Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 9)

— Куди ти його загнав? — спитав Толік у кота. Кіт розтягнувся на сонці, потім встав, сцикнув на ворота і пішов у хату. 

— Ясно, — сказав Толік, — як побачите — скажіть, будь ласка. 

— Це у вас всі з України? — спитала сусідка. 

— Ага, — кивнув Толік. 

— Як там ситуація? 

— Погано. 

— Може, вам тісно, хай би хто переночував у нас? 

— Кімнат достатньо, — сказав Толік, — але, звісно, тісно. 

Толік все частіше, з перших днів війни, ловив себе на думці, що всі довколишні люди його вибішують просто через те, що у них все добре. Ці усміхнені обличчя, морозива, навіть сусідські сварки — він був певен, що вони сваряться не через ядерний конфлікт, що ніхто не кричить: «Господи, який ще сервіз, просто заберіться вже звідти!». 

— Вам так пощастило, що ви можете їх прийняти, — сказала сусідка. 

— Так, нам усім дуже пощастило, — відповів Толік і розвернувся йти до себе. 

Вже біля хвіртки додому він зустрів Ірусю з Поліною. 

— Ти бачив? Бачив? — Іруся показала екран телефона, там було фото розваленої квартири. — Це хата моєї колеги, — сказала вона. 

— Капець, — відповів Толік і відчув щось середнє між ненавистю, страхом і соромом. Він так часто відчував цю суміш, що хотілося цьому почуттю вже дати свою назву. Загалом уявлялось, що війна — це дуже чорно-білі почуття: ось вам чистий дистильований жах. 

Виявилось, що жах має сотні відтінків — жах із відтінком гніву, роздратування, а бувало, навіть любові. І коли війна підбиралася ближче, розвалюючи сусідні квартири, забираючи знайомих людей, з’являлося відчуття безнадії із присмаком адреналіну, наче сидиш на старті американських гірок. За це адреналінове відчуття, з яким Іруся показувала розвалену квартиру колеги, згодом ставало соромно. Адреналін вимивався, лишався просто тупий жах. 

— Я виходжу зараз на зміну, — сказала Іруся, — пошукайте цього пса. 

Анатолій Степанович завжди дуже сміявся, коли Іруся казала, що «виходить на зміну». В її випадку це означало, що вона відповідатиме на коментарі в інстаграмі. «Ото зміна, — сміявся він, — дивись, не перетрудися». Іруся просто піднімала брови і хмикала. Вона з дитинства була навчена не сперечатись із Анатолієм Степановичем. 

— Мені теж є чим зайнятись, — сказав Толік, — окрім шукання собаки. Він сам прийде, це ж пес. 

— Та воно таке як не пес, — озвалась Поліна, — я піду пошукаю. 

Толік вже зайшов було у двір і хотів зачинити хвіртку, але потім розвернувся і пішов за Поліною. 

На долину вже спускався вечір. Стежки тут були глинисті, кам’янисті, порослі випадковими пальмами, соснами й колючими кущами, з яких на Різдво роблять вінки на двері. Полінині фруктові тренування не минули просто так, вона як сарна зникла десь на стежці, і хоча Толік вагався лише кілька хвилин, та уже не зміг наздогнати її до лісу. У низинках глина була розмокла, Толік усе послизався на мокрому брудному камінні і пришвидшував крок. 

Коли опиняєшся наодинці з лісом, у тебе наче вивільняється серце — воно стукає гучніше, ніби тріпоче там у грудях і хоче вирватись. Стає чутно власне дихання, тебе навіть дивує вигляд власних долонь, як тільки над головою змикаються крони дерев. Таке бувало часто в дитинстві, коли Толік ховався в кущах від гамору дому і конкретно від потуг Анатолія Степановича зацікавити його жигулем. Толіку здалося, що він чує кроки, хотів крикнути, але зупинився, думаючи, що його вже і так прекрасно чути: серце гуло на весь ліс. Він побіг уперед на звук шарудіння. «Мабуть, таки досить пити стільки кави, від цього стукоту можна оглухнути», — думав він, і кожен крок йому гупав у голову. Добігаючи на шурхіт, він побачив у кущах здивовану оленячу морду, і щойно їхні погляди зустрілись — олень вигнув спину і з тріскотом подався в кущі. На відео ці тварини граційні й легкі, але в житті олень більше нагадав проломистого кабана, а не ніжну лань. Лань, мабуть, теж так голосно валить кущами. 

Толік присів на камінь. Він помітив, що не любить цю глину під ногами, бо ліс йому видавався інакшим, ніж вдома, а про «вдома» думати було боляче, хоч він останніми роками туди і не рвався. Дерева змикались вгорі, під ноги сипалися соснові голки, які ще не встигли упасти раніше. Вдалині шурхотів, зникаючи, олень. Серце трохи заспокоїлось, подих став рівнішим, і раптом він почув, що шурхіт близиться знову. Він насторожився, зібрався тілом і втупився у кущі. На стежці з’явилася Поліна. 

— Ти що тут робиш? — вона підняла одну брову. 

— Я думав, це олень, — сіпнувся Толік. 

— А, ну похоже. 

— Та просто щойно тут ходив олень. 

— Добре, що не кабан. 

Поліна озирнулась навколо. У сутінках кущі здавалися все густішими. 

— Воно ж у дикій природі не виживе, — сказала вона. 

— Та чого, це ж все-таки собака. 

— Ну хто йому буде заколювати чолку? 

Толік уявив, як Владік намагається вижити в лісі: заколка йому сповзла на очі, і він мотиляє головою, чатуючи на здобич. 

— Не виживе, — сказав він. 

Вони пішли стежкою вниз. В урвищі ставало все темніше, все вищими були скелі, все ковзкішою глина, мокрішим каміння. Поліна спокійно йшла попереду, а Толіку знов гупало у вухах і дуже хотілося додому. 

— Я б тут і лишилась аж до ядерної катастрофи, — озвалась вона, не обертаючись на стежці. 

Він дивився на її ноги, на два несиметричних пухирця під колінами. Комарам, видно, подобалось, що там ніжніша шкіра. Толік згадував, коли востаннє так ходив кудись із дівчиною. Останнє його побачення було перед Різдвом. Красива тайка, яка постійно казала Толіку, що в нього гарні очі, і сміялася з усіх його жартів. Толік тоді почав навмисне жартувати несмішно самому собі, а вона все одно сміялась. Замість того щоб відчути себе королем гумору, він почувався як пристаркуватий німець у відпустці в Таїланді. 

— Може, і Владік так подумав і захотів тут лишитись аж до апокаліпсису? 

— Не впевнена, що він вміє думати. Мабуть, його просто кудись загнав сусідський кіт. 

— Це якось ненормально, щоб кіт загнав кудись пса. 

— Та ти бачив того кота? Я б сама від нього втекла. 

Поліна зупинилась у сутінках сосен і скель, вдихнула повітря, заплющила очі і раптом як заверещала: 

— Вла-а-а-аді-і-ік!!! 

Толік аж присів, серце заколотилось. 

— Той олень, мабуть, десь там усрався, — сказав він, коли луна від її голосу вляглась у низині. 

— Добре, якщо тільки олень. 

— Ти попереджай, коли так верещиш, бо наше завдання знайти живого Владіка. Мертвого буде знайти значно складніше. 

Проте ні живого, ні мертвого Владіка ніде не було. 

— Просто обідно, що вона стільки його везла, аби він десь тут згубився, — сказав Толік. 

— Знаєш, я така стала товстошкіра зараз, мені нічого вже не обідно. 

— А ти з матір’ю своєю говориш? — спитав Толік те, що знав тільки від сестри. 

— В лютому востаннє говорила. Вона переконувала, що по моєму місту не б’ють. Що мені здається. 

— Як же їй застилає, що і за дочку власну не боїться. 

— Просто думає, що мені ввижаються їхні снаряди. Хіба можна боятися моїх видінь? 

Толік дістав з кишені пачку цигарок. 

— Будеш? 

Поліна підняла брову. 

— Не дивись так, — сказав Толік, підпалюючи цигарку, — це Рауль мені віддав пачку, як я пінбол забирав. Я не палю багато. Так іноді, під настрій. А зараз, якщо чесно, настрій такий весь час, що хочеться узять оцю всю пачку, підпалить разом і запхати у рота. А так то я знаю, що воно не нужне, тільки час жере і гроші, — Толік не міг спинити свою балаканину. 

— Та кури собі, я тобі не мама. 

— Бачиш, дожить до таких літ, — Толік вказав на себе, — і ховатись від мами по кущах з цигаркою. 

— Треба кордони ставить свої, — сказала Поліна. 

— Нині для всіх кордони скасували. Я й звалив за кордон, а зараз бачиш, як воно. 

— Відстій. Як там казали? Пекло — це інші? 

— А скільки ми чекали скасованих кордонів. Так треба було, щоб Путін бомби почав кидать. 

— Так завжди. Всі бажання здійснюються в свинячий голос. Готуйся, — Поліна набрала в груди повітря і знову заверещала: — Вла-а-а-д-і-ік!