Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 69)
— Хто там?
— «Антоніні». Тарталетки, які ви замовляли, синьйоре.
Степ усміхнувся. Він вгадав. Можливо, той тип, вибачаючись за голосну музику, пригостить його. Двері прочинились. На порозі стояв молодик років тридцяти. У сорочці, застібнутій лише до половини, і самих лише трусах-«боксерах». Кур’єр простягнув був йому пакет, але той, побачивши Степа, спробував якнайшвидше зачинити двері. Степ нічого не зрозумів, але інстинктивно кинувся вперед. Поставив ногу в двері, не даючи їм зачинитися. Кур’єр позадкував, намагаючись тримати в рівновазі картонну тацю. Степ ще наліг на двері. Притулившись обличчям до холодного темного дерева, раптом через щілину побачив її: сумочку в кріслі поряд із шубкою. Раптом — спогад. Так, вони з братом її подарували матері на Різдво. Лють, відчай, бажання не бути тут, не вірити власним очам, удесятирили його сили. Розчахнув двері, збивши молодика з ніг. Вбіг у вітальню, як навіжений. І — радше б його очі осліпли, аніж побачили те, що побачили.
Двері до спальні були відчинені. Там, на зім’ятому простирадлі, з обличчям, яке він не впізнавав — він, який бачив її тисячу разів, — була вона. Запалювала собі цигарку з невинним виглядом. Їхні очі зустрілися — і в цю мить щось тріснуло, згасло назавжди. Оця остання пуповина любові була перерізана, і вони обоє, дивлячись одне на одного, німо заволали; невидимі сльози пролилися в душі. Потім він тихо пішов, а вона так і залишилась там, у ліжку, мовчазна, повільно догоряючи, як та цигарка, яку вона собі запалила. Палаючи від любові до нього, від ненависті до себе, до того іншого, до цієї ситуації.
Степ повільно дійшов до дверей, зупинився. Побачив кур’єра на сходовому майданчику перед ліфтом, із тарталетками в руках, що мовчки на нього дивився. Раптом чиїсь руки лягли йому на плечі.
— Послухай…
Степ озирнувся. Це був той молодик. Що він мав ще слухати?! Нічого не відчував. Зареготав. Молодик не зрозумів — глипав на нього приголомшено. Тоді Степ зарядив йому кулаком у самісіньке обличчя. Доля. Дивні слова Баттісті, без вини винуватого у цьому викритті, високо задзвеніли угорі. А може, то було тільки в голові у Степа.
У цю мить він уже нічого не розбирав.
Джованні Амброзіні закрив руками обличчя, і крізь них потекла кров. Степ узяв його за барки і, рвучи на ньому сорочку, витяг його з цього дому, заплямованого незаконним коханням.
Кілька разів ударив його по голові. Молодик спробував утекти. Побіг східцями вниз. Степ одразу ж перехопив його. Точним сильним копняком скинув його, і Джованні Амброзіні покотився сходами. Щойно зупинився, Степ уже був тут. Гатив йому по спині, по ногах, а той, перемагаючи біль, намагався вхопитися за баляси й утекти від свого мучителя. Степ його добивав.
Степ потяг його за волосся, намагаючись відірвати від балясів, але в руках лишались самі пасма, у той час як Джованні Амброзіні продовжував сидіти там, судомно вчепившись у ті залізяки й виючи від страху. Двері інших квартир повідчинялися. Вибігли сусіди — налякані криками й цікаві водночас. Стривожено збилися у зграйку. Степ гатив ногами по руках своєї жертви, до крові. Але Джованні Амброзіні все одно продовжував чіплятися, знаючи, що це його єдиний порятунок.
Тоді Степ зробив це. Розмахнувся ногою і з усієї сили вдарив його ззаду по голові. Сильно й точно. Обличчя Джованні Амброзіні врізалось у баляси. З глухим звуком. Обидві вилиці зламалися й відкрилися. Фонтаном бризнула кров. Кості рота також зламались. Один зуб випав і покотився по мармурі. Баляси затремтіли, і цей залізний звук полетів униз сходами разом з останнім криком Амброзіні, що відтак зомлів.
Степ утік, збігши сходами — прожогом серед якихось жахливо-цікавих облич та плюсклих тіл, що марно намагались затримати його. Вештався містом. Додому він того вечора не повернувся. Пішов ночувати до Полло: друг не ставив йому зайвих запитань. На щастя, батько Полло на той час був у від’їзді, отже, вони змогли розміститись на ліжку. Полло чув, як Степ крутився й стогнав уві сні. Але на ранок Полло зробив вигляд, що нічого не помітив, хоча одна з двох подушок була мокрою від сліз.
Поснідали усміхаючись, теревенячи про те і се, викурили одну цигарку на двох. Потім Степ пішов до школи і на опитуванні з хімії навіть зумів отримати шість. Але з того дня його життя змінилось. Ніхто так і не дізнався, чому, але все тепер було іншим, ніж колись.
Зло закублилось у ньому. Якась тварюка, якась зла бестія зачаїлась поза його серцем, готова повсякчас вилізти, напасти — результат страждань та понівеченої любові. З того дня він більше не міг жити вдома. Гнітюча тиша та скрадливі погляди. Жодної усмішки від людини, яку він найдужче любив. Потім — судовий процес. Вирок. Мати, яка не захотіла свідчити на його користь. Батько, розлючений на нього. Брат, що нічого не зрозумів. І ніхто ні про що так і не дізнався, окрім них двох. Змучені остерігачі цієї жахливої та тяжкої таємниці.
Того ж року його батьки розлучились. Степ пішов жити до Паоло. Першого дня, коли він увійшов у нову квартиру, то глянув з вікна своєї кімнати. Там розстилалися лише спокійні луки. Почав розкладати речі. Узяв кілька светрів і поклав їх углиб шафи, на порожнє дерево. Потім узявся за олімпійку. Коли витягав її з мішка, вона розгорнулася йому в руках. На якусь мить йому примрілося, що його мати тут. Він пам’ятав, коли вона у нього позичала цю олімпійку, — того дня вони ходили на пробіжку алеєю удвох. І він ще навмисно вповільнив біг, аби бігти поруч із нею. А тепер він був у цій квартирі, такий далекий від неї в усіх сенсах. Сильно стиснув олімпійку в руках і зарився у неї обличчям. Відчув запах її парфумів, заридав. Потім прийшла дурна думка: може, того дня варто було їй сказати, що вона занадто напахчилася?
35
Знов у теперішні часи. Ніч.
Переднє колесо злегка занурилося у високі піски. Мотоцикл норовливо стрибнув убік. Степ точним рухом вирівняв його. Заднє колесо розвернулось, розкидаючи довкола себе темніший ґрунт. Налякана Бабі міцніше притулилась до нього. Мотоцикл ще трохи повихляв заднім колесом. Потім, діставшись твердішої піщаної дороги, поїхав нормально. Степ перемкнув передачі. Злегка піддав газу. Мотоцикл спокійно поїхав по напівмокрому морському піску. Унизу праворуч дрібні хвильки повільно згасали на березі. Накочувались і відкочувались — ритмічне дихання моря, глибоке і темне, споглядало за ними здалека. Бабі роззирнулась довкола. Високий місяць освітлював довгий пляж «Фенілья», що губився далеко між темнішими плямами гір. Угорі ліворуч піщані дюни, побиті та скуйовджені денним вітром, тепер тихо відпочивали у спокої ночі, накриті зеленим простирадлом дикого моріжку. Степ вимкнув фари. Огорнені темрявою, вони продовжували їхати по мокрому і м’якому килиму піску. Довкола них — шепіт далеких дерев, морський прибій, тиша нічної природи.
Доїхавши до середини «Фенільї», зупинились. Степ узяв дощечку, ще мокру та об’їдену морем, і поставив її під підніжку мотоцикла, щоб той не осідав у пісок. Вони мовчали. Незчулися, як уже йшли поряд — близько, самі тут, оповиті спокоєм. Бабі пішла по мокрій крайці води. Маленькі хвилі, помережані сріблом, розбивались до того, як замочити її сині «All Star». Пройшла ще трохи. Одна норовлива хвилька докотилась до білої гуми. Бабі швидко відскочила. Налетіла на Степа. Його сильні руки спокійно підтримали її. Вона не зняла їх зі своїх плечей. Повільно обернулась до нього. У нічному світлі сяйнула її усмішка. Блакитні очі, сповнені кохання, радісно дивились на нього. Він подався до неї й повільно поцілував, тримаючи в обіймах.
Губи — м’які й теплі, свіжі й солоні — пестив морський вітер. Степ провів рукою по її волоссю. Закинув його назад, відкриваючи обличчя. Її щока, намальована сріблом — маленьке люстерко місяця над ними; її профіль — прямий носик і напівзаплющені очі, що прислухались до його поцілунків на шиї. Вони лягли на холодний пісок, так само обійнявшись, а їхні руки у дрібках піску шукали одна одну.
Ще один поцілунок, і ще один, і усмішка, і повільне сповзання, і ніжні паузи, доторк губ. Бабі підвелась на руках. Подивилась на нього, він був під нею. Ці — тепер уже спокійні — очі пильно дивились на нього. Його шкіра здавалось ебонітовою, гладка і темна в цьому освітленні. Його коротке волосся не боялося бруду. Він, здавалось, належить цьому пляжу — лежить, розкинувши руки, ніби господар піску й усього іншого. Степ, господар також і її серця, усміхаючись, притягнув її до себе й поцілував — довго й міцно. Обійняв, вдихаючи її ніжний запах. І вона піддалася, полонена цією силою, і тільки тут зрозуміла, що досі нікого не цілувала по-справжньому.
Тепер він сидів позаду неї, обіймав її, тримаючи між розставленими ногами.
Він, її надійна опора, її обожнюване крісло, час від часу відривав її від думок, цілуючи в шию.
— Про що ти зараз думаєш?
Бабі обернулась до нього, дивлячись краєчком ока.
— Я знала, що ти це спитаєш.
Знову поклала йому голову на груди.
— Бачиш отам дім на скелях?
Степ глянув туди. Перш ніж сфокусуватись на будинку, він подивився на цей тендітний вказівний пальчик, і той також здався йому довершеним. Усміхнувся, єдиний хазяїн своїх думок.