Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 26)

Боб хотів, аби Іруся його влаштувала у військо. Причому обов’язково у військово-морські сили. Іруся покивала Бобові, що запитає у своїх, і твердо вирішила тягти з влаштуванням Боба якомога довше. Вона за роки війни надивилась на іноземців-добровольців і бачила, хто з них солдат, а хто безкінечно їй жалітиметься то на командирів, то на умови, то на зброю, то на побратимів. Боб солдатом не був. 

А сам Боб, гостро відчувши сенс життя, пішов обирати собі пристойну термобілизну і за цим заняттям провів увесь вечір, читаючи відгуки на амазоні і передивляючись відео з оглядами тканин та дискусіями про прілості від перепадів температур. Він так захопився своєю новою місією і роллю, що навіть ходити почав із рівнішою спиною і мружитись на сонці так, наче дивиться у бінокль. Окрім Ірусі, в якої він просив допомоги, про наміри Боба знала тільки його асистентка Анна, яка під страхом смерті не розголосить корпоративних таємниць. Ще він якось обмовився про свій намір Льоні і, звісно, розказав своєму найкращому другові Піту, з якого Лана могла витягнути все, чого б він не розказав і на сповіді. 

— Пітя, — спитала вона його увечері в ліжку після того, як до них на обід приїздив Боб, — а що це твій друг такий веселий був, рум’яний, а після яхти його як підмінили? 

— У нього важкий період у житті. 

— Пітя, ну припини. 

— Lanochko, — Піт піднявся на лікті в ліжку, — йому дійсно зараз важко. 

— Це йому важко? А тобі не важко? Теща, тітка, я, собаки — тобі не важко, Пітя? 

— Лано, в нього просто моральне виснаження, криза. 

— Жінка якась не дає, да? 

— Не все в цьому житті сходиться на жінках, — відказав Піт, — він хоче їхати в Одесу. 

— Нащо? 

— Піде воювати. 

— Як?! 

— Ірина обіцяла йому допомогти. Я вже купив йому бінокль. 

— Пітя, який бінокль? Він що, пірат? Ти ще йому підзорну трубу купи! 

— Lanochko, — благально сказав Піт, — тільки не здіймай скандал. 

Зранку Лана встала, завела машину і загнала Толіка в кактус. 

— Іро! — крикнула вона з порога. — Що за діла? 

Внизу сиділа тільки Григорівна. 

— Добрий день, — сказала вона. 

— Добрий день. А де ваша Іра? 

— А що таке? Ви хто? 

— Подружка її. Де Іра, питаю? 

— Працює, мабуть. 

— Іро! — крикнула Лана ще раз. — Красіві олені, — вона обернулась до Толіка, котрий стояв за її спиною, — в меї баби такі були. 

— Щось сталося? — Іруся визирнула зі сходів униз. 

— Нащо ти Боба на війну відправляєш? 

— Що? 

— Не помагай йому їхать на війну, подивись на нього — він умре зразу! 

«Нащо я перлась у те кафе, стільки конспірації було», — подумала Іруся, а Лані сказала: 

— Лано, та хто його візьме воювати? 

— А може, й возьмуть, — озвалась Григорівна, — якщо людина хоче, то чого ні? 

— Так це ви його намовили? — спитала Лана. 

— Нікого я не намовляла, — відповіла Григорівна, — він сам захотів! 

Лана зітхнула і сіла на стілець біля столу. На її ногу приземлились золоті китички скатерки. 

— Я Боба давно знаю, — сказала вона, — він як дитя. 

— Я не збираюсь йому допомагати, — відповіла Іруся. 

Лана неохоче встала, обернулась у дверях і сказала ще раз: 

— Не помагайте йому! 

— Лано, віджени краще машину, мені треба їхати, — Толік взяв біля входу якусь коробку. 

Він знав, що якщо виїде пізніше хоч на десять хвилин, то не зустріне дорогою Поліну, яка саме йтиме, навантажена кавунами, тренуючи свої і так міцні ноги. Дочекавшись, поки на дорозі розвернеться Лана, він рушив і собі. Толік пригальмував біля ґрунтовки, якою зазвичай підіймалася вгору Поліна. 

Він заглушив двигун і глянув на коробку на сусідньому сидінні. Коробка була забита керамічними янголами. Вони сиділи, задумавшись, на пеньочках, деякі літали, деякі дивились угору. Вчора увечері йому подзвонила за об’явою жінка на ім’я Марія. По голосу жінці було років двісті. Він уже знав, що в неї помер чоловік три роки тому, знав, що в чоловіка був камінь у нирці і що сама Марія нещодавно перенесла операцію на кульшовому суглобі. Толік узяв одного янгола в руки, рум’яного і без трусів, і нарешті побачив маківку Поліни, яка підіймалась виноградником. Він вийшов і сперся на капот. 

— О, — сказав він, коли Поліна наблизилась, — це ти. 

Поліні на ніс сповзли темні окуляри, але обидві її руки були зайняті кавунами. Толік підійшов до неї і обережно поправив їй окуляри. 

— Ти тут випадково опинився? — спитала Поліна. 

— Угу, — впевнено відказав Толік, — випадково. Може, сядеш у машину? 

— Ще двісті п’ятнадцять калорій. 

— Ну хочеш, побігай навколо машини. 

— Та нє, — Поліна віддала Толіку торби з кавунами, — вже якось жарко стає для такого спорту. 

— Поїхали зі мною, — сказав Толік, — мені треба допомога. Сідай. 

— Яка допомога? 

— Потримати на колінах янголів. 

Коло Маріїного двору ріс здоровенний гранат. Він кущився, його давно ніхто не обрізав. Марія зустріла їх біля хати: на вигляд їй було менше двохсот, але не набагато. Тримаючи в руках пом’яту десятку, вона запросила їх у двір. У дворі вони потрапили в оточення мільйона глиняних тваринок: оленятка, жабенятка, котики, песики, пташечки. Толік подумки пожалів тих, хто купить цю хату, коли Марія відійде у вічність. Але людям не властиво думати про те, що буде після. 

— Почуваюсь Білосніжкою, — сказала Поліна, тримаючи в руках коробку. 

— Ходіть, — озвалась Марія, — поставте осюди на стіл. 

Своїми вузлуватими пальцями з червоним манікюром Марія узялась перебирати янголів у коробці. 

— Я оцього не візьму, — сказала вона, виколупавши з купи янголів одного. 

— Та беріть вже всю коробку, — сказав Толік, — хай вас радують і служать вам добре! 

Він розвернувся вже йти, як Марія зсунула брови і повторила: 

— Цього не візьму, синку! 

— Та чим він вас не влаштовує? — Толік втомлено обернувся. 

— Не беру з грибами, — сказала вона. — Диявольська річ! 

З її долоні на Толіка дивився янгол, оповивши руками мухомора. Толік запхнув янгола з грибом у кишеню і пішов до машини. 

— Що ж, — сказав він, пристебнувшись, — це тобі. 

Він простягнув Поліні янгола.