Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 3)

Ірусю Толік поселив у кімнату із дорослими янголами і пейзажами. Центральним елементом кімнати був архангел із потужними крильми. Під ним висіла маленька картинка із суницями, а на дверях — вишитий алфавіт. 

— Може, вивчиш нарешті абетку, — сказав Толік Ірусі. 

— Толя, хто знав, що ти такий фанат вишитих янголів! — сміялась Іруся, поки Толік, стоячи між двома янголами, діставав із шафи розшиті золотом покривала, щоб постелити Ірусі. Своїх він надбати не встиг — добре, що Марікармен не мала звички нічого викидати. 

Толік намагався дзвонити нащадкам хазяйки дому і просив рієлторку уточнити, чи не хочуть вони щось забрати з хати — якийсь десяток янголят та ісусів, чи хоч би Діву Марію із коридору на другому поверсі. Втім, рієлторка, молода чорнява бізнес-леді на сріблястому джипі, сказала, що Толік може все викидати, бо нащадки — і Пауль, і Марікармен, і Марія, і Карла, і Марісабель, і Марівікторія, і просто Кармен — давно живуть у Каліфорнії і не мають жодного наміру вирушати в експедицію за ісусиками. 

— Хіба їм не хотілося б забрати хоч якісь вишивки? — питав Толік. 

Рієлторка курила на стоянці і хрипло сміялась: 

— Не переймайся, — казала вона, — викидай! Знаєш, скільки я такого на роботі надивилась? Минулого тижня продала хату разом із колекцією садових гномів. Там навіть були садові гноми-геї. 

— Звідки ти знаєш, що вони геї? 

— Вони цілувалися. 

Так Толік і опинився сам на сам із янголятами, ісусиками і вишитими іменами людей, яким ці вишивки виявились непотрібними. Усе решта разом із пінболом, смарт-лампочками і ремонтом для себе виглядало тепер до смішного непотрібним і нереальним, поки хата із вишивками повнилась людьми у біді. Та й сам Толік, хоч і їздив до матері без особливого бажання, тепер відчував якийсь потяг навіть до тієї кімнати, розділеної навпіл японською ширмою у сакурах. 

Контролювати вишивки і янголят Толік міг тільки точково. Він уже якось склав цілу коробку керамічних янголят, і вони дивилися на нього з картонних глибин. Виніс спершу на смітник, поставив коробку біля баків, але на ранок побачив, що їх ніхто не забрав. Тільки хтось узяв покрутити в руках і кинув поруч, відбивши янголяті руку. Виставив на продаж: «Янголята в різних позах, автори невідомі, ретро, два євро десяток». Ніхто не писав. Янголята лежали в коробці на кухні між ящиками помідорів, баклажанів і кабачків, які у промислових масштабах готували мама з Григорівною. 

Григорівна знайшла у себе в кімнаті, яка переважно була обвішана квітами та лимонним деревом у натуральну величину, коробку із незакінченою вишивкою і взялася вишивати. Марікармен була б рада. 

Хата була вузька й висока: підвал, вітальня і кухня внизу, дві спальні нагорі і ще дві спальні на третьому поверсі. Третій поверх був наче закинутий — імовірно, Марікармен в останні роки свого життя вже не могла сюди дійти. Про це говорила і концентрація вишивки. Що нижче, то вищою була щільність вишитого в інтер’єрі, як наче розріджене повітря третього поверху ще дозволяло Марікармен зберігати здоровий ґлузд. Тут на стінах ще подекуди були фото — усміхнені діти, голі немовлята в мереживних візках, молода дівчина на тлі фотошпалер із пальмами. 

На третьому поверсі Толік збирався поставити телескоп і дивитись на зорі понад виноградником. Натомість він жив із вишитою «Тайною вечерею», ісусиками, фотографіями чужих дітей та онуків, а в іншій спальні жила Поліна. Вони зустрічалися зранку в коридорі, де за старою традицією був підведений умивальник з керамічними кранами і на кожному була намальована квітка соняха. 

— Знаєш, — сказав якось Толік зранку, коли вони з Поліною зустрілись біля умивальника, — Антоніо Ґауді любив соняхи. Він навіть цілий соняшниковий будинок побудував, де всюди соняхи-соняхи-соняхи. 

Він дивився на Поліну в дзеркало, поки вона нахилилась умитися. 

— У мене соняхи асоціюються зовсім з іншим, — відказала Поліна. — А колись, — вона підняла очі на дзеркало, — я їх просто любила як квіти. Як Антоніо Ґауді. 

Біля умивальника Поліна пила жменю таблеток. Толік знав тільки, що вона на антидепресантах, йому це пояснила Іруся, бо коли він вперше побачив у Поліниній блідій маленькій руці цілу жменю ліків, то подумав, що вона хоче вкоротити собі віку. Його здивувала власна егоїстична думка, що найбільше в цій ситуації його лякало те, що треба буде везти її в лікарню і говорити там із людьми, а потім займатись документами та екстрадицією тіла. За останні два тижні будь-яке спілкування з людьми для Толіка стало ще нестерпнішим, ніж зазвичай. 

Анатолій Степанович, Толіків дядько, жив у підвалі, звідки був вихід на задній дворик і вхід на кухню. Толік змайстрував з’їзд зі сходинки для дядькового візка. Анатолій Степанович міг виїжджати на спостережний пункт на кухню і звідти питати: 

— Ну, скільки там? 

— Та вже скоро шість, — відказувала з вітальні Іруся, перевіряючи каунтер мертвих ворогів. 

— Мало… — звично казав Анатолій Степанович. Йому завжди було мало. Анатолій Степанович був стратег: окрім геніальної ідеї обв’язатись динамітом і вмерти, він завжди знав, звідки, як і чим треба було наступати і як боронитись, хоча в описах своїх стратегій часто збивався на рясні прокляття. 

Поліна 

Перші десять днів йшов безкінечний дощ, потім йому на зміну прийшла пекельна волога спека. Поліна сиділа поруч з Ірусею, поки та, виклавши ноги на стіл, кричала: «От суки! Суки! Ви це бачили?». Поліна просто дивилась поперед себе з опущеними повіками і піднятою однією бровою. Ця брова наче жила своїм життям, незалежним не тільки від другої брови, а й від самої Поліни. Часом здавалося, що це єдине живе, що у неї лишилось. Вона ніби заціпеніла і оживала тільки тоді, коли бачила Друсю — та чимось нагадувала її. Така ж чорна, такі ж напівзаплющені повіки і довгий, важкий погляд. Тоді Поліна усміхалась і гладила кицьку тільки вказівним пальцем, а Друся поступливо піднімала свою блискучу голову назустріч пальцеві. 

— Доцю, — спитав якось Анатолій Степанович, — а де всі твої родичі? 

— Я на цім світі кругла сирота, — відказала Поліна. 

Згодом виявилось, що Полінина мама в цілковитому здоров’ї викладає філософію в окупованому Криму. Поліна постійно носила великі смугасті футболки і темні сорочки з довгим рукавом. 

— Наділа щось би в талію, — казала Григорівна, — у тебе ж непогана фігура! 

— Для кого їй тут вдягатись? — питала мама. 

Толік при цьому аж голову підняв від телефона — його тут не вважали за чоловіка. 

— Женщіна одягається для себе! — сказала Григорівна. І сама вона дійсно була одягнена для себе — помаранчевий халат у великі чорні квіти. Губи вона теж фарбувала для себе. І, можливо, трохи для Владіка, бо той дуже реагував на червоні губи, намагаючись дострибнути і їх лизнути. Пес мав гріха — любив їсти помаду. 

— Суки! — знову закричала Іруся. 

— Не розказуй мені, — казала мама. 

Мама не хотіла читати новин і знати, куди що прилетіло, де скільки тіл знайшли. Толік і так бачив, що мама вечорами плаче, і просив сестру вберегти її від усіх подробиць. 

Але там, де Іруся стримувалась, обов’язково підключалась Григорівна, яка була підписана на всі можливі трешові канали, де з подробицями, правдивими і неправдивими, автори набирали собі спраглих до жахів підписників. Хоча жахів було достатньо і в коротких реченнях новин, бо кожен ракетний удар комусь із дому відгукувався чимось знайомим, пекучим, рідним. 

— Куди прилетіло? Я там деруни у прошлом році їв, — казав Анатолій Степанович, — такі деруни були, як долоня! Отакі! — він підніс угору свою грубу волохату руку. — А всередині — м’ясо! 

— Ото вже лишнє, — відзивалась Григорівна. 

— І гриби! 

— Господи! — казала Поліна. 

— І шкварки! — кричала з вітальні Іруся. 

Поліна ходила на місцевий базар і приносила додому фрукти. Часом несла в рюкзаку кавун і в двох руках ще пакети з персиками, черешнями й абрикосами. Одягнена була в колоніальні бежеві шорти і чорну сорочку. 

— Ти б лучче, Толя, замість отого, щоб бігати аби- куди, на базар би бігав, — сказала якось Григорівна, виглядаючи, як за ворітьми із клунками з’являється Поліна. Ноги її засмагли по лінії шортів. Це було видно, коли вона сідала і шорти задирались вгору. 

Толіку було совісно, що дівчина сама тягає таке тяжке, і він поїхав на базар машиною. Привіз чотири кавуни, персиків, абрикос і слив. Як вже всі повечеряли, Іруся накричалась «суки», Анатолій Степанович поїхав до себе униз, Зуся і Друся гасали по хаті, як ненормальні, і від їхніх хвостів на підлогу гучно падали, розбиваючись, янголи, а мама вже приготувала віника, щоб замести уламки чергового янголяти, прибалакуючи: «Ну красіве таке, з кошичком…», Толік вийшов в коридор до умивальника, набрати на ніч собі води. Рипнули двері. 

— Толю, — сказала йому Поліна, — не їдь завтра на базар, добре? 

Толік просто питально на неї подивився. Вона стояла зі стиснутим кулаком. 

— Я коли несу у спеку ці фрукти, — продовжила вона, — почуваюсь живою. 

А потім піднесла до рота кулак і випила пригоршню таблеток. 

Толік вважав, що і так немає в цій хаті живішої істоти, ніж Поліна, тому наступного разу, коли знову закінчились фрукти, завів машину, увімкнув кондиціонер і покликав Поліну поїхати з ним. «Поможеш мені вибрати, будеш як жива», — сказав він.