Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 71)

Даніела та Рафаелла з подивом глянули на Клавдіо.

— «Пампушечка»? Відколи це ти її так називаєш?

— Завжди так було. Відколи вона народилася. Це пестливе прізвисько, яке я їй тоді дав.

Бабі подивилась на батька, який виходив з кухні, — такий упевнений у собі, такий спокійний, господар цієї маленької брехні. Вона аж пирснула.

Поки їхала до школи, увесь час дивилась на дорогу, сподіваючись побачити його. Марно. Зустрічались тільки хлопці у схожих куртках чи зі схожими зачісками. Щоразу їй тьохкало серце. Потім, уже за партою, списала весь зошит знаками запитання, непевно намальованими сердечками, ініціалами та його іменем, написаним повністю. Звук кожного мотоцикла, що проїжджав повз, здавався їй звуком його «Хонди». Нарешті дзвоник. Можна трішки перепочити — перерва.

До неї підійшла Палліна.

— Ну, як усе пройшло? Ти кудись зникла.

— Усе добре, ми їздили до Анседонії.

— Аж туди?

Бабі кивнула.

— І ти це зробила?

— Палліно!

— Ні, ну вибач, якщо ви поїхали аж туди, то на пляжі були ж, ні?

— Так.

— І нічого там не зробили?

— Ми цілувалися.

— Ур-р-р-ра-а-а-а! — Палліна аж наскочила на неї. — Ого! Бодай тебе муха вбрикнула! Ти підчепила найкрутішого хлопця в усьому місті!

Потім помітила, що Бабі якась сумна.

— Що таке?

— Нічого.

— Не бреши. Кажи, що не так. Ну ж бо, довірся своїй старій та мудрій подрузі Палліні. Ви ж це зробили, правда?

— Ні-і-і-і! Ми тільки цілувалися, і це було пречудово. Але…

— Але?..

— Я не знаю, ми разом чи ні.

Палліна збентежено подивилась на неї.

— А він намагався?.. — Зробила красномовний жест.

Бабі похитала головою й зітхнула.

— Ні.

— Тоді це серйозно.

— Чому?

— Ти його цікавиш.

— Правда?

— Точно! Зазвичай він тягне всіх у ліжко в перший же вечір.

— Гм, дякую, заспокоїла.

— Ти що хотіла почути — правду чи ні? Вибач, ти маєш радіти. Не хвилюйся, якщо переймаєшся тільки через це, то просто почекай другої зустрічі, і побачиш!

Бабі легко штовхнула її.

— Дурненька!.. До речі, Палліно, твоя «Веспа» опинилась під арештом.

— Моя «Веспа»? — Палліна змінилась на лиці. — І хто ж це зробив?

— Мої батьки.

— Ото вже мені ця Рафаелла! Колись я їй усе висловлю! А ти знаєш, що вона до мене підлизувалась?

— Моя мати? Як?

— А так! Вона мене поцілувала, коли я спала у твоєму ліжку: думала, що це ти!

— Правда?

— Аякже!

— Подумай лишень, мій батько забрав твій брелок, гадаючи, що то мій.

— І не помітив, що там «П»?

— Помітив! Я йому сказала, що коли я була маленькою, він завжди мене звав «Пампушечкою».

— І він повірив?

— Тепер він тільки так мене й кличе.

— Бідолаха! Він нічогенький, твій батько, щоправда, трохи наївняк.

Так теревенячи, повернулись до класу. Одна струнка й білява, інша низенька та чорнява. Перша — красуня та зразкова учениця, друга — кумедна та безладна, але у них було дещо велике, що їх об’єднувало, — дружба.

Пізніше Бабі стояла біля дошки, дивлячись на неї замріяними очима. Не бачила написаних на ній цифр, не чула слів учительки. Думала про нього: що він зараз робить? Спитала себе, чи думає і він про неї. Спробувала уявити собі його, усміхнулась — спочатку з ніжністю, потім з тривогою, відтак із бажанням. Зрозуміла, що не знає його. Він може бути будь-яким. Іноді — ніжним та турботливим, аж потім — раптово — диким та грубим. Зітхнула. Подивилась на дошку: це завдання вирішується простіше.

Степ нещодавно прокинувся. Став під душ і з насолодою відчував, як вода масує тіло. Сперся руками об мокру стіну й, поки вода барабанила по його спині, почав робити вправи на розтягування, піднімаючи навшпиньки то одну ногу, то другу. Вода котилась його обличчям, і він знову пригадав її блакитні очі. Вони були такі великі й чисті — і глибокі. Усміхнувся і, хоча його очі були заплющені, дуже чітко побачив її перед собою. Невинну і спокійну. Неслухняне волосся на вітрі, прямий носик. Побачив її погляд, що видавав рішучий характер. Витираючись, подумав про все, що вони сказали одне одному, про все, що він їй довірив. Вона була єдиним ніжним слухачем, майже незнайомим, який мовчазно вислухав його застарілий біль, його ненависну любов, його глибокий сум. Спитав себе, чи він не збожеволів. Але що зроблено, те зроблено.

За сніданком подумав про родину Бабі. Про її сестру. Про батька, приязного на вигляд. Мабуть, він дотепний тип. Про матір. З її твердим та рішучим характером. Схожу рисами на неї, але трохи збляклу через вік. Вона колись стане такою само? Іноді матері — це такі майбутні проєкції дівчат, з якими ти сьогодні гуляєш. Згадав про одну матір, гарнішу за свою доньку. Допив каву, усміхаючись.

Подзвонили у двері. Марія пішла відчиняти. Це був Полло. Як завжди, жбурнув йому пакет на стіл. Степ і незчувся, як уже їв канапку з лососем і слухав теревені Полло. Приємна рутина. Подивився радісно і трохи поблажливо на друга, який засипав його запитаннями: — Ти мусиш мені розповісти, що встругнув! То ти її затяг у ліжко чи ні? Та я уявляю, як воно з такою… З таким норовом, як ото в неї, коли ти її затягнеш? Та ніколи! І куди ви, бля, потім тільки ділися. Я вас повсюди шукав. Ой, ти не уявляєш, що коїлося з Маддою! Побуряковіла від люті! Якби зустріла ту твою, розірвала б!

Степ подивився на Полло іншим поглядом. Радість зникла з його обличчя. Ну звісно, Маддалена, він про неї геть забув. Він геть про все забув того вечора. Вирішив, що й зараз краще не думати про це. Зрештою, вони одне одному не присягали. Це було просто так, романчик.

Уже спокійніший, доїв канапку, хоча в глибині душі знав, що це не так.

— Тримай!

Полло витяг із кишені зіжмаканий у кульку папірець і кинув йому.

— Це її номер телефону.

Степ піймав його на льоту.

— Я його вчора попросив у Палліни, бо ж знав, що ти сьогодні однак мене про нього спитаєш.

Степ запхав папірець до кишені й вийшов з кухні. Полло не відставав.

— Ну ж бо, Степе, ти мені, бля, скажеш чи ні? Ти її затяг?

Степ з усмішкою обернувся до нього.