Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 25)

Він підняв очі. 

— Нащо тобі оцей кактус при кутку? 

Біля хати ріс двометровий кактус із розкинутими лапатими вухами. Він кущився, навалювався на стіну і тягнув свої колючі долоні до перехожих. 

— Я люблю кактуси, — сказав Толік. 

— Я б його зрубала, — сказала Григорівна. 

— Я люблю кактуси, — повторив Толік. 

— Кактуси забирають енергію, — почала Григорівна свої феншуйні штучки, — його треба ставить для вбирання випромінювання, а перед хатою він що робить? Так, забирає твою енергію. 

— Я повен сил і енергії, — сказав Толік, ледь піднявши свої завжди важкі повіки. 

Григорівна знала, як згубити будь-яку деревину, тому промовчала. 

— Будете чіпати мій кактус, — Толік встав, — я чіпатиму ваші помідори. 

— Що це за евфемізми? — зайшла Іруся. 

Толік вийшов надвір. Він уже майже обійшов чорного раптора і дістався драбини, як побачив коло воріт машину. 

Все більше хата усамітнення, його фортеця, де його ніхто не чіпатиме, нагадувала Толіку бабину хату дитинства. Так само поскладаний посуд, так само пахне на кухні розжареною олією і підливою, так само від гобеленів і статуеток віє старістю. І точно так само, як і в дитинстві, у будь-який момент до тебе можуть приїхати гості, наче знову повернулися часи, коли не треба домовлятись про зустріч, а нормально було просто посеред дня заявитись до когось у хату. Бабуся тоді дивилась у вікно, бачила за ворітьми машину і бігла надівати чистий фартух та причісуватись, а Толіка виганяла до воріт зустріти гостей. І Толік, замурзаний, часто в самих шортах чи в розтягнутій вже короткій футболці, зустрічав надуханих, красивих гостей. Найгірше було, коли серед них були діти. А ще гірше — коли дівчата. Так і тепер Толіка охопило давно забуте з дитинства відчуття: ось він, заскочений зненацька у розтягнутій футболці, має зустрічати гостей біля воріт. Він упізнав Пітову машину, але з машини вийшов не Піт. То була Лана. 

Толік шуснув за раптора і, ховаючись за його великими формами, відступив до драбини. Проте він не врахував, що має справу з людиною досвідченою та спритною, тому Лана швидко обійшла раптора з правого флангу і вистрибнула перед драбиною. 

— Здоров! — сказала вона. 

— Привіт, — відказав Толік, почуваючись восьмирічним зустрічальником гостей, — як справи? 

— Та не знаю, — відповіла Лана, обпершись об машину, — погода блядська. І Пітя недовольний. Ти сваришся з матір’ю? 

— Та… — Толік уже підзабув, коли люди на питання «як справи?» дійсно відповідали. 

— У тебе характер не той, — підсумувала Лана, — а я сварюсь. А мама з тіткою свариться. Пітя вже не може. 

— Пішли в хату, — сказав Толік і зробив вигляд, наче не збирався лізти по драбині, а Лана зробила вигляд, що не ловила його за машиною. 

Толік розвернувся йти, коли Лана раптом шарпнула його за руку. 

Від шарпань Толік точно відвик. Він сіпнувся так, що іншою рукою вліз у кактус. Лана схопила його руку ще дужче і присунулась ближче. 

— Ти чого? — шепнула вона. 

Толік глибоко вдихнув. 

— Шуганий ти якийсь, — сказала Лана. — Скажи своїй сестрі, хай не помагає Бобу! 

— Ти про що? — спитав Толік. 

— В смислі, про що? 

— Що? 

— Толік, в смислі — «що»?! 

— Я не знаю, про що ти! 

— Твоя сестра влаштовує Боба воювать! 

Лана розвернулась і пішла до хати. Толік, оббираючи колючки з руки, пішов за нею. 

— Куди влаштовує? — сказав їй у спину Толік. 

— Ви в хаті між собою не балакаєте, чи що? — Лана відчинила двері. — Пітя недовольний. Боб їде в Одесу! 

Боб попросив Ірусю про зустріч в обідню пору сонячного весняного дня. У кафе при дорозі, куди Іра спустилася з гір, минувши дуба, з яким якось обіймався Толік, пробивалося сонце. Боб вжив усіх заходів конспірації, й Ірусі довелося до кафе ще пройти з пів кілометра уздовж дороги. В кафе сиділи переважно далекобійники і працівники ближньої ферми. 

— Я тільки тепер усвідомив, — сказав Боб після того, як вони обмінялися кількома фразами ні про що і дочекались кави, — яке нікчемне моє життя, якщо найцікавіше, що зі мною сталося за всі роки, — це те, як твій дядько піймав рибу в мене на яхті. 

Боб сидів напроти Ірусі, поклавши свої білі руки на стіл. У нього були красиві сірі очі і дуже біле тіло: таке м’яке на вигляд, що очі у нього наче провалювались. 

— Я ту ніч згадую щоранку і щоночі, — продовжував він, — я просто марную своє життя. 

Іруся не думала, що говоритимуть вони про риболовлю. У Боба не було живота, але пузце все одно трохи звисало над ременем. Його сорочка з коротким рукавом була зверху розстібнута на два ґудзики, відкриваючи кілька веснянок внизу шиї. 

Уперше за багато років Боб тиждень не голився. Іруся не знала його звичок, тому не звернула уваги на щетину. 

— Коли я дивлюся на тебе, Іро, то бачу, що ти повна життя. У тебе є справа життя, в тебе є пристрасть… 

— Бобе, я не люблю свою роботу, — знуджено казала Іруся. 

— Це злочин, бо я б тебе узяв на будь-яку посаду, в тобі є пристрасть до діла. Ти працюєш заради своєї країни, в тебе цікаве життя. 

— Тобто — в мене цікаве життя? 

— Ти ховаєшся від війни, тобі душа болить за все… 

— У мене цікаве життя, бо мені довелося тікати з дому? Слухай, припини, ради бога, йди до психолога з такими заявами. 

Іруся в окулярах, білій сорочці і джинсах сиділа на тлі дерев’яної стіни кафе. У неї був тонкий довгий ніс, якого ні в кого в родині не було. Тільки зі слів бабці вона знала, що начебто такий був у її прадіда, за що його кликали Птахом. Цей ніс і її робив схожою на якусь екзотичну пташку, і стрижка з кудлатим чубчиком тільки додавала до пташиного образу. 

— Напиши мені десять місць в Україні, які треба відвідати, — сказав Боб з вологими очима. 

— Боже, Бобе, — відказувала Іруся, — ну яка Україна? Куди ти зібрався? 

— Іро, я вирішив, я все вирішив, шляху назад немає. 

— Що ти вирішив? 

— Я поїду на батьківщину моїх дідів. Це моя земля. 

— Що? 

Іруся глянула на Боба з недовірою. 

— Я відчуваю, що це поклик мого серця, моїх предків. Вони ж з Одеси. 

— Та ти жив собі й не тужив усе життя, а тепер раптом ти з Одеси? Бобе, припини і, кажу тобі, піди до психолога. 

— Не знецінюй мої почуття! — у Боба смикнувся кутик губ. 

«Значить, у психолога вже був, про знецінення в курсі», — подумала Іруся, але вголос спитала: 

— Що ти робитимеш в Україні? 

— Піду в армію. 

Іруся уявила Боба, цього рум’яного пишнотілого лицаря, у військовій формі. 

— Може, тобі риболовлею зайнятись? — спитала вона, а сама прагматично подумала: «Ну то хай іде, якщо прагне гострих відчуттів». 

— Я вперше за багато років відчув, що моє життя має хоч якийсь сенс, Ірино. Анна вже організовує мені форму, бронежилет, тепловізор, тактичне взуття ну і ще всякі необхідні речі для мене на фронті. 

— А ти думаєш — перетнеш кордон і тебе одразу візьмуть воювати? 

— От з оцим я хотів тебе просити допомогти.