Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 7)

Григорівна з мамою сиділи зранку за столом. Григорівна наділа салатного кольору халат в крупні червоні квіти. На колінах у неї слинився Владік. Біля маминих ніг лежала облізла невістка Зуся з розтуленим від спеки ротом, а Друся, чорна блискуча свекруха, сиділа на підвіконні, вмостившись за садовим янголям, і байдуже дивилась надвір. У мами з Григорівною були червоні заплакані очі. Раніше Толік спитав би, чого вони повсідались, як на поминках, а тепер змовчав, бо вони дійсно повсідались на поминках. Він помітив на столі дві пусті чарочки — значить, поминали. 

— Добре тобі, Лідочко, — сказала Григорівна, — що в тебе хоч Толік тут. 

Толік сів за стіл. 

— Не біжиш сьогодні? — спитала мама. 

— Не біжу. 

— Правильно, бережи коліна. У твого батька коліна боліли ще змолоду. 

Батька Толік майже не пригадував і мало про нього знав: він був із тих батьків дев’яностих, яких закрутив кудись вир, що утворився, коли радянська імперія пішла на дно. Не знав, що батько умів, що любив, зате знав досконально всі його болячки і чекав, що якась із них обов’язково з’їсть і його. А болячок, з маминих слів, той мав достатньо. Глибокі темні Толікові очі дивились у каву. Кава відтіняла синці під очима. 

— Ти вже дорослий, — почала мама. З цієї фрази починалися повчання такого штибу, наче Толіку рочків три, — але я тобі ще раз кажу, що по ночах працювать — це потратить усе зароблене на те, аби лічити хребет і голову. 

Хребет у Толіка був безнадійний давно. А голова ще наче держалась, хоч він зараз і підтримував її блідими довгими руками. «Пальці піаніста!» — любила казати бабуся. Бабусі більше нема. Зате є всі інші. 

Толік промовчав про те, на що збирався тратити зароблене і на що натомість тратить — наприклад, на три тонни землі, щоб засипати фонтанчик з жабою і висадити там помідори. 

— Мені би ще добрива якогось, — сказала Григорівна. 

— Ми як під’їжджали сюди, — Анатолій Степанович заїхав знадвору, — я бачив ферму — там у них перегною, видно, хоч греблю гати. 

— А знаєте, як по-рускі буде «Хоч греблю гати»? — спитала Григорівна. 

— А ти звідки знаєш? — зиркнув Анатолій Степанович. 

— Я колись для них на кораблі співала, багато узнала. 

— То як? — озвався Толік. 

— «Хоть жопой жуй». 

— Все у них через сраку, — сказав Анатолій Степанович, — це нас і должно спасти. 

— Ну хоч два відерця перегною, — повернулась до теми Григорівна. 

Толік сумно подумав, що йому доведеться домовлятись про поставки гімна. 

— Продукти тепер дорогі, — сказав Анатолій Степанович, — жалко, що ти таке маленьке купив, що ніде й картоплину кинуть, приходиться помідори садить у фонтані. 

Толік оглянув хату, і його погляд зачепився на Поліні. Вона зайшла в кімнату і сіла в кутку дивана, втупившись в екран. Вони з Ірусею часто сиділи перед екранами і щось клацали, кидаючи одна одній коментарі. Під стелею крутився вентилятор. Зуся відкрила одне око і спостерігала за ним, маючи вигляд, наче її зараз знудить. Здається, Зуся так і не відійшла від довгої дороги. Мама в автобусі весь час поїла її валер’янкою і якимись снодійними. Від запаху валер’янки поруч захитувалася бульдожиха. Хазяйка бульдожихи сварилась із мамою, що «Чапу укачивает». Чапа слинилась і блювала. Але щойно Зусі переставали давати валер’янку, вона починала верещати на весь автобус. Тому перед пасажирами постав вибір: нявчання або блювання. Блювання бачили тільки сусідні ряди, а нявчання чув весь автобус, тому громада підтримувала блювання. Бідна Чапа. «Сказав би мені хто, — говорила мама, — що фізично під час війни найважче буде вивезти Зусю». Тимчасом Друся зістрибнула з підвіконня, підійшла до Зусі і чимдуж тріснула невістку по лобі. Зуся схопилась і вискочила надвір. 

— Як тобі не стидно! — залементувала мама. — Вона ж тобі як дочка! 

— У неї хоча б є невістка! — сказав Анатолій Степанович і загиготів так, що його волохате пузо усе затряслося. 

Мама благально глянула на Толіка, а Толік просто встав і пішов робити собі другу каву. 

— Да, — зітхнула мама, — ти знаєш, як уколоть. У Зусі хоч є невістка… 

— Я б, Толя, тобі порадила, — озвалась Григорівна, — пити замість кави цикорій. Скажи, тут є цикорій? 

— Я не знаю, — озвався Толік із кухні. 

Він і так весь час мусив шукати якісь ніколи ним не бачені інгредієнти — то крохмаль, то мокрі дріжджі (які виявлялись не мокрими), то марганцівку, в якій Григорівна хотіла собі парити палець, вкушений надворі ящіркою. Григорівна дуже любила лікуватись і в методах лікування міксувала медичні препарати, народну медицину, заклинання і клікбейтні рецепти з інтернету. 

— Толя, — питала вона, — в тебе є хазяйське мило? 

— Таке підійде? — Толік показував спінене мило в диспенсері з авокадо. 

— Нє-нє-нє, — махала Григорівна руками, — мені треба таке, щоб можна було натерти на тертку. 

Толік волів не питати, що вона робитиме з ним далі. Тим паче, що хазяйського мила він не мав. 

Після поради про цикорій Толік випив каву одним ковтком прямо біля кавомашини, сховавшись за своїм зеленим холодильником. 

— Все одно пив каву, — сказала Григорівна, — шипіла ця машинка. Як вона може робити каву? Це якась хімія. А йому ще дітей мати! — вона стурбовано подивилась на маму. 

— Господі, Григорівно, ну до чого вже тут діти! 

— Ну, ти як знаєш, можеш йому нічого не казать, але кава для цього діла… 

— Можна, будь ласка, хоч не обговорювати мою потенцію? — гукнув з кухні Толік. 

Так, як мамі було дивно і соромно перед іншими сотнями тисяч, кого війна повиганяла з хат, що найважче їй далося нявчання Зусі в автобусі, так і Толіку було соромно, що його під час такого жахіття настільки вибішуватиме вплив цикорію на його потенційну фертильність. 

Вай-фай 

На хату зійшла ніч. Толік звечора пробрався до холодильника, узяв собі сиру і відніс у кімнату. Потім тихо приніс ще шматок хліба, ніж і помідор. Все це добро він сховав у шухляду робочого столу. Йому треба було здавати проєкт, але вдень, коли навколо всі сновигали, плакали, коли Іруся знов і знов кричала «суки!», а Поліна своїми вологими очима дивилася навколо, він працювати толком не міг. Сидів за компом, щось клацав, Анатолій Степанович постійно кликав і питав, скільки росіян полягло, Толік відказував, що апдейти тільки раз на день, і паралельно Друся вимогливо просила їсти, а Владік трясся так, що разом з ним наче трусилось повітря. 

Цю атмосферу важко було назвати робочою. І навіть коли він закривався в кімнаті, то чомусь під двері приходив Владік і скавчав, поки важкою ходою у своєму черговому халаті не приходила Григорівна. Вона його ніколи не забирала мовчки, бо поважала Владікове право на скавчання і була певна, що спершу треба було його переконати не скавуліти. Владік не піддавався на вмовляння, а скавчав далі. 

— Владічок, от нильзя, нильзя так! — казала Григорівна. 

Владік пищав. 

— Сукин ти син, Владічок, молчать! 

Владік пищав. Їхні мирні, а потім все менш мирні перемовини тривали по десять хвилин, і Толік мусив бути їхнім закулісним учасником, поки в коридор не виходила Поліна і не казала Григорівні: «Григорівно, досить, люди, мабуть, працюють». А Толік за дверима не працював, а слухав переговори і дивився в стіну. Уявляв білу кучеряву голову Григорівни, темну як ніч, завжди заспану на седативах Поліну і слинявого пискливого Владіка. Тож працювати доводилось ночами, таємно їсти бутерброди, а потім пити багато кави під коментарі Григорівни і бігати під мамині обурення. 

Тож Толік сидів серед ночі перед монітором і раптом почув, як за вікном щось зашаруділо. «Цикада», — подумав він. Комахи викликали у нього сильну неприязнь, особливо такі шурхотливі цикади. Цикада ніяк не заспокоювалась, стукотіла крильми, лізла лапами. Мабуть, вона застрягла в кондиціонері і не могла вибратися. Толіку несила було терпіти муки живого створіння, навіть такого страшного, як цикада. Він узяв дерев’яну троянду на довгому стеблі, що прикрашала столик біля ліжка, і зібрався вивільнити цикаду, але натомість з балкона на нього блиснули два ока. Це була чорна лискуча Друся, а в зубах у неї була цикада. 

— Боже, фу! — зашепотів Толік і різко зачинив скляні двері. Очима втупився у них. — Чого ти хочеш? — спитав Толік Друсю. — Виплюнь цикаду! Я удвох вас не впущу! 

Толік спробував повернутись до роботи, але раптом вибило світло. У домі, ймовірно, вимкнення ніхто і не помітив, але Толіку вибило інтернет. Він відкинувся на кріслі і глянув надвір. За дверима стояла Друся. Вона вже була сама, без цикади. Толік впустив її до себе. Друся зайшла, скочила на ліжко, скрутилась і замуркотіла. Толік згадав Матільду і подумав, що ніколи б не уявив такого майбутнього — спати з евакуйованою кицькою, і якби його бабуся знала, що мама чотири тисячі кілометрів провезла кицьок, то утвердилась би в думці, що навколо всі божевільні, а мама в першу чергу. З’явився вай-фай. Друся позіхнула і стала лапою Толіку на коліна. «Йди собі, гуляй», — сказав він, а кицька глянула Толіку в очі і поставила йому на коліна іншу лапу. «Нехай, — сказав він, — посидимо разом». Толік дописав супровідного листа, прикріпив свій звіт і натиснув «відправити». Лист не відправлявся — знову вибило вай-фай. Коли його вибило втретє, Толік буцнув ногою стола, узяв Друсю собі на груди, ліг на ліжко і заснув.