано розлючену гримаску і відштовхнула його обома руками, намагаючись скинути на пісок. Але Степ не впав: напруживши прес, витримав її вагу. Переможена Бабі підвелася. Почала обтрушуватись під піску.
— До речі, це ти розповів Полло цю історію, правда ж?
Степ підвівся й спробував обійняти її.
— Та ти що, жартуєш?
— Чому ж тоді Палліна про це знала? Їй це розповів Полло, а йому сказав ти…
— Присягаюся, що я йому нічого не казав. Може, уві сні проговорився…
— Уві сні проговорився? Авжеж! І, до речі, я тобі вже казала, що анітрохи не вірю твоїм клятвам.
— Але я справді іноді розмовляю уві сні, ти скоро сама у цьому пересвідчишся.
Степ пішов до мотоцикла, час від часу обертаючись усміхнено.
— Я пересвідчуся? Ти жартуєш, правда?
Бабі підбігла до нього, трохи занепокоєна.
Степ розреготався. Його фраза влучила в ціль.
— А що? Хіба ми сьогодні не ночуватимемо разом? Все одно ж залишились лічені години до світанку.
Бабі стривожено зиркнула на годинник.
— Пів на третю! Холера, якщо мої повернуться раніше від мене, то бідна я. Мерщій, я мушу повернутися додому.
— То ти не ночуватимеш у мене?
— Ти з глузду з’їхав? Мабуть, не розумієш, з ким маєш справу! І потім — де ти бачив рибку, яка ночує з кимось?
Степ завів мотоцикл, натиснув і потримав так гальмо, газуючи. Слухняний мотоцикл під ним розвернувся і зупинився перед нею — готовий виконувати будь-які команди. Бабі сіла позаду. Степ перемкнув на першу. М’яко рушили, поступово набираючи швидкість і залишаючи за собою лінію широких шин. Неподалік пісок був потривожений невинними поцілунками та маленьким намальованим сердечком. Його нишком намалювала Бабі отим тендітним пальчиком, що так йому подобався. Підступна хвиля накотилась на нього і стерла краєчки. Але, трохи напруживши фантазію, ще можна було прочитати літери С та Б всередині. Десь далеко собака загавкав на місяць. Бабі притислася до плечей Степа і підвелась, сперши ноги на педалі. Глибоко вдихнула. Холодний, майже скандинавський вітер грав її волоссям, гладив обличчя. Потім Бабі нахилилась, обійняла Степа й поцілувала. Він відчув ці м’які губи на своїй шиї. Відчув, як його тілом розлилось дивне тепло. Відчув себе дивно щасливим. Додав газу. Колеса швидко перерізали солону хвилю навпіл. Дрібні срібні бризки розлетілися повсюди. Впали далеко, залишившись маленькими круглими виїмками в холодному піску. Хвиля-месниця накотилась і стерла відбиток колеса, у той час як мотоцикл продовжував закохано мчати у ніч. Від того сердечка також не залишилось і сліду. Але ця ніч тепер назавжди залишиться в їхніх спогадах.
36
Перед «Вітринами», самотня на порожній вулиці, стояла «Веспа». Бабі злізла з мотоцикла Степа, зняла блокування з колеса й завела. Сіла в сідло й зняла мопед із підніжки. І тільки потім наче згадала про нього.
— Бувай. — Ніжно всміхнулась йому.
Степ підійшов.
— Я з тобою, супроводжуватиму тебе додому.
Доїхавши до проспекту Франча, Степ поїхав позаду її «Веспи» і поставив свою праву ногу під задню фару.
Додав газу, підштовхуючи її мопед. «Веспа» поїхала швидше. Бабі здивовано обернулась до нього.
— Я боюся.
— Міцно тримай кермо…
Бабі повернулась обличчям до дороги, міцно тримаючи кермо. Паллінина «Веспа» їздила швидше, ніж її власна, але такої швидкості вона ніколи б не досягла. Таким чином вони проїхали весь проспект Франча, і потім узвіз до вулиці Ячіні, аж до площі. Степ востаннє підштовхнув мопед уже просто перед її житловим комплексом. Відпустив. Потроху «Веспа» скинула швидкість. Бабі загальмувала і обернулась до нього. Він стояв на педалях свого мотоцикла за кілька кроків від неї. Ще якийсь час пильно на неї дивився. Потім усміхнувся їй, перемкнув на першу і поїхав. Вона провела його очима, поки він не зник за поворотом. Почула, як він набирає все більшу швидкість, як блискавично перемикає передачі, як ревуть, віддаляючись на повній швидкості, каталізатори. Бабі зачекала, поки сонний Фьоре підніме шлагбаум. Потім поїхала до свого будинку. Коли заїхала за ріг, на неї чекав сумний сюрприз. Усі вікна її квартири світилися, а її матір виглядала з вікна спальні.
— Клавдіо, ось вона!
Бабі розпачливо усміхнулась. Все одно марно. Мати з силою захряснула вікно. Бабі поставила «Веспу» в гараж, ледь протиснувшись між стіною та «мерседесом». Коли зачиняла віконницю, подумала про вранішній ляпас. Інстинктивно піднесла руку до щоки. Спробувала згадати, як то було боляче. Не особливо через це стривожилась. Подумала, що мати однак скоро б про все дізналася. Повільно піднялася сходами, намагаючись якомога більше відтягти час цього зізнання, тепер уже неминучого. Двері були відчинені. Сумирно зійшла на ешафот. Приречена до гільйотини, без віри в помилування, вона, Робесп’єр у джинсовому комбінезоні, прощалася з головою. Зачинила за собою двері й, щойно обернулась, отримала потужного ляпаса.
— Ай!
— Негайно в ліжко і віддай батькові ключі від «Веспи»!
Бабі перетнула коридор. Клавдіо стояв там, поряд з дверима. Бабі віддала йому Паллінині ключі з брелком.
— Бабі?
Вона стривожено обернулася.
— Що?
— А чому тут «П»?
Гумова літера «П» Палліни запитально розгойдувалась у руках Клавдіо. Бабі спочатку затуманено глянула на брелок, потім, оговтавшись після ляпаса, вона, геній миттєвих імпровізацій, видала:
— Як же, тату? Хіба ти не пам’ятаєш? Це ж пестливе ім’я, яким ти мене називав! Коли я була маленькою, ти завжди звав мене «пампушечкою».
Клавдіо на якусь мить вагався, потім розплився в усмішці.
— А, ну так! «Пампушечка». Я вже й забув. — Відтак знову посерйознішав. — А тепер — негайно у ліжко. Завтра поговоримо про всю цю історію. Вона мені геть не сподобалася, Бабі!
Двері спалень зачинилися. Клавдіо і Рафаелла, уже заспокоєні, говорили про цю норовливу дочку, яку тепер не впізнати, цю дівчину, що досі була зразковою й спокійною, а тепер поверталась додому о четвертій ночі, брала участь у перегонах мотоциклів на одному колесі, та ще й опинялася у репортажі з фотографією в усіх газетах… Питали себе, що ж таке з нею сталося… Що сталося з нашою «пампушечкою»?
У сусідній кімнаті Бабі роздяглась і лягла у ліжко. Її почервоніла щока з приємністю зустріла свіжість подушки. Ще якийсь час залишалась так, ніби підвішена між сном та мрією. Їй здавалось, що вона все ще чує шепіт дрібних хвильок і вітер, що гладить її по волоссю, і цей поцілунок — сильний і ніжний водночас. Повернулась на інший бік. Думаючи про нього, засунула руки під подушку, уявила, що обіймає його. Маленькі дрібки піску, неочікувані серед гладеньких простирадл, змусили її усміхнутися. І в темряві кімнати повільно розквітла відповідь, яку шукали її батьки. Все було просто. Вона закохалася.
37
Як не дивно, вранці вона розплющила очі ще до дзвінка будильника. Підняла віконницю, танцюючи у ритмі «денсу», що лився з радіо. Сонце зухвало залило всю кімнату. Бабі зняла сорочку піжами й додала гучності. Подивилась на себе у дзеркало. Усміхнулась і зробила гримаску своєму щасливому віддзеркаленню. Потім помітила, що хлопець у будинку навпроти вийшов на терасу. Сховалась у кутку кімнати. Піжамні штани полетіли на ліжко, у той час як зі стільця зникли бюстгальтер і трусики. Підняла бретельки бюстгальтера, засунувши під них великі пальці й граючи ними в такт музиці. Весь цей ентузіазм завдав навіть трішки болю. Одягнулась у ритмі «денсу». Елтон Джон — це сьогодні було саме те, що треба. Влізла в сорочку, покрутившись. Застібнула ґудзики, хитаючи головою в такт. Хлопець навпроти курив. Вона, як молодий білявий тореро, зірвала зі стільця спідницю й закрутила собі довкола стегон, ніби синю керейку, вигукнувши «Оле!» Хлопець навпроти все ще витріщався зі свого вікна. На мить їхні очі зустрілися. Він усміхнувся їй, намагаючись встановити контакт. Вона відкрила шафу, сховавшись за її дверцятами. Радісно взула черевики. Хлопець розгублено вивчав той постер: якийсь бугай на мотоциклі, поставленому дибки, а позад нього — здається, та сама дівчина з дому навпроти.
Коли Бабі зачинила шафу, хлопця на терасі вже не було. Дуже добре. Не варто до неї чіплятися. Якщо хтось іще не знає, вона тепер має хлопця. Чи ні? Обернулась до фотографії. Подивилась на Степа. Ну й зухвале ж обличчя. І ця усмішка, що ніяк не розвіювала її сумнівів. Можливо, вона все ще вільна. Ця думка не давала їй спокою увесь сніданок. Гірше за запитання Даніели, за докори матері, навіть гірше за геть недоречну фразу, кинуту батьком: — Я від тебе ніколи такого не чекав… Пампушечко.