Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 5)

Толік згадав ісусів, вишивки, золоті подушки, Діву Марію, маму, сестру, Григорівну, Зусю, Друсю, Владіка, Анатолія Степановича і Поліну. 

— Нормально, — сказав він і нервово ковтнув, — заберу ось пінбол — буде ще краще. 

— Ти везунчик, малий, — відповів Рауль, — тобі і сорока нема, а бач — і хата своя, місце гарне. 

— Везунчик, аби не війна. 

— Ти знаєш, у нас тут теж повне лайно, — почав Рауль свою давню пісню, — при владі корупціонери і брехуни, а ти їм податки плати! Козли, а звідки у них стільки грошей? То наші податки! 

Рауль був типовим погано влаштованим у житті одинаком, і його весь час хилило наліво: мінімальні податки, у багатих відібрати, бідним віддати. Проте, продаючи мамин гараж, він перетворювався на страшного капіталіста і відсікав будь-які спроби покупців збити ціну. «Ринок є ринок!» — серйозно казав він. 

— Всюди одне й те ж, — Рауль відкрив ще одну бляшанку пива, — вчепились до влади мудаки і висмоктують усе з простих людей. 

Толік думав про ракети, снаряди, вибухи, тіла, про те, як вся країна прокинулась у війні, і Рауль розчинявся на тлі його благополучної вулиці, барів, гомону їхніх відвідувачів, на тлі недоречно веселої пальми, з якої сипались жовтогарячі фініки. 

— Та не одне й те саме, — сказав Толік, але Рауль його не чув — він сьорбав і торохтів про своє. На вусах у нього була пивна пінка. Толік встав, поплескав його по плечу і пішов до машини. 

У дворі сиділи Анатолій Степанович і Григорівна. Перед тим як вийти з машини, Толік ще посидів якусь мить у прохолодному салоні, уявляючи реакцію на пінбол. А що це? А нашо ти це купив? А чого не постоїть в гаражі? А що, гараж уже продав? А нашо воно тобі? Ти шо, маленький? 

Толік вийшов і покликав Ірусю.  

— Ого! А нашо воно тобі? — глянула вона в багажник. Звідти на неї дивився пінбольний індіанець. 

— Я тебе покликав, щоб не слухати цього від решти. Поможи занести і відказуй на всі питання сама. 

— А що воно таке? — спитала Григорівна. 

— Це такий щотчік на газ! — сказала Іруся. 

— Ага, дуже похоже. 

Вони занесли пінбол до Анатолія Степановича у підвал. Толік ще раз озирнувся у підвалі — ліжко Анатолія Степановича, його столик із книжкою, ісуси, вишивки і пінбол. Прекрасно. Саме те, про що він мріяв. 

Надходив вечір, у кущах на задньому дворі застрекотіли цикади. Поліна носила надвір вечерю. За пару тижнів, коли всі вже потроху відійшли від першої хвилі болю і він став більш розтягнутим і тупішим, почали разом вечеряти. За вечерею, правда, Анатолій Степанович все одно питав «скільки?» і хтось зазирав у телефон перевірити. 

Григорівна, яка весь час говорила телефоном із подружками, доповідала страшні історії про окупацію і про щоденні обстріли. Її агентурна мережа покривала всю Україну, і як Владіка неможливо було змусити замовкнути, коли йому хотілося гавкати, так і Григорівна говорила, поки не втомиться сама і не скаже нарешті: «Ой, і нашо я вам розказую всі ці ужаси! Ви й без мене їх знаєте!». 

Це так і було, і невідомо, чи від замовчування «цих ужасів» було комусь краще, тому й на Григорівну важко було сердитись. 

— Це ж у міст цілили! — казала вона. — Мені кума розказувала, що там усіх убило, хто був у радіусі п’яти кілометрів. Дуже потужне щось вони туди кинули! 

— Ну яких п’яти кілометрів? — питала Іруся. 

— Ну чи трьох, — легко погоджувалась Григорівна. 

Вона знала, що в її агентурної мережі похибка запросто може сягати кількох, чи й кількох десятків кілометрів. А її, можливо, єдиний надійний агент, племінник на фронті, мовчав як риба. Хоча вона у кожному до нього повідомленні просила розказувати, як там справи на фронті. Він не розказував. 

Коли сонце сіло, а пластини, які відлякували комарів, догоріли, всі почали розходитись по кімнатах. Толік зайшов у підвал. Він увімкнув у розетку пінбол, й індіанець у пір’ї засвітився. У дверях з’явився Анатолій Степанович. 

— Ти знав, — сказав він, — що цей малий Славка на фронті, з яким Григорівна балакає, тиждень уже не звонив? 

— Не знав. 

— Погані діла, я думаю. 

Толік змовчав. Щоразу, коли згадували тих, хто воює, йому всередині розливалося щось середнє між соромом і дошкульним ниттям, і щоразу, коли йшлося про когось, хто лишився в Україні, але на фронт не пішов, він жадібно слухав ці імена, наче вони його якось виправдовують. Ще й Анатолій Степанович зі своїм вічним жалем за ногою. Часом Толіку хотілось, щоб і в нього була така очевидна причина не бути на фронті, і від цього огида до себе тільки росла. Але цього разу Анатолій Степанович за ногу не говорив нічого. Натомість під’їхав до пінболу і сказав: 

— Ану покажи, як у це грають? 

Так Анатолій Степанович підсів на пінбол. 

Помідори 

— Толя, — почала Григорівна за сніданком, — курей ти не хочеш? 

— Мені вашого Владіка і котячих невістки зі свекрухою хватить, — сказав Толік. 

— А для чого тобі отам така бетонна дірка у дворі? 

— Там був декоративний фонтан у хазяйки, поки вона могла його глядіти. 

— А ти будеш робить фонтан? 

— Григорівно, кажіть вже, що ви хочете? 

— Я нічого не хочу. Просто по феншую вода отак на западі — це погана енергія. Висмоктує сили. Диви, який ти блєдний. 

Феншуй Григорівні служив вірою і правдою, як надійний партнер, і завжди підказував те, чого хочеться самій Григорівні. 

Мама ж якимось чином ніяк не вловлювала феншуйних маніпуляцій і про всяк випадок воліла слухатись рекомендацій Григорівни. Якби мама народилася в іншій країні, скажімо, у Німеччині, то зараз би мала з десяток різних видів страхування: життя, здоров’я, речей, тварин, хати, окремих цінностей у хаті (які тепер мусила всі покинути, включно із сервізом, що мав дістатися Ірусі у придане). Натомість мама укладала доступні їй угоди зі страхування у своєму розумінні: наприклад, періодично ходила до церкви, скромні заощадження тримала у валюті і про всяк випадок вірила у феншуйні перестороги Григорівни навіть тоді, коли Григорівна мала в них цілком чіткий меркантильний інтерес. Як от тепер. 

Вона заходила здалеку. 

— А помните, які помідори, коли починають везти з Херсона? — заговорила Григорівна. Її густі брови над зеленими очима смикнулись. 

— Пахнуть, як золото! — казала мама. 

— Я вирощував отакі, як кулаки! — Анатолій Степанович показав свій волохатий кулак. 

— Тут таких нема. 

— Те, що Толік возить із супермаркета, — то не помідори… 

— На вид гарні, нічого не скажеш, — вела далі Григорівна, — але ж помідорами навіть не пахнуть. 

Опинившись раптом головою родини з шести чоловік, Толік усвідомив, що закупи із процесу бродіння поміж полицями у пошуках того, чого б його зараз з’їсти, перетворились на індустріальні запаси їжею. І запах помідорів — це було останнє, про що він думав, закуповуючи на тиждень їжі, якої щоразу ставало на три дні. 

— Та я думала, — почала Григорівна, — весна ж надворі, то нашо та дірка, да? Який ще фонтан? Земельки б — і кущів сім туди стане. Попідв’язуємо, пахнутимуть! 

— Цього не буде, — сказав Толік. 

Він вийшов надвір. На огорожі колишнього фонтана сиділа кам’яна жаба. 

— Цього не буде, — повторив Толік жабі. 

Жаба змовчала. Тим часом на кухні запанувала тиша. 

— Не можна там воду, — сказала Григорівна і глянула на маму як на людину, яка сприйме її феншуйні висновки, — вода розбиває сімейні узи. Бачте, діти попередньої хазяйки навіть янголів не позабирали. 

— Ну, скажем чесно, — заговорив Анатолій Степанович, — те, що Толя приносе із супермаркета, — то дійсно не помідори. Я от помню, якось в армії нас послали на помідори під Миколаїв. Там фермер збанкрутів і хотів хоть за щось помідори продать. Який то був запах! Отак ногою тільки на поле станеш — а вони пахнуть! Аж очі ріже. 

— А мені байдуже, які помідори. Взагалі байдуже, що їсти, — сказала Іруся, позіхаючи. 

Очі її за час у Толіка побільшали, вилиці загострились. 

— Я смаку не відчуваю. Тільки пам’ятаю приблизно, що колись я щось любила. 

— І в мене, — озвалась Поліна, — ні бажань нема, ні улюблених цукерок, ні запаху помідорів не відчуваю. Мені все байдуже. 

Вона дивилась через вікно надвір, де Толік говорив із жабою. 

— Йому нелегко, мабуть, — продовжила вона, — навряд він чекав, що ми всі до нього припремось. 

— Полю, — сказала Іруся, — нам всім нелегко, ми ж усі все кинули, і вертатись невідомо, чи є куди. Тобі он точно нема. 

— Та як нема? У мене хата бабина є в селі. 

— Ага, в Херсонській області?