Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 8)

Зранку він стояв під дверима Анатолія Степановича. У підвалі був електричний щиток. Щиток треба було відкрити і скинути фото електрику. Нічні вибивання інтернету Толіка не влаштовували. Він м’явся на порозі, думаючи про те, що зараз Анатолій Степанович виїде йому назустріч без сорочки, у своїх червоних шортах і, як завжди, почне Толіка повчать. 

— Ну шо, скіки там набігло сьогодні? — спитав Анатолій Степанович з порога статистику мертвих ворогів, коли Толік зайшов до нього. 

— Ще не дивився. 

— Ясно… — відказав Анатолій Степанович, невідривно спостерігаючи за Толіком, поки той думав, чим би його відволікти від щитка. Якщо Толік підійшов би зараз до щитка і відкрив його, то Анатолій Степанович одразу сказав би: «А шо ти дивишся? Це в тебе двофазне? А заземляли? Оця фаза на той-во канал? На кухню треба нагрузку збільшить, скільки там кіловат?». 

Толік стояв би, і кожне питання Анатолія Степановича йому б ляпало мокрою тряпкою по щоках. Він не знав ані фаз, ані кіловат, ані при чому тут земля. Він просто хотів подзвонити електрику, аби той прийшов, узяв гроші і зробив так, щоб не вилітав вай-фай. Якщо Толік покаже свій цілковитий електродебілізм, то Анатолій Степанович почне його шпетити, а потім вчити і пояснювати. І неясно, що гірше. Тож Толік стояв спиною до щитка і чекав, поки Анатолій Степанович виїде з підвалу нагору. Той не спішив. 

— Усю ніч учора катав оце, — сказав він, кивнувши на пінбол, — тепер спать хочу, страшне. 

Толіку на пінбол чомусь дивитись було неприємно. Він, разом із зеленим холодильником, нагадував йому про його омріяне життя, яке зараз здавалося недосяжним. Мрії про машину для льоду, авторський дизайн і про свою хату. Лише мрія про хату виявилась комусь потрібною. От тільки тепер з цієї хати хочеться втекти. Він ловив себе на думці, що йому не стільки жаль було, що все не так, як він планував, а було шкода, що ці мрії виявились такими нікчемними. 

— Ну і як? Вигравали? — спитав Толік. 

— Та знаєш, його треба трохи підкрутить. 

— Як підкрутить? 

— Воно щось не робить нормально. Я вчора трохи тут розбирався. От дивись, — Анатолій Степанович під’їхав до щитка, зіпнувся на нозі і вирубив важіль. 

— Що ви робите?! 

— Виключаю. 

— Так ви у всій хаті електрику виключаєте! 

— Та це ж на п’ять хвилин, а я туди, де воно в розетці, не достаю! 

— Ясно, — сказав Толік і з полегшенням втратив інтерес до щитка. 

Тепер, щоб його не почали діставати фазами і ремонтними справами, йому просто треба було піти. А це вже набагато простіше. 

Толік розвернувся до дверей. Потім підійшов до пінболу, узяв його і посунув так, щоб до розетки був під’їзд. 

— Ти куди? — спитав Анатолій Степанович. 

— Не виключайте щитка, це мені заважає працювати. 

— От це ти, Толя, з малого отаким був, — сказав Анатолій Степанович. — Я ото в дворі, бува, кручу жигуля — усі пацанята з вулиці посходяться, крутяться коло мене, а мій рідний племінничок сяде десь у траві і сидить. Я тобі і гайку, і цвяха дам, а ти покинеш та йдеш кудись… 

— Бува, крутив, — сказав Толік, — та ви з-під того жигуля не вилазили. Я ваші п’яти знаю краще, ніж лице. 

— І от ти зовсім не цікавився, так і виріс отаким неприкаяним. 

«Прекрасно, — подумав Толік, — неприкаяним. Всі живуть у мене, а я виріс неприкаяним». З-за плеча Анатолія Степановича виглядала Діва Марія у квітах. Толік вийшов. 

З того дня Анатолій Степанович втратив сон і навіть трохи схуд. Він підсів на пінбол так, як колись захоплювався тюнінгом свого жигуля. Толік носив йому гайки, якісь гумки, контакти — все те, що він замовляв, а Анатолій Степанович тюнінгував пінбол. Толіку навіть якось захотілося написати Джорджу і показати, що його пінбол не тільки знайшов собі дім, а знайшов людину, яка у нього залюбилася і дбає про кожну зупинку залізної кульки, вивчаючи центр її тяжіння та альтернативні маршрути. 

— Катає того шаріка, як маленький, — казала Григорівна. 

Анатолій Степанович не зважав, він ніколи не соромився власних захоплень, навіть коли їх не схвалювала дружина, а вона їх не схвалювала завжди. Тому він, відволікаючись від усього, просиджував ночі в підвалі під торохкотіння залізної кульки і вбудований саундтрек з якогось давно забутого кіна. 

Йшов двадцять восьмий день війни. 

Владік 

Толіковий режим дня і нічні зміни вимагали місцевого ритму — довгої сієсти. Він іще спав, як звідусіль почали лунати голоси. Переважно жіночі, але був і чоловічий. Йому снилось, що він десь біжить кропив’яними стежками дитинства, а його кличуть: «Толік! Толік!». А він тікає все далі і далі, збігає вниз, кропива жалить ноги, у сандалі залізають патички, а потім він ногою зачіпає змію, вона оповивається йому на нозі і лізе, лізе, а навколо, то з одного боку яру, то з іншого, крик: «Толік! Толік!». Але він знає, що озиватись не можна, біжить униз, звертає зі стежки у хащі, хапає гілляку і замахується на змію. 

Толік прокинувся, не встигнувши вдарити, і виявилось, що він тримає в руці стебло дерев’яної троянди, а в ногах лежить Друся і лиже йому ногу. Якби ще мить — він би тріснув її трояндою і зруйнував би ту крихку довіру, що встановилась між ними. Голоси із поверненням до реальності не змовкли. Але кликали вони: «Владік!». Толік хотів було вийти на свій балкон прямо в трусах, але подумав, що там, мабуть, вже виїхав Анатолій Степанович, і він знову казатиме, що треба їсти, а мама додасть: «Ви подивіться на нього, а він ще бігає, худає!». Тому Толік надів сорочку і визирнув з балкона. 

Анатолій Степанович сидів біля кам’яної жаби, гортав каталог супермаркету і періодично кричав: «Владік!». Він кликав без емоцій, просто вимогливо, чітко й розмірено, наче мав вбудований метроном. А жіночі голоси кричали більш розпачливо, з різним інтонуванням і надривом. Відчинилась хвіртка, і у двір влетіла Григорівна. Її салатний халат зверху приліпився до неї, бо вона упріла, а знизу віявся, бо вона постійно бігала і всюди заглядала: «Владік! Владік! Ко мнє! Ко мнє!». Владік був старий і родом з Дніпра, і в роки його цуценятства власники собак ще не підозрювали, що дресировані пси можуть розуміти українську. Було в цьому щось сумне і гомерично смішне, що Григорівна з людьми говорила українською, а зі своїм слинявим псом одразу переходила на російську: «Лєжать!». 

— Ти б, дорогенька, заварила нам кавусі, — казала вона мамі, а потім кричала: «К ногє!», і Владік, трясучись, притискався до її шльопанців, знаючи, що це іншомовне гавкання звернене саме до нього. 

Зуся і Друся ані на українську, ані на російську, ані на будь-які інші людські мови не реагували, зате чудово спілкувались із сусідським котом. 

Одновухий смугастий кіт жив через дорогу і часом приходив у двір поговорити зі свекрухою і невісткою. Усі троє були стерилізовані, тому розмови крутилися навколо буденних речей: їжі, відпочинку, сімейних справ. Котяче спілкування викликало заздрість Анатолія Степановича. «Що то божа твар! — казав він. — Куди б не приїхало, а з любим може побалакати!» Хоча він дарма бідкався, бо міг мовою жестів знайти спільну мову із будь-ким, навіть зі службою газу, яка приходила відрізати Толіку газ, поки того не було вдома, і Анатолій Степанович якимось чином знав, скільки у кого з газовщиків дітей і по чом метр садового шланга. 

— Владічок пропав! — залементувала Григорівна, побачивши Толіка. — Стільки його сюди везла, щоб він умер десь під колесами іспанської машини! Щоб його собаки іспанські роздерли! Щоб він іспанської щурячої отрути хапнув! Щоб він дороги додому не знайшов! 

— Отак точно кляла моя покійна баба, — спокійно сказав Анатолій Степанович. 

Владіка ніде не було. Мама попросила Толіка підійти до сусідів, де жив смугастий кіт. Це були єдині сусіди, бо решту вулиці займала скеля, а інші будинки тулились десь унизу в долині. 

Толік хотів бути повелителем гори, і ця скеляста вулиця була одним із вирішальних аргументів, чому він обрав таки цю хату, що кишіла керамічними янголами. Він з дитинства хотів залізти кудись вище, де його ніхто не дістане: ні мама, ні Іруся зі своїми надокучливими подружками, де Анатолій Степанович не кликатиме блідого високого Толіка під жигуля, під яким смерділо машинним маслом, мокрим камінням, іржею й особисто Анатолієм Степановичем. Як виявилось, і ця хата була недостатньо висока. Всі його страхи дістали його тут і оселилися поруч. 

Сусідами в Толіка була типова місцева пара: вони говорили так, що мама щоразу думала, що вони ось-ось розлучаться. «Не все у них слава богу», — хитали вони головами з Григорівною, але сусіди все ніяк не розлучались. Та й не збиралися. 

Мама стояла в їхніх воротах і не могла пояснити, кого шукає. Вона навіть гавкала, але боялась видатися божевільною, тому казала спокійно «гав-гав», без реалізму. А Григорівна впала в істерику і могла тільки ридати. Толік підійшов до сусідської хвіртки і спитав, чи вони не бачили пса. «Ну як пса, — виправився він, — таке щось, типу, схоже на пса. Він старий, і ми боїмося, що він умре». Толік показав на телефоні фото Владіка, той дивився у камеру, на голові мав рожеву заколку. Сусідка сказала, що наче щось бігало зранку у них по садку і за ним ганявся кіт. Вона думала, що то кроленя. Ймовірно, то був Владік.