Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 72)

— Полло, чому ти завжди про це питаєш? Ти ж знаєш, що я — джентльмен.

Полло кинувся на ліжко, задихаючись від реготу.

— Джентльмен… Ти? О Господи, я зараз здохну! Що змушені чути мої бідні вуха! Джентльмен він! Бодай тобі пір’я у роті виросло!

Степ подивився на нього, хитаючи головою, потім продовжив одягатися. Коли надягав джинси, то й сам розреготався. Скільки разів він не був джентльменом! Подумав, що зараз хотів би мати щось більше, про що розповісти другові.

38

На виході з Фальконьєрі ніхто не продавав минулорічні підручники. Це була занадто престижна школа, щоб навіть найостанніша учениця купувала собі книжки «з рук». Бабі спустилася сходами, озираючись довкола з потаємною надією. Групки хлопців стояли перед сходами, дивлячись нагору — нові жертви або ж старі завоювання. Але того єдиного серед них не було. Бабі спустилась останніми сходинками. Ревіння мотоцикла змусило її підвести очі. Серце закалатало швидше. Даремно. Між машинами проїхав власник червоного бензобака. Молода пара, обійнявшись на мотоциклі, синхронно нахилилась ліворуч. Бабі на хвильку позаздрила їм. Потім сіла в машину. Її мати була там, усе ще розлючена через учорашнє.

— Привіт, мамо!

— Привіт, — сухо відповіла Рафаелла.

Цього разу обійшлося без ляпасів, для них не було причини. Але Бабі мало не шкодувала про це.

Степ і Полло вчепились у залізну сітку. Стояли на краєчку поля і стежили за тренуванням їхньої улюбленої команди. Поряд — Малюк, Гак і кілька інших друзів, пов’язані любов’ю до тих самих футбольних кольорів. Уболівали гучно — щоб наробити галасу. Уздовж повороту дороги Тор ді Куїнто кілька більш поміркованих уболівальників стежили за тренувальною грою, спокійно сидячи у своїх машинах.

По краях поля знялось гучне ревіння: це один із нових гравців, молодий слов’янин зі складним іменем, забив чудовий гол. Хлопці з біло-блакитними пов’язками на лобі та такого ж кольору шовковими шаликами на шиї почали радісно обійматись. Заспівали гімн команди, вчепившись у сітку й розгойдуючись туди-сюди. Вигукували ім’я гравця, вимовляючи його геть неправильно. Степ також учепився обома руками в сітку. Потім непомітно відтягнув лівий рукав куртки, зиркнув на годинник. Пів на другу. Вона, мабуть, щойно вийшла зі школи. Уявив собі її у машині поряд із матір’ю, як вони їдуть проспектом Франча.

Вона навіть гарніша за гол Станковича. Вирахував час. Можливо, якби він поїхав туди просто зараз, то зустрів би її. Відчув, що Полло пильно на нього дивиться.

— Чого тобі?

— Нічого. — Полло стенув плечима. — А що?

— То чого ти на мене, бля, так витріщився?

— А що, не можна?

— Ну ти як педик… На поле дивися, га? Я тебе привіз аж сюди, і що ти тут робиш — на мене задивляєшся?

Степ знову повернувся в бік поля. Кілька гравців у тренувальних жилетах наповерх командної форми швидко перепасовували один одному м’яча, у той час як один бевзь у центрі марно намагався заволодіти ним. Степ знову озирнувся на Полло. Той пас його очима.

— Знову?! Та що ж це таке?

Степ наскочив на нього. Узяв його голову обома руками і, регочучи, міцно притис її до сітки.

— Ось туди дивися! — Кілька разів ударив його об сітку. — Туди, ось туди!

— Ой! — Полло налетів на сітку, його ніс устромився в один із її отворів, а губи — в інший. Відтискався на руках назад, намагаючись вивільнитись із лещат Степа.

На них наскочили Малюк, Гак та інші, радіючи нагоді наробити ще більше шарварку. Почалася загальна тиснява. Кілька вболівальників почали штовхатися, налітаючи на сітку та галасуючи. Ще один, зі скрученим журналом у руці та свистком у роті, вдавав із себе спецпризначенця, роздаючи удари направо й наліво. Потім група розсипалась, уболівальники радісно порснули врізнобіч. Степ заскочив на мотоцикл. Полло сів позаду, і «Хонда» понеслася, трохи зісковзнувши на гальці. Степ спитав себе, чи Полло справді вгадав, про що він думав до цього.

— Ой, Степе, шкода…

— Що таке?

— Уже надто пізно, щоб їхати забирати їх зі школи…

Степ не відповів. Відчув, як Полло усміхається у нього за спиною. Уже й думки від нього не приховаєш. Чи це було випадково? Полло гецнув його кулаком у бік.

— Не хитруй зі мною, ясно?

Степ нахилився уперед: боляче. Ні, це не було випадково, до того ж Полло мав залізні кулаки.

Вечір цього дня тягнувся для закоханих повільно. Бабі намагалася робити уроки. Виходило кепсько: постійно ловила себе на бездумному гортанні щоденника, на налаштуванні радіостанцій, на відкриванні та закриванні холодильника у спробах встояти і не зірватися з дієти. Зрештою опинилась у кріслі перед телевізором, переглядаючи дурну дитячу програму і наминаючи шоколадний пудинг, який потім не лише не покращив, а й ще погіршив їй настрій. Кілька разів бігала відповідати на телефонні дзвінки. Але майже щоразу їй доводилось лише занотовувати прізвище чергової маминої подруги. Андреа Паломбі телефонував Даніелі щонайменше тричі. Позаздрила їй. Знову задзвонив телефон. Серце їй тьохнуло. Пробігла коридором, схопила слухавку: це вже точно Степ! Але то був Паломбі, четвертий дзвінок. Покликала Даніелу, благаючи її не висіти довго на телефоні. Який несправедливий світ! Даніелі — чотири дзвінки, а їй — жодного! Потім усміхнулась. Є принаймні одна позитивна річ: уся ця біганина змусила її спалити щонайменше половину калорій.

Степ обідав удома з другом. Полло зжер практично пів холодильника. Належно оцінив кухарську майстерність Марії. Вона ж була просто щаслива бачити, як її яблучний пиріг зникає у пащі молодого гостя. Степ був з того дещо менш щасливий, оскільки саме йому доведеться вислуховувати претензії Паоло, коли той повернеться. Яблучний пиріг насправді призначався йому. Потім Марія пішла, а друзі вирішили відпочити. Степ перечитав усі свої комікси Пацьєнца49. Переглянув оригінальні малюнки, якими дуже пишався. Потім розбудив Полло й показав йому їх. І хоча той їх бачив усоте, та знову віддав їм належне. Вони були й справді добрими друзями. Такими добрими, що Степ навіть дозволив Полло подзвонити. Хоча й знав про його слабкість. І, як завжди, Полло провисів на телефоні з годину. Куди б не пішов, він завжди мусив кудись дзвонити. Міг теревенити годинами, з будь-ким, навіть не маючи нічого особливо сказати. Тепер же, коли в нього з’явилась дівчина, став геть нестримним. Він мріє якось украсти мобільний телефон, повідав Степові.

— У мого брата він є, — весело відповів Степ.

Паоло одразу ж набрав ваги в очах Полло. Хтозна, може, окрім яблучного пирога, колись удасться зажухати ще й його мобілу.

Бабі та Даніела пішли на заняття з аеробіки на проспекті Паріолі. Одна акторка, колись відома, зрозуміла, що її сідниці принесуть їй набагато більше грошей, якщо їх обтягнути гімнастичним купальником, аніж просто виставляти голими перед камерами. Відтак, покинувши знімальні майданчики другорядних еротичних фільмів, вона відкрила великий спортзал разом із чоловіком, нещодавно збанкрутілим продюсером. Подейкували, що насправді той спортзал відкритий власне на кошти від фальшивого банкрутства, і тому продюсер не виклав ані гроша. Одне було зрозуміло: в обидвох губа не з лопуцька.

Степ і Полло пішли до спортивного клубу «РАЙ». Узялися грати у більярд, зіграли кілька партій, Полло зумів виграти одну. Відтак вирішили піти до спортзалу. Зустріли там Малюка, Гака та Сицилійця. Теревенили та здебільшого били байдики, зробивши хіба по кілька вправ на плечі та грудні м’язи: вони однак не мали у тому великої потреби.

Бабі та Даніела повернулись додому. З’їли по великому салату з кукурудзою та сухариками.

Степ, Полло та інші з’їли по піці в «Галлетто». Випили по кілька банок пива і, втомлені та трохи напідпитку, вийшли. Хтось запропонував піти в кіно. Відкинули кілька фільмів. Полло сказав, що піде до Палліни, яка нині сама вдома. Друзі взяли його на кпини, а один невдаха позаздрив. Попрощались.

Бабі та Даніела сиділи на дивані з батьками. Дивились на першому каналі цікавий сімейний фільм. Атмосфера була вже більш спокійною.

Степ був сам, тинявся на мотоциклі по місту. Почав накрапати дощ. Глянув угору. Темні загрозливі хмари швидко клубочились і переплутувались між собою. Удалині прогримів грім. Газонув. Не хотілося намокнути. Повітря раптом похолоднішало. Ще раз загуркотіло. Великі краплі, одна за одною, падали на землю. Почалась злива. Поїхав швидше по мокрій дорозі. Проїхав через калюжу. Бризки налетіли на розжарений мотор. Пара огорнула ноги. «Тобакко» потемнішали, розмальовані дощем. Куртка намокла. Відчув, як за комір заливається вода. Вулиця Беванья. Вирішив зупинитись. Пригальмував перед уже зачиненим ринком. Заїхав на тротуар. Знайшов прихисток під дашком газетного кіоску. З його залізного краю водоспадом лилась вода. Глянув на свої джинси. Вони вимокли до колін. Повз швидко проїхала машина, залишаючи за собою водяний хвіст та відблиск фар. І все.

Злива й не думала припинятися. Степ запалив цигарку і незчувся, як опинився у телефонній кабінці поряд з кіоском. У руках мав зім’ятий папірець.

У квартирі Бабі задеренчав телефон. Даніела одразу ж увімкнула телефон з антеною, що тримала поряд із собою на диванній подушці.

— Алло?

Із подивом глянула на Бабі. Не могла повірити своїм вухам.

— Зараз я їй передам.