Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 6)

— Аби знала, — Поліна зітхнула, — хоч би позабирала звідти рушники і фотки. Та може ж звільнять, то поїду туди, проведу собі інтернет і не вилізатиму з власного двору, коріння пущу аж до магми в ядрі землі, і хрін мене звідти хто витягне. 

Поліна вже не день і не два постійно думала про те село біля моря, де вона стільки була малою, де піски несуться в хату, де на схилах росте кермек, а вечорами комарині зграї нападають на випадкових перехожих, де коти, завжди наморені сонцем, валяються попід кущами. Вона знала, що туди зараз їхати неможливо, але уявляла постійно, що вона там, нікому не завдає ніяких незручностей, ні з ким не зустрічається в коридорі, вмиваючись, а сидить сама у своїй покинутій хаті, яку двадцять літ продавали і не продали. Слава богу, що не продали. 

— Там усю набережну по всій Україні замінірували, якщо на нас підуть з моря, — заговорила Григорівна. Їй це, мабуть, доповіла південна гілка її агентурної мережі. 

— Нічого там ніхто не мінував, — відповіла Поліна. 

— Та ти шо! — сказала Григорівна, але вже тримала телефон біля вуха. 

Зі своїми агентками вона завжди починала говорити раптово, так, що ніхто не міг зрозуміти, чи це вона ще продовжує діалог в житті, чи вже говорить по телефону. І вона кидала по фразі, як у пінг-понг: одну фразу в реальність, а іншу — в телефон. 

— Так, може, яєць посмажити? — казала вона, і тільки хтось відзивався, що не голодний, ставало зрозуміло, що мова про яйця відбувалась у телефоні. 

Вона і жила між телефонним життям і реальністю, весь час плутаючи, кому що розказувала і хто що розказував їй, тому розмови завжди велись із довгими з’ясовуваннями, хто від кого і що чув. Деякі її агентки перехрещувались між собою, хоча Григорівна цього не любила, бо хотіла бути унікальним джерелом інформації. Вона по крупинці збирала всі плітки, чутки і правду й потім розповсюджувала її мережею подруг, кожна з яких окопалась десь у своєму гнізді: хто не зміг нікуди виїхати, хто не схотів, а хтось був десь далеко із дітьми, котами й собаками, постійно ведучи розмови, як повернутись назад. 

Але цього разу Григорівна раптом змовкла, поклала руку на підвіконня, наче намагаючись обпертись, але сили в руці не було. Вона мовчки почала осідати вниз. Ніхто й не зрозумів, що їй недобре. Тільки Анатолій Степанович зі свого кутка тераси через відчинені двері побачив її сполотніле лице, побачив, як блідне її рука, як хапається за телефон, а потім його випускає, і йому все стало ясно. 

Толік завжди вважав, що церемонія поховання в християнському обряді жорстока, надмірна, нікому не потрібна. Ось пішла людина, а всі замість того, щоб сісти й згадати її, бігають у пошуках якихось свічок, якихось хусток, про щось домовляються, замовляють обіди. А тепер він раптом зрозумів, що з цими обідами і хустками похорон перетворюється на квест, коли всі зайняті своїм ділом. А без нього всі просто сидять і тужать. 

Григорівні сказали вже постфактум — ці хитрі внутрішні сімейні маніпуляції. Брат знав, що вона рватиметься за чотири тисячі кілометрів їхати, аби побачити племінника в труні, і змовчав. Григорівна не змогла образитись на родичів у горі. Тому сиділа, підперши підборіддя рукою, і все розказувала, який був племінник маленьким. 

— Візьме отак жука, — починала вона, — і каже: «Я тобі хатку построю». Строїв йому хатку у коробці з-під сірників, а то якось курка жука найшла і з’їла, то ми тоді з ніг збилися, поки найшли такого самого, а я казала, що дитина має розуміти, що таке смерть і природа. А тепер получається, ця дитина учить нас, що таке смерть і природа… 

Малого вона бачила востаннє ще студентом: жив він далеко, а часу бачитись не було. Та й Григорівна все пропадала на естраді, а потім у своїх феншуях і на зустрічах, де всі лягають на килимки для йоги і дихають природою. Завзятіших фізичних вправ Григорівна не любила. Дихальний клуб був її спасінням. Вона одягала спортивну форму і дихала попід лісом, і в полі, і в спортзалі, і навіть на виїзді, під замком в Кам’янці-Подільському. Але тепер, коли малого не стало, Григорівні гострим лезом виринали у пам’яті всі ті моменти, коли вона те хлоп’я бачила і бавила. Власних дітей вона не мала, і коли в купе потяга мова заходила за дітей, як це обов’язково буває в людей середнього віку, Григорівна розказувала за племінників і за нього, покійного, бувало, теж згадувала. 

Мама принесла на стіл тарілку з помідорами. 

— На, поріж, — сказала вона Григорівні. 

Та глянула на помідори, взяла один, понюхала печально і поклала назад. 

— Не пахнуть, — озвалась вона. 

Толік вийшов з-за столу. Надворі починалася полуденна спека. Під оливу сховалась ящірка. Толік підійшов до кам’яної жаби на фонтані. Та, як і раніше, сиділа нерухомо. Він глянув на фонтан, згадав свого троюрідного брата, з яким колись ховався за шторами на якомусь сімейному святі. Більше у них спільних спогадів не було. Ніяк не вкладалось у голові, що отой шепелявий малий за шторою виріс, надів військову форму і загинув. Він тепер був героєм, а він, Толік, сидить і балакає з кам’яною жабою. Толік звик почуватись переможцем — він рано поїхав від мами, гарно вчився, вигравав олімпіади, отримав стипендію, рано знайшов хорошу роботу. Лузером він був тільки тому, що мама його вважала неприкаяним. Толік глянув своїми глибокими вологими жіночними очима на ящірку, яка визирала з-під кореня. Спека. Холодної води. 

Холодильник Толік устиг купити сам — він був яскраво-зелений, з підсвіткою і виглядав у цій хаті як прибулець. Всередині, проте, цілком відповідав атмосфері, яку по собі лишила Марікармен: усе було складено у коробочках — якісь бульйони, кості, фарші, тісто, недорізані цибульки, зварені буряки. Пакетики-коробочки-плівки. Все те, чого Толік усе життя боявся. У холодильнику мав бути джин-тонік, авокадо і якесь запечене стегно, а з полиці на нього дивилась втомлена четвертина капустини на борщ. 

«Славка — герой, — подумав Толік. — А я — лузер». 

Він вийшов до вітальні. На столі стояла миска з-під салату. Григорівна розказувала черговий спогад, яку вона купила племіннику «рубашечку у зелений цвіточок». Толік сів за стіл і сказав: «Та садіть свої помідори». 

Сором 

— Толя! — мама театрально шепотіла за дверима. — Толя! 

Як вона могла почути? Ніколи не варто недооцінювати мам — мама бачила під дверима смужечку синього комп’ютерного світла. 

— Мамо, я сплю! — сказав Толік роздратовано. 

— Толя, не пий більше кави, — шепотіла мама. 

«Господи-боже, — думав Толік, — чого вона це каже вночі?» Він узяв чашку кави і поставив її за керамічного янгола. Янгол погодився її заховати за крильми. 

— Ма, — Толік відчинив двері, — я тебе прошу, перестань мені стукати вночі, я працюю. 

— Я не розумію, що це за робота. Вночі працюють фельдшери і таксисти, я тебе учила стільки не для того, щоб ти робив уночі. Люди інтелектуальної праці… 

— Мамо, прошу тебе, спускайся до себе. 

— Що там у вас случилось? — почувся голос Григорівни. 

— Нічого! — крикнув Толік. 

— Толя ночами п’є каву, — сказала мама. 

— Так можна угробить серце, — озвалась Григорівна. Толік бачив її кучеряву білу голову внизу на сходах. — Нам на тренінгу… 

— Боже, це не ваше діло, — закотив очі Толік. 

Він давно вже не почувався так жалюгідно. Стояв у трусах в кораблики у коридорі і сердився на маму. Здається, востаннє він так підкреслено почувався невдахою, коли вибачався перед власною дівчиною, що потривожив, коли застукав, як та цілувалася з його сусідом по кімнаті. «Вибач — треба ж було таке сказати», — думав тоді Толік, йдучи вечірнім парком. А коли проаналізував, як жалюгідно він повівся, що пішов геть, дозволивши їм доцілуватись, і повернувся назад до кімнати, їх там уже не було. Сусід переїхав до неї за тиждень. Хай здохне в пеклі. 

— Та вже би міг вночі не стукотіть по клавішах, — виглянула з кімнати Іруся. 

Поліна вийшла в туалет. Вона просто кинула на Толіка погляд. Він живо уявив, який має вигляд в її очах: тонкі ноги, труси в кораблики… «Боже, краще вмерти», — подумав він, а потім подякував вищим силам, що Анатолій Степанович без ноги, а то і він би виліз до нього на третій поверх і почав би його виховувати. 

— Від пробіжок, — сказала мама, зиркнувши на Толіка, — в тебе тільки худають ноги… 

«Прекрасно», — подумав Толік. Поліна прослизнула назад у кімнату. На ній була довга чорна футболка. Він ненавидів усіх: і сестру, і матір, і Поліну, і Григорівну, і навіть Анатолія Степановича, який без ноги не виліз на третій поверх. Ненавидів, бо замість того, щоб бути на вершині свого життєвого успіху, він у трусах виправдовується перед мамою серед вишитих янголят і грибів. А ще серед усіх, хто вийшов у коридор виховувать Толіка, стояла Божа мати. Тільки він збирався виплеснути мамі свою ненависть, дивлячись на неї в її безглуздому зеленому халаті, на ці ноги, які він бачив з дитинства і об які терлися облізлі Зуся і Друся, на сережки, які вона, здається, не змінювала ніколи, як мама глянула на нього і сказала: 

— Хочеш катлєту? 

— Не хочу! — відповів Толік і гахнув дверима. 

За дверима він видихнув, узяв телефон і ліг у ліжко. «Вже за це, тільки за це можна ненавидіти росіян», — встиг подумати він перед сном, і йому снилось величезне мамине обличчя, яке літає за ним і питає, чи хоче він катлєту, а потім брат, якого він бачив рудуватим малим, а потім на фотографії на тітчиному телефоні із чорною смужкою праворуч. Щоночі Толік сподівався заснути, прокинутись і зрозуміти, що все це йому привиділось, що немає у нього повної хати родичів-утікачів, що всі живі, що він щойно підписав договір про купівлю хати і не стояв у дверях, не відмахувався від катлєти.