Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 2)

Іруся теж не лишила за порогом ані повчального тону старшої сестри, ані свого зверхнього ставлення до меншого брата, наче він і досі ходить зарьований, бо почув за три кілометри трактора.

Згадка про основоположницю котячого роду Матільду розлилась всередині у Толіка теплом. Ось вона приходить до нього в ліжко через прочинене у садок вікно, а в садку стоять темними тінями груші. Матільда навчила його не боятися нічних монстрів, бо вона виринала нізвідки на підвіконні — сіра, як тінь, із білою плямкою на грудях. Але Зуся і Друся ніяк Матільду не нагадували. Вижарені на сонці, облізлі від спеки і котячого стресу від дороги в кілька тисяч кілометрів, невістка зі свекрухою апатично валялися попід деревом, а їсти просили сиплими голосами. Причому якщо Зуся починала пищати, то свекруха її била, і тоді невістка теж переходила на сипіння. 

— Друся мала сина, а Зуся з тим сином народила кошенят, одне з них тепер в Люби живе, — спокійно пояснила мама. 

— А де Люба? — спитав Толік. 

— У Швейцарії. 

Тепер половина вулиці була як не у Швейцарії, то у Швеції чи й навіть Шотландії. А можливо, мама просто плутала всі ці назви і називала випадкову країну на «ш» щоразу, як Толік питав, де хто. Тепер він згадав Любу — свою першу любов, старшу на вісім років дівчину, яка жила на тій самій вулиці і будила в Толіковому серці незвідані ще тоді почуття. І коли мама показала на екрані телефона якусь моцну жінку з яскравою помадою на тлі безкраїх швейцарських (чи шведських?) газонів, Толік для себе вирішив, що не замінятиме цим образом юну Любу в короткому платті у вишині шовковиці. Він швидко відвів погляд, щоб туди не влізли ці шотландські (чи швейцарські?) газони, та червона помада, та грудаста жінка, а щоб там лишилась темненька ніжна Люба в обрізаних із штанів шортах. 

Григорівну з дитинства Толік пам’ятав погано, хіба її сумку з леопардовим принтом всередині, звідки вона діставала кіндери і парфуми, ту шкодливість та ексцентричність, яку вона приносила із собою в квартиру з гастролей, сміючись із мамою на кухні і все вимагаючи від Толіка, аби той зачинив їм двері, бо розмова недитяча. Григорівна після естради висаджувала на вікнах розсаду авокадо, любила техніки умеблювання «по феншую» і знала енергетику вазонів, розводила курей і кролів. Всі ці звички, разом із темно-червоною «ніссан мікра», вазонами, кролями і феншуєм, довелося покинути. Із ексцентричного Григорівна привезла кілька халатів, запас червоного лаку для нігтів і Владіка. 

Владік був йоркширським тер’єром. На голові носив заколку, не мав половини зубів, засмоктував бороду, коли їв, і постійно гавкав на Зусю і Друсю, хоча свекруха з невісткою робили вигляд, що Владіка не існує. А той гавкав, слинився, і здавалось, зараз упаде і від переживань умре. 

Григорівні було трохи незручно, що Владік названий на честь Валдіса Пєльша, російського ведучого «Угадай мєлодію». Колись у молодості Григорівна ним захоплювалась, а тепер, як і решті по той бік війни, бажала смерті. Тавро імені Валдік ніс із собою вже шістнадцятий рік. І хоча всі звали його Владік, певна схожість із Пєльшем у них була. 

Не привезла з собою багажу минулого тільки Поліна. Хіба свої бездонні темні очі й коробку з антидепресантами. 

Хата

Хату Толік купував для себе. Кабінет, підвал, де стоятиме пінбол, спальня з плазмою і плейстейшном, бібліотека коміксів на всю стіну, ванна з лампочками уздовж стелі, які б керувались пультом, тераса з кріслом і гірляндою сонячних ліхтариків, жовті подушки, абстракціоністський килим… Усе це Толік уявляв, коли вишукував собі хату з потенціалом, де ніхто йому не вказуватиме, що і як робити, де він не враховуватиме нічиїх інтересів, де не буде однієї кімнати на двох із сестрою, розділеної ширмою, яку вибрала сестра, — у японську рожеву сакуру. Не буде у хаті і двоповерхових ліжок із однокурсниками, на яких вони, закрившись простирадлами, кохаються зі своїми дівчатами, не буде спільних сковорідок і каструль, а буде міксер для коктейлів, що, ревучи на всю хату, збиватиме лід на смузі. Не буде також бородатих турецьких студентів із різким запахом одеколону і гелю для волосся та їхніх спраглих до любовних пригод дівчат, не буде спільної вітальні з одним на п’ятьох телевізором, де постійно гратиме збірна Туреччини свої нецікаві матчі, або на тлі йтиме по колу «Теорія великого вибуху» чи «Офіс». Не буде і нестудентського сусіда — печального Рауля з бездонними очима і таким самим бездонно-сумним, важким дес-металом, постійно увімкненим або так, або в навушниках. Ця музика вчувалася Толіку і на вулиці, і у ванній, і навіть коли з головою пірнути в море, то й там риби наче роззявляли рота у такт дес-металу. 

А що було найголовніше — ця хата розташована рівно за чотири тисячі кілометрів від дому, а тому мама не принесе відро черешень, не змусить бігти на базар по абрикоси на варення і навіть не подарує покривало з оленями, яке вона давно відкладала Толіку. Хай покривало забирає Іруся. Разом із сервізом з голими жінками, які під грецькими оливами обмахуються віялами. І на день народження Толік не кликатиме всю родину, яка хором питатиме, чи не надумав він женитись і чи є в нього дівчина. 

Толік так часто уявляв собі своє царство зі смарт-лампочками, кавоварками й іграми, що мрія про хату перетворилася на місію його життя. Коли нарешті з’явилося достатньо грошей, Толік узявся за пошуки. Брав машину, їздив по усіх околицях, говорив з десятками рієлторів, підписався на сотні розсилок і шукав хату з потенціалом. Він не хотів готової, бо такої готової не існувало. Тож Толік вишукував те, що перетвориться на хату його мрії. Та й сам акт переродження, перетворення чужої коробки на власне царство мало бути окремим задоволенням. 

У лютому Толік підписав угоду про купівлю-продаж. Невелика, з потенціалом, потаємними кімнатками, підвалом (пінбол Толік купив заздалегідь, він стояв у Раулевому гаражі) і обіцянкою солодкого індивідуалізму упереміжку із гедонізмом і дитинкуватістю. 

За три дні по тому як Толік власними ключами відкрив хату, сів на старий диван, розшитий золотим гобеленом із зеленими китицями на подушках, і дивився на пасторальний пейзаж з кіньми, що висів на стіні, почалася війна. А вже на п’ятий день він забирав з кордону маму, сестру, дядька, Григорівну і Поліну. 

— Толя, як в тебе красіво! — сказала Григорівна, зайшовши в коридор. 

Коридор, заклеєний смугастими шпалерами, був обвішаний вишивками. Хазяйка хати з потенціалом була фанаткою вишивання. Вишивка висіла на всіх стінах: у коридорі, спальнях, вітальні, на кухні, у ванній і в туалеті внизу. Уздовж сходів нагору висіли вишиті імена, ймовірно, всіх онуків чи правнуків покійної: Пауль, Марікармен, Марія, Карла, Марісабель, Марівікторія, Кармен. Здається, Пауль був єдиним онуком. Букви імен закручувались у химерні візерунки, обшивались квітами, оливами і кошенятами. У нішах вздовж сходів висіли розп’яття і маленькі ісусики, які підсвічувались електросвічками — такими, які запалюють за п’ятдесят центів у католицьких церквах. На другому поверсі в кінці коридору стояла Діва Марія, а поруч із нею — єгипетська чорна кішка. Вони чимось нагадували одна одну. 

У Толіковій спальні, саме там, де на всю стіну мав бути проєктор, висіла «Тайна вечеря» — Ісус зі своїми учнями. Репродукція була вишита золотом, а прямо під картиною вишита її назва, якщо раптом комусь бракувало освіти зрозуміти, що за робота прикрашає спальню. Толік підкладав під голову золоту подушку, а йому прямо в ліжко дивились усі Ісусові учні. Він з ними поспав кілька днів, а тоді зняв картину, притулив її обличчям до стіни, і між «Вечерею» й стіною поселився павук. Павуків у хаті теж не бракувало. Марікармен (так звали покійну власницю, і на її ж честь, мабуть, назвали онуку), видно, вже не ставало зросту, сил чи зору дотягтися до закутків, де жили павуки, тому вони користувалися її неміччю і зайняли всю зону, куди не діставала її стареча рука із віником. 

— Я й не знала, — казала Іруся, — що ти така релігійна людина. 

Вона очевидно знущалась, це розумів тільки Толік, а всі решта кивали: треба ж таке, стільки ісусиків тримає Толя у хаті! 

Мамі дісталась тематична грибна спальня — там усі стіни були обвішані вишитими грибами. Часом гриби у великі плетені кошики збирали жінки в якихось ризах із оголеними грудьми. Іноді серед грибів попадались овечки та янголята. Мамі подобалось. 

Кухня мамі не подобалася скляними дверима. «Не дуже затишно», — сказала вона, зайшовши туди вперше. А потім, коли Толік привіз торбу продуктів і мама розклала їх на полиці і полички, якими були завішані кухонні стіни, вона ніби змирилася з цією кухнею й обережно висипала на стільницю горбик борошна, зробила у ньому ямку і влила туди дріжджову водичку. Поки її руки вимісили тісто, кухня вже стала рідною. Це як наче ти вперше з кимось обіймаєшся — ось іще запах і відчуття тобі незвичні, але поступово звикаєш. Відтоді як мама вперше глянула на кухню як на поле для пагорба борошна, тісто почало переслідувати Толіка всюди. У всіх кутках воно підіймалось, булькало, шипіло й пирскало. А скляні двері Григорівна завісила шторкою зі старого фартуха.