Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 23)
— У тебе зіниці по п’ять копійок, мені страшно.
— П’ять копійок вже вийшли з обігу, — сказав Толік і міцно заплющив очі.
Поки Толік бовтався в каюті, на палубі відбувалося досі небачене: Анатолій Степанович піймав рибину! Навіть Альба, сумна і спокійна, підхопилась і дивилась, як по всій палубі скаче рибина, а Анатолій Степанович у світлі блимання ліхтаря інфернально реготав:
— Піймалась! Піймалась!
Рибина мала два ока на лобі і звірячий оскал, як наче щось середнє між комендантом гуртожитку і вовкодавом.
— Чого стоїте? — закричав Анатолій Степанович, колихаючись у візку.
Крісло було на гальмах, тому він, практично єдиний з усіх на борту, попри власну одноногість, міцно «стояв на ногах».
Піт і Боб відскочили від рибини на кілька метрів, злякавшись, що цими снастями, які в Боба на яхті були скоріше для декорацій, можна не просто витягти щось з моря, а виманити на палубу таке чудовисько!
— Та ловіть же її! — знову закричав Анатолій Степанович, і здавалось, зараз усі стануть свідками дива, коли він встане і піде, більше не в змозі терпіти, що рибина зараз вскочить назад у темну воду, звідки Анатолій Степанович її так довго виманював.
Море теліпало яхту, що значно ускладнювало завдання наземних ловців рибини — втримати її, і полегшувало завдання рибини — вижити.
Ловити рибину кинулись дівчата. Лана, попри те, що вже накинула на себе білу сорочку, кидалась від одного ліхтаря до іншого і навіть один раз притисла рибину до себе, але та вислизнула разом із Ланиним яскравим нігтем.
— Lanochko! — кричав Піт. — Бережи себе!
Іруся з Поліною страхували рибину зі сходу і заходу. Зрештою, рибина змирилась зі своєю долею і, підстрибнувши кудись угору, шваркнулась об палубу і зомліла.
— Убийте її, дядьку! — жалібно закричала Іруся.
Рибині настав кінець. Анатолій Степанович з ножем в руці у світлі ліхтаря виглядав наче маніяк.
Боб якусь мить дивився на криваві руки Анатолія Степановича і на слизьку, вже мертву рибу, а потім, міцно вчепишись за рейки, перехилився через борт. Його знудило.
— Пітя, — сказала Лана, стоячи у криваво-білій сорочці, — я тобі казала, що треба щось їсти. Бачиш, Боба нудить, бо нахлебтався шампанським!
Пітя закохано і водночас шоковано дивився на Лану. Вона була без нігтя, у закривавленій сорочці, але щаслива.
— Lanochko… ти о’кей?
— Пітя! — сміялась вона. — Ох, якби ти знав, скільки я риби голими руками в Гнилоп’яті переловила! Стаєш отако-во, — Лана нахилилась і розкарячилась, — і ждеш! Бачиш, пливе — хапаєш!
Лана нахилилась над відром із льодом, засунула туди руки, кинувши оком на зламаний ніготь:
— Та, все одно у неділю записалася на манікюр. Наша жінка робить. Дівчата, дать контакт? У неї чоловік, сука така, остався в Криму тоді ще ото, переметнувся на їхній бік, знайшов собі якусь уродіну і там служе тепер, щоб він здох. А вона нічого, виїхала тепер сюда, ще й кота з собою привезла. Бєня звать. Дать номер, дівчата?
— Номер кота? — спитала Поліна. — Дзвони йому, що в нас є риба.
Гроші
Рибина з виряченими очима і вип’яченою нижньою щелепою лежала на помідорах, вкрита блискучою цибулею у солодкому томатному соусі. Анатолій Степанович сидів за столом і дивився на неї з ніжністю та гордістю, як батько дивиться на дочку у день весілля.
— Ти ж мені, Толя, напечатай фотографію. Я сусідові покажу! — Анатолій Степанович весь світився і ззовні, і зсередини. На щоки і красиво пострижені брови йому падало сонце.
За вікном колихалися віти оливкового дерева, посріблені прийдешнім літом. На тлі пісочних кольорів плитки, пагорба і дерева виділялась одна яскрава пляма — дупа Григорівни у червоному халаті. Вона (Григорівна), перехилившись через фонтан, копирсалась у свіжому перегної, висаджуючи помідори.
— Ось поїдемо ми, Толя, — почала мама, — а тобі остануться помідори.
— Як вродять, будеш возить на базар продавать, — сказав Анатолій Степанович і затрусивсь від беззвучного сміху. Він не зводив очей з рибини. — Лідо, давай уже, клич Григорівну, скільки риба її буде ждать?
— Та хай вже останній оно тикне, — сказала мама. — Толя, — вона обернулась до Толіка, — може, треба було цю рибу начальніку віддать?
Толік, весь блідий, сидів поза столом і зливався з білою стіною.
— Йому рибина не понравилась, — сказав він, згадавши, як Боба знудило від усього того видовища. Він згадав не тільки Боба, а й ту каюту, і таблетки, і Альбу, яка зайшла до нього, і до горла йому знов підступила нудота. Він понюхав свою руку, якою брав Альбу за потилицю, і йому здалося, що вона досі пахне її цитрусово-хвойними парфумами.
— Тебе з маленького захитувало, — сказала мама, — принести тобі ще води? У тебе зневоднення нема? Ану, дай я гляну на твої очі, чи не потухлі.
Мама встала з-за столу і нахилилась над Толіком. Той слухняно подивився вгору своїми печальними очима.
Зайшла Іруся, а за нею спустилась Поліна.
— Ого, — сказала Іруся, глянувши на рибу, — як гарно!
— Краса, — озвалась Поліна, і Толік стрепенувся й сів прямо.
— Що там з грошима? — спитав він.
— Поки ти валявся в каюті не при тямі, всі гроші поділили! — сказала Іруся, розставляючи тарілки. — Уявляєте? — вона звернулась до мами й Анатолія Степановича. — Половину грошей хотіли дати Мстіславу!
— І Льоні, — уточнила Поліна.
Їй згадалося високе Льоніне чоло, його ясні очі, і те, як він вибачався. У ньому була якась естетика білогвардійця, російського утікача, котрий ходить у чорному пальто десь темними паризькими вулицями і тужить за батьківщиною, ненавидячи її і водночас захоплюючись нею так, як мала дитина таємно обожнює батька-рекетира, який сидить у тюрмі.
Зайшла Григорівна, тримаючи поперед себе брудні руки.
— Ти б рукавички вдівала, — сказала мама, розмішуючи салат.
— Не можу, землю треба відчувати пучками! Зовсім не ті ощущєнія в рукавичках.
Вже за обідом Толіку подзвонив Боб і спитав дозволу заїхати.
— Як невдобно! — сказала Григорівна. — А ми вже рибу розколупали!
Бобу теж було незручно. Він не сподівався зустрітись із рибою ще раз, але їм таки судилось побачитися знову.
Уся ця картина раптом нагадала Толікові давно читані твори Гоголя: розпашілий, задоволений Анатолій Степанович, Григорівна у домашньому платті, мама, дівчата, оцей бароковий стіл із покрученими ніжками, стільці із золотими подушками, а тоді ще й рум’яний і занадто білошкірий Боб, який зайшов і дивиться з острахом на рибину… На мить йому здалося, що десь тут, за котроюсь із вишитих картин, між якимось павучиним життям, причаїлася якась із мертвих душ і йому, Толіку, треба її виторгувать у Собакевича.
— Гарний будинок! — сказав Боб, роздивляючись навсібіч.
— Дякую, — відказав Толік і вже думав щось пояснити хоча б про гобелен із оленями, що це не його, і що коробка з янголятами — не його, але не сказав ні слова.
Рибина зустрілась поглядом з Бобом. Боб смикнувся, згадав ту криваву ніч, якої досі його яхта ніколи не бачила. Він обережно глянув на Анатолія Степановича і сіпнувся, бо біля його руки помітив довгий гострий ніж, яким той розділяв риб’яче філе. Обставини переговорів про гроші складалися на користь хазяїна дому.
— Спитай, чи відрізати йому? — запропонував Анатолій Степанович Толіку і ледь зіпнувся на єдину ногу, узявшись за ножа.
Боб ковтнув.
— Будете? — спитав Толік.
— Дякую, не треба! — сказав Боб.
Але Анатолій Степанович, розмахуючи ножем, продовжував припрошувати, а потім підключились ще й мама з Григорівною:
— Та шматочок! Та як це? Та це ж його рибина, вважай! Та хоч трошечки спробувать же!
Боб затято мотав головою і вже був на грані панічної атаки, коли Анатолій Степанович почав розмахувати ножем біля свого лиця:
— Отут-о, біля голови — саме жирне м’ясо! Я відріжу йому!
Якби не спокійні обличчя присутніх, Боб подумав би, що йому настав кінець, але, попри його реакцію, Анатолій Степанович замахнувся на рибину і відрізав їй шматок біля голови:
— Щоки! О-о-о! Саме то! — замуркотів він.
— Кави? — спитала Поліна.
— Будь ласка.
Боб дивився на рибу — риба дивилась на Боба. Іруся глянула на те, як Бобовий рум’янець розповзається йому на все лице, як він витирає об штани свої спітнілі від жаху долоні, і прикрила риб’ячу голову листком салату. Рибина тепер хижо визирала з-під нього. Поліна поставила каву для Боба у маленькій чашечці із дупцею янгола, що летів серед сосен.
— Скажу чесно, — почав Боб, дивлячись на янголову дупцю, — я думав хоч якусь частину віддати Мстіславу і Льоні, але, зрештою, цю ідею ніхто не підтримав. Окрім, — він кинув оком на стіл, — Мстіслава і Льоні. Спершу мене підтримував Піт, але Лана, ви ж її бачили, вона жорстка жінка, була дуже проти. Дуже. Не знаю, як так склалося, але тепер тією частиною грошей розпоряджатиметься Лана, а половиною — ти, Толіку.