реклама
Бургер менюБургер меню

Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 24)

18px

— Добре, — сказав Толік, — у вас є якісь побажання? 

— Та немає, — Боб сьорбнув кави, — я щойно від Піта, — за всі мої побажання Лана на мене кричала, потім перекладала мої побажання своїм бабі і мамі, і вони кричали тоді на мене утрьох незрозумілою мовою, тому ні, побажань у мене більше немає. 

— Благодійність ніколи не була вдячною справою, Бобе, — сказала Іруся, і Боб глянув на неї, намагаючись не зустрітися поглядом із рибиною. 

— Ланина бабуся хоче «купити найбільшу бомбу», — зітхнув Боб. 

— Я її розумію, — сказав Толік. — Але навряд чи наших грошей вистачить на ядерну бомбу. 

Жарти про ядерний апокаліпсис вже настільки наблизились до реальності, що перестали бути смішними. 

— У мене є побажання для конкретного підрозділу, — сказала Поліна. — Вони дислокуються за кількадесят кілометрів від хати Григорівни… 

— А взагалі, є одне побажання! — сказав раптом Боб. — Купіть їм ще форд раптор! Тут продає один американець — привіз із Каліфорнії. Це класна машина. Він віддасть її за пів ціни, я домовлюсь! 

— А як її звідси доставити? — спитав Толік. 

— Дайте його телефон, — спокійно відказала Поліна і піднялась винести пустий кавник, — я доставлю. 

Увечері того ж дня з півночі налетів вітер і стало прохолодніше. Наче земля звільнилася від тиску густого теплого повітря і вітер звіяв усю вологість і спеку. Толіку захотілося пробігтись, вивітрити весь дурман вчорашнього вечора, але ж мама точно скаже, що він ще надто блідий. Григорівна додасть про коліна. Тому Толік взув кросівки, вийшов на балкон і поліз униз по драбині. 

Весна буяла, усі голі частини двору заколосилися якимись кущами і квітами, яких зимою, коли Толік купував хату, було не видно. Тепер стало ясно, що Марікармен, царство їй небесне, захоплювалась не тільки вишивкою, а й садівництвом: у кожному кутку щось зеленіло і пнулось догори. Толік легко зістрибнув з драбини і вибіг за хвіртку. Обабіч дороги розкривались кульбабки, ще недавно голий, а потім заквітчаний мигдаль укрився зеленою павутинкою листя. Він згадав маму, яка над кожною квіткою голосила, як за померлим: «Куди ж ти пнешся у такий страшний світ?». Григорівна теж при вигляді кожної рослини розказувала, що там у неї має зійти і що «ось-ось зацвіте», а потім збивалась на прокляття: «Не лізло би ти на цю весну! Радувать цих прийшлих! Хай краще там зогниє в землі, а не сходить!». Мама з Григорівною були одностайні у тому, що ні одна квітка не має тішити жодного ворожого солдата, і при цьому ніяк не могли вплинути на те, що квіти на окупованому дворі Григорівни буяли, як мало коли. 

— Як вони можуть? — бурчала Григорівна. 

— Воно нерозумне, не поніма… — відповідала мама. 

Толік легко побіг униз. Уперше за багато днів йому дихалось вільно, аж поки він не згадав фразу Поліни за обідом: «Я доставлю». Йому стало не по собі, і він одразу пошкодував, що побіг у бік лісу. Ліс ніколи йому не додавав певності, а тільки сіяв тривогу і нагадував, що він — мала комашка у величезному світі і нікому до нього зовсім немає діла. Тим паче, він не любив сосен. Толік згадав, як колись малим валявся у бабиній кімнаті: грало радіо, була пізня болотяна осінь, вже навіть мух не було на підвіконні. Він потягнувся до газети, що лежала коло вікна, а там була стаття про дерева. «Сосни, — писало там, — енергію забирають. А дають відвагу й сили — липи, тополі (дозовано) і, звісно, дуби». 

Толік не знав в окрузі жодної липи чи тополі, зате знав одного дуба — той ріс обабіч виноградника, наче колись загубився. Тож перед сосновим лісом він різко звернув убік і побіг бур’янами уздовж виноградника до дуба. «Тривожний розлад», — лунали в голові Ірусині слова. «Я цей тривожний розлад виколочу дубом», — казав собі Толік. Йому вже видно було крону дуба, але бур’яни ставали густішими, за ноги чіплялись якісь колючки різної форми й липучості, він перечіплювався через кручених паничів і навіть кілька разів падав. Толік не хотів думати, як це виглядає збоку, і тільки підганяв себе бігти швидше, щоб ніхто не побачив, як він лізе бур’янами під чужим виноградником. Зігрівала тільки думка про те, що виноград іще навіть не зав’язав толком бубок, і ніхто Толіка не запідозрить у злочинних намірах. Та йому все одно не хотілося бути поміченим, тому коли на дорозі зверху, з якої проглядався виноградник, з’являлась машина, Толік падав униз лицем у кручені паничі і віддихувався, споглядаючи таємне життя комах у бур’янах. 

До дуба Толік доліз вже у присмерках: саме за це він так не любив гори — вони завжди людину дурять! Ваблять близькістю вершини, а насправді виявляється, що до них треба лізти цілу вічність. «Горам не можна довіряти!» — скільки разів він собі це повторював — і все одно опинився у горах і навіть тут оселився. 

Покручене гілля сутінкового дуба стирчало навсібіч, а кора кололась і відпадала кусками. У тріщинках кори повзали мурахи. Толіку здалося, що він з більшою легкістю обійняв би холодну і відсторонену жінку, аніж оце дерево. Воно ніяк не натякало на те, що хоче близькості. Та Толік все одно підступився, колупнув пальцем кору. Звідти виліз якийсь блискучий жук і сердито поповз угору. Толік притулився щокою до шорсткої кори. Потім однією рукою обняв дуба так, наче заводить його після побачення у під’їзд. Далі змусив себе обійняти деревину і другою рукою. Енергії не надходило. Відваги також. 

Завершивши сеанс обіймів, Толік поплентався дорогою до хати. Він сахався зустрічних фар, що літали гірською дорогою, і прийшов додому вже у цілковитій пітьмі. Глянув здалеку на хату — там світилось у коридорі і внизу. Толік рвонув було до драбини, а тоді зупинився і рвучко зайшов через двері, готовий відповісти на всі питання мами й Григорівни і винести зневажливі дядькові коментарі. Але за столом внизу, під гобеленом зі сценою полювання, сиділа тільки Поліна. На підвіконні лежала Друся, а Зуся скрутилася в кутку дивана. 

— О, це ти, — сказав Толік і чомусь замість того, щоб, як завжди, піти одразу нагору, сів на диван і простягнув руку до Зусі. 

— Це я, — сказала Поліна. 

— Де це всі? 

— Не знаю. Сплять, мабуть. 

Толік дивився у стіну поперед себе. На стіні висіла картина з янголом у цвіту вишні. 

— Про що думаєш? — Поліна підперла рукою підборіддя. 

— Про форд раптор. 

— Подобається? 

— Думаю, як ти його зібралась доставити. 

— Ти ж бачиш, рускі звідти відходять, я поїду і привезу. Заберу з собою Анатолія Степановича. Якщо він захоче. 

Толіку хотілось уміти відреагувати так, як мама й Григорівна: «Ти що, здуріла? Як ти туди поїдеш?» — але він просто спитав: 

— А ти хочеш? 

— Звичайно, хочу. 

Поліна роками збирала на свою однокімнатну квартиру, де було б все так, як хотілось їй. «Видова квартира», — говорила рієлторка, маючи на увазі вид на море сосен, яке, звичайно, у найближчі роки забудується. Білий диван, темний ламінат (отой, з дорожчих!), плитка в східному стилі у ванній. Кожна поличка — її. Батько на своїх плечах виніс нагору вісім мішків шпаклівки, і вони удвох після роботи в чотири руки шпаклювали і фарбували. Поліна сама купила туди пальму й орхідею. Обидві, мабуть, умерли, а хто б вижив без води і тепла? Хіба ці тропічні рослини хтось готував жити зимою та ще й під обстрілами? 

— Моя квартира стоїть, мені пощастило, — сказала Поліна, — там уже майже не стріляють. 

— Знаєш, що я подумав учора, коли ти казала, що не стріляють? Я сам злякався своєї думки. 

— Що? 

— Подумав, що хай би ще постріляли, — Толік взяв на руки Зусю. 

Поліна нічого не відповіла, а невістка Зуся, на відміну від свекрухи, з рук не видиралась, а сиділа спокійно, як стара занехаяна іграшка. 

— Хочеш додому? — заговорив він до кицьки. — Поїдеш додомцю? Скучила за своїм підвіконням? 

Зуся, як і Поліна, нічого не відповіла. 

Форд раптор 

Відтоді як Поліна привезла форд раптор і він здоровенним лискучим жуком всівся на подвір’ї, Толіку стало ще гірше. Щоб дійти до драбини, йому тепер треба було обійти раптора з тилу. Лізучи драбиною і озираючись, Толік завжди бачив, що на нього дивиться одне рапторове око. 

Навіть вночі у його фарах відображався місяць, а на даху блистіли зорі. І зранку, коли Толік повертався з пробіжки, він першим бачив не фонтан, де спинались на міцні зелені ноги помідори, не хату і не білу голову Григорівни, яка любила витикатись із вікна на другому поверсі: він бачив рапторовий чорний дах, як передвісник чогось недоброго. Толік не любив раптора. Йому від нього до горла підступала тривога. 

— Хороша машина, — казав Анатолій Степанович, заглядаючи раптору під капот, — аби мені другу ногу, сам би її погнав, куди треба. 

Анатолій Степанович, як молода мама, яка не може говорити ні про що, окрім свого нового немовляти, постійно балакав про раптора. Про кінські сили, циліндри, поршні і коробку передач. За обідом, наприклад, коли всі схилялись над тарілками і було чути тільки прицмокування та легенький передзвін ложок, Анатолій Степанович раптом казав: «А соляри ж він скільки жере!». І всі знали, про що йдеться. Форд раптор додав Анатолію Степановичу думок та життя, як Григорівну витягали із відчаю помідори, так його підтримував раптор. 

— Толічку, — сказала якось Григорівна, і Толік одразу напружився, бо «Толічок» — це завжди початок шантажу і маніпуляцій.