Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 68)
— Стефано…
Жінка вийшла з машини. Театральну сумочку поклала на капот, сама стоїть поряд. Степ подивився на неї. Подивився на сумочку. Хтозна, чий це подарунок. Яка химерна думка. Повільно відпустив руку. Кучерявий тип, якому поталанило, знову був вільний. Степ стояв і мовчки дивився на неї. Гарна, як завжди. Легке «привіт» злетіло з її губ. Тип штовхнув його в бік. Степ відійшов, звільняючи йому прохід. Тип заліз у «Ягуар» і завів мотор.
— Їдьмо геть звідси.
Степ та жінка востаннє пильно подивились одне одному у вічі. Між цими схожими очима — дивні чари, довга історія любові та туги, страждань та ран минулого. Потім вона сіла в машину, гарна й елегантна, якою й постала перед ним. І залишила його там, на дорозі, з розбитою губою і серцем.
Бабі підійшла до нього. Стривожена тією єдиною раною, яку вона могла бачити, обережно торкнулась рукою його губи. Степ ухилився від цього делікатного доторку, сповненого молодого кохання. Мовчки сів на мотоцикл. Почекав, поки вона сяде позаду, а тоді рушив із люттю. Рвонув уперед. Мотоцикл спробував опиратися, але дуже швидко з рабською покірністю нахилився праворуч, в’їжджаючи на набережну Тибра. Степ перемкнув передачі. Газонув. Мотоцикл помчав дорогою, набираючи швидкість.
Степ нісся, не розмірковуючи. Він залишив позаду далекі спогади, додавши ще швидкості. Сто тридцять, сто сорок. Ще швидше. Холодне повітря щипало йому обличчя, і ці крижинки болю приносили полегшення. Сто п’ятдесят, сто шістдесят. Ще швидше. Промайнув між двома машинами. Ледь не торкнувся їх, у той час як його примружені очі зосередились на чомусь іншому. Щасливі видіння із цією жінкою купчились у його затьмареній свідомості. Сто сімдесят, сто вісімдесят, невеличкий вибій — і мотоцикл майже пролетів над перехрестям. Світлофор щойно перемкнувся на червоне. Машини зліва загули в клаксони, змушені гальмувати, щойно рушивши. Підкорились цьому потужному мотоциклові, цьому нічному ледь підсвіченому боліду, небезпечному та швидкому, ніби синя куля. Сто дев’яносто, двісті. Вітер свистів у вухах. Дорога злилась, а бордюри стали однією розпливчастою лінією. Ще перехрестя. Далеке світло. Зелене зникло. З’явилось жовте. Степ наліг на маленьку кнопку справа з англійською назвою «horn». Його клаксон розірвав ніч. Ніби крик пораненої тварини, що йде на смерть. Степ заволав у темряві, ніби сирена «швидкої», пронизлива, як біль пацієнта у неї всередині. Його крик був високим і глибоким; передавав те, що коїлось у нього всередині. Все ближче. Світлофор ще раз перемкнувся. Червоне.
Бабі почала бити його кулачками по спині.
— Зупинися! Зупинися!
Машини рушили. Металевий мур, дорогий і різнобарвний, сунув на них, налягаючи на клаксони. Наближався небезпечно й невідворотно.
— Зупинися!
Цей останній крик, поклик до життя. Степ раптом ніби прокинувся. Звільнена педаль газу одразу ж повернулась на нуль. Мотор перемкнувся під його владною ногою. Четверта, третя, друга. Рука стисла сталеве гальмо, ледь не погнувши його. Мотоцикл затремтів, гальмуючи, оберти швидко знижувались, ніби наввипередки зі спідометром. Колеса залишили прямий і глибокий слід на асфальті. Запах горілого огорнув пістони, від яких ішов дим. Зупинились.
Машини спокійно проїжджали за кілька сантиметрів від переднього колеса мотоцикла, тепер нерухомого, що стояв ледве за білою лінією. Вони нічого не помітили. Аж тепер Степ згадав про Бабі. Обернувся. Вона вже зійшла з мотоцикла. Стояла, притулившись спиною до муру біля дороги.
Поставив мотоцикл на підніжку, підійшов до неї. Надламані схлипи виривались із її грудей, вона й не намагалась їх стримувати, так само як і дрібні сльози, що малювали смуги на її блідому обличчі. Степ не знав, що робити. Стояв перед нею, розвівши руки й остерігаючись навіть торкнутися її — боявся, що навіть найменший доторк може перетворити ці дрібні нервові схлипи на гучні ридання. Усе ж наважився доторкнутись до неї. Але реакція була неочікуваною. Бабі відкинула його руку, і слова полилися з її губ майже як крик, що раз по раз переривався схлипами:
— Чому? Чому ти такий? Ти божевільний? Це для тебе нормально — отак ганяти?
Степ не знав, що відповісти. Подивився в ці очі, великі й мокрі від сліз.
Як він міг їй пояснити? Як донести все, що стояло за цим? Його серце стисли німі лещата. Бабі глянула на нього. Її блакитні очі стражденно й запитально вишукували у ньому відповідь, спокійний берег, де можна мирно й щасливо відпочивати. Степ мотнув головою.
— Хто та жінка? Чому ти так одразу змінився? Степе, ти мусиш мені це сказати. Що між вами було?
Ця остання фраза, ця величезна помилка, це неможливе непорозуміння, здавалось, вразило його в саме серце. У ту ж мить усі його внутрішні стіни впали. Його постійні дужі внутрішні охоронці, яких він у мовчанні тренував щодня, раптом капітулювали. Його серце звільнилось, уперше таке спокійне. Усміхнувся цій невинній дівчині.
— Ти хочеш знати, хто була та жінка?
Бабі кивнула.
— Це була моя мати.
34
Трохи менше, ніж два роки тому.
Степ зачинився у своїй кімнаті й, міряючи її кроками, намагався повторювати завдання з хімії. Обперся руками об стіл. Прогортав зошити з нотатками. Нічого не вдієш. Ці формули ніяк не бажали запам’ятовуватись.
Він упав на стілець і продовжив робити уроки, поставивши лікті на стіл та підперши кулаками чоло — вирішив, що має будь-що добре відповісти на цьому опитуванні. Це був останній рік ліцею у Вілла Фламінія. Раптом з останнього поверху будинку навпроти зазвучала музика. Баттісті заспівав високо й голосно: «
— Ви вже закінчили з цією музикою?
На якусь мить йому здалось, що фіранка на одному з тих вікон загойдалась. Та ні, мабуть, помилився.
— Гей! Ви там думаєте вимикати?
Музика потроху стала тихішою.
— Ідіоти.
Степ знову сів і сконцентрувався на цих зім’ятих аркушах зошита. Задеренчав телефон. Глянув на годинник. Була майже четверта. Мабуть, це Полло. Пішов до телефона.
— Алло?
У слухавці тиша.
— Алло?
Знову тиша, потім легке «клік». Поклали слухавку. Не сподобався його голос. Кретинські жарти. З силою кинув слухавку.
— Стефано…
Степ обернувся. Перед ним стояла мати. На ній була коричнева шубка зі світло-золотавими смужками. Під нею — бордова спідниця, яка відкривала прегарні ноги. Легкі колготки, що ідеально облягали литки, і темно-коричневі елегантні чобітки.
— Я йду, тобі щось потрібно?
— Ні, дякую, мамо.
— Гаразд, тоді побачимось увечері. Якщо подзвонить тато, скажи йому, що я понесла бухгалтерові ті документи, про які він говорив.
— Добре.
Мати підійшла і м’яко поцілувала його в щоку. З її чорних локонів вирвався аромат парфумів. Степ подумав, що вона трохи занадто напахчилася. Однак вирішив не казати їй цього. Потім, дивлячись, як вона йде, подумав, що правильно вчинив: він нею пишався. Така гарна. З цією усмішкою, елегантна та дотепна.
Вона була бездоганна. Його мати не могла помилятися. Навіть у тому, як саме напахчитися. Під пахвою вона тримала сумку, яку їй подарували вони з братом. Паоло вклався більшою частиною грошей, але вибирав сумочку — він сам, у тому магазині на вулиці Кола ді Рієнцо, перед яким його мати часто застигала у нерішучості.
— Ти справжній знавець, — прошепотіла вона йому на вухо, розгорнувши подарунок. Потім узяла її під пахву й, кумедно пройшовшись вихилясом, як на подіумі, спитала: — Ну як, мені личить?
Усі відповіли гучно і схвально. Але насправді вона хотіла почути лише думку «справжнього знавця».
— Ти напрочуд гарна, мамо.
Степ повернувся до своєї кімнати. Почув, як зачинилися двері кухні. Коли вони подарували цю сумочку — на Різдво чи на її день народження? Вирішив, що зараз краще буде зосередитись на хімічних формулах.
Пізніше він зрозумів, що зробив правильний вибір. Була вже майже сьома. Залишалось дочитати три сторінки. Він нервувався. Волів би піти до спортзалу, вже було домовився з Полло, але бачив, що не встигає. Потім сталось це. Баттісті знову заспівав. З напівпрочиненого вікна останнього поверху будинку навпроти. Ще голосніше, ніж до того. Настирливо. Провокуюче. Не маючи поваги ні до кого і ні до чого. До нього, який вчився, який хотів, але не міг піти до спортзалу. Це було вже занадто.
Степ схопив ключі від квартири й прожогом кинувся надвір, захряснувши за собою двері. Перебіг вулицю й зайшов до під’їзду будинку навпроти. Ліфт був зайнятий. Побіг сходами, перескакуючи через дві сходинки.