Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 4)
Вона нічого не сказала у відповідь, але сіла в машину.
— Ну і як тобі нас усіх терпіти? — спитала вона в лоб, тільки машина рушила, покотившись камінням між оливами.
— Та обставини такі, куди ж, як воно цей… — заговорив Толік, ненавидячи себе з голови до п’ят. Красномовністю він міг похвалитись тільки після пляшки вина.
— Та ну, скажи як є, — Поліна відкрила в машині дзеркальце і поклала пучки пальців собі під очі. — Господи, які синці.
— Нормальні, — сказав Толік і знов себе зненавидів.
— Ага, нічого такі. Ти не переймайся, я скоро поїду, хай тільки стрілять хоч трохи перестануть. Мій район з їхньої сторони просто. Чогось жити захотілось.
— Лишайся скільки треба, — відповів Толік.
— Я щось придумаю, зараз просто треба вигребти тижні два.
— Та я кажу тобі, лишайся, та кімната нагорі все одно пустувала б. Та вся хата пустувала б, то добре, що я хоч якось можу згодитись.
— Ой, ну давай тільки без отого, що в кожного свій фронт і твій з мамою на кухні.
— Та я б не пішов на фронт, — сказав Толік.
— Що, короткозорість?
Толік протер упрілі під окулярами повіки:
— Нє, сцикливість.
Поліна глянула на нього швидким ясним поглядом своїх темних очей і замовкла. Вже виходячи з машини на базар, кинула:
— Ну, хоч чесно.
Дорогою назад вони мовчали, і, коли машина під’їхала вже до підйому на гору, Поліна сказала:
— Зупинись, га?
Толік пригальмував. Поліна вийшла з машини, дістала з багажника кавуна, який важив кілограмів п’ятнадцять, і сказала:
— Я піду.
— Як це ти підеш? — Толік вийшов за нею.
— Мені треба спорт, щоб вижить, розумієш? Чи ти думаєш, я по кавуни зі сливами ходжу?
Вона взяла кавуна поперед себе і пішла вгору.
«Чорт, — думав Толік, — це ж вона зараз прийде, і на мене всі як накинуться».
— Вони мене зараз з’їдять, — гукнув Толік їй у спину.
Поліна обернулась, примружуючись на сонці.
— Ну хочеш, — крикнула вона, — почекай мене під деревиною на повороті. — Підперши кавуна під пузце, Поліна глянула на годинник. — Я буду через сімнадцять хвилин і двісті тридцять дві калорії.
Толіка охопило роздратування і суміш жалю та злості до себе. Він гепнув дверима машини і проїхав повз неї, не глянувши. Та все ж зупинився в кущах перед поворотом на вулицю і вимкнув двигуна. У салоні машини літала муха, нещадно пекло сонце. Толік прокручував у голові їхню розмову, ненавидячи себе за всі відповіді і питання. Його бісила Поліна і всі тимчасові жителі хати, включно із тваринами і янголятами. Він уявив, як бере лопату і вигрібає всіх ісусиків геть.
Наступного ранку, коли Поліна вийшла за фруктами, Толік зав’язав шнурки і побіг. В іншу сторону.
— Побіг, — сказала Григорівна, — угробить коліна.
— А спека яка! — продовжила мама.
— Владік! — закричала Григорівна. — Хоч ти не біжи! Тобі вредно!
Владік на своїх худих ногах добігав до воріт і, слинячись, гавкав Толіку вслід. Толік оглянувся і процідив:
— Замовкни!
— Він мені цими пробіжками угробить пса, — сказала Григорівна.
— Дядя Толя, — кричала Іруся з вітальні, — шість є!
— Мало… — звично відказував він.
Мертвих ворогів ніколи не бувало достатньо.
Пінбол
Ще восени, коли про вторгнення виходили тільки статті у західній пресі, а хата з потенціалом була лише у планах, Толік побачив оголошення у місцевій групі про продаж пінбольного автомата. На фото він стояв у гаражі, накритий якимось рядном. Продавав його старий американець із погано зрозумілим акцентом, кудлатими бровами, високими білими шкарпетками і напіврозстібнутою зеленою сорочкою в пальми. Американець, як і більшість приїжджих пенсіонерів, які намріяли собі старість серед оливкових долин за смішні за каліфорнійськими мірками гроші, не знав жодного слова іспанською, хоча стверджував, що дружить із сусідом. Вони удвох читали суботні газети. Сусід — свою, американець — свою на айпаді. Хай там як, але з часом поклик душі американця змусив збиратися додому на інший континент.
— Не можу вже бачить це вино, — казав Джордж, як він представився Толіку, — ці долини… — змахнув рукою вниз із тераси.
Оливкові долини переливались у вечірньому сонці. Йому було самотньо. Він намагався впарити Толіку також степер, тренажер для гіперекстензії і вісім різнокаліберних гир. Джордж при цьому про всяк випадок застібнув сорочку, щоб не було видно низьку ефективність спортивного приладдя. Толік пообіцяв забрати дві гирі і спустився разом із Джорджем у підвал. Той відкинув зелене рядно. Ось він — пінбольний автомат.
— Я його забрав з Айови, — казав Джордж, — у мене там рідний дядько тримав ігровий клуб, і коли клуб закрився, а дядько вмер, я попросив цей автомат собі.
Виявилось, що малим хлопцем Джордж прикипів до автомата всім серцем і не міг дозволити, аби його викинули. Кулька каталась поміж індіанських поселень, печер і лісів, а на панелі, що світилася понад столом, було стереотипне обличчя старого індіанця у пір’ї.
— У тебе є малі? — спитав Джордж.
— Нема, — відказав Толік.
— Як будуть — покажеш їм цей автомат.
— Обов’язково.
Але Толіку не треба були ніякі малі — його серце аж підскакувало від радості, коли він вантажив автомат у машину.
Пінбол Толік пристроїв у гараж до свого останнього сусіда — печального Рауля. Вже не юний Рауль весь час мріяв про тачку. У машинах Толік розбирався погано — знав тільки, що це мала бути якась ретро-машина-кабріолет, у якій печальний Рауль їздитиме горами із голосно увімкненим дес-металом і його поріділі коси віятимуться за вітром.
Чомусь так складається, що кабріолети ніколи не дістаються тим, кому вони ще пасують — юним хлопцям без пуза і з густим волоссям. Натомість на них їздять переважно дядьки, які вже не можуть заскочити в машину через верх, а важко втискають свої пуза між кермом і кріслом і в низькій посадці виглядають, скоріше як Маріо і Луїджи на перегонах у маріокарт, а не як фатальні мужчини. Так і Рауль стрімко наближався до цього образу і досі ще не купив собі свою ретро-тачку. Зате він успадкував від матері гараж у центрі міста — неймовірна розкіш, але продавати він його не хотів, бо, як відомо, кабріолети на вулиці не тримають — туди неодмінно насруть голуби. Навіть не віриться, що власників елітних тачок переслідують такі прозаїчні проблеми, як голубине лайно у салоні.
У той самий гараж-без-ретро-тачки Толік попросив поставити свій пінбол, поки він шукає хату з потенціалом. Печальний Рауль легко погодився. І от, коли хата вже була куплена, Рауль наговорив Толіку аудіоповідомлення. Він ніколи не дзвонив і не писав, говорив тільки голосом, плямкаючи і роблячи велетенські паузи. Толік ставив його на подвійну швидкість і щоразу, коли вони бачились і говорили наживо, знову звикав до його повільного плямкання і пауз. Суть аудіоповідомлення була в тому, що настав час забрати з гаража пінбол. Ні, Рауль не купив собі кабріолет. Він вирішив продати материн гараж.
Їдучи за пінболом, Толік думав, що цей прекрасний автомат з індіанцем, лампочками і печерами з орлами виглядає у його сучасній реальності як ніколи недоречно. Немає ані смарт-освітлення, ані проєктора, ані плазми, а в підвалі, де мав бути стилізований ігровий зал з більярдом, великим столом і неоновими вивісками, серед вишиваних ісусиків раптом спить Анатолій Степанович без ноги, його волохатий дядько з дитинства.
— Привіт, — сказав Рауль. — Що там? Війна?
— Ага, — кивнув Толік.
— Всі твої цілі?
— Живі, ага.
— Співчуваю, — двозначно сказав Рауль. Від нього тхнуло пивом.
— Дякую, — відповів Толік.
— Хай здохнуть, сучі сини! — вигукнув Рауль і пішов у коридор за ключем.
— Дохнуть потроху, — сам до себе сказав Толік.
Завантаживши пінбол у багажник, Рауль зацмокав губами. Вони надто довго разом жили, тому Толік прекрасно вивчив Раулеві звички — цмокання передувало пиву.
— По пиву? — передбачувано сказав Рауль.
Вони сіли надворі у барі під його будинком. Толік вперше за час війни вийшов у місто і дивився на людей із якимось нерозумінням: ні в кого з них немає вдома родичів із розваленими хатами, ніхто не боїться заглядати в телефон.
— Як хата? — відповів Рауль, відсьорбнувши.