Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 22)
Толік приліг у каюті на ліжко. Каюта була малесенька, і йому уявилось, що він Діоген у бочці і просто несе по життю цей хрест. Йому дуже не хотілось заблювати шефову яхту, тому він намагався думати про щось геть відсторонене, тож навіть заснув. Толіку снилися голови Льоні й Мстіслава — вони плавали на морській гладі, а Анатолій Степанович хвацько закидав у воду снасті. Льоніна голова казала: «Извините, у меня бабушка — украинка», а Мстіслав дрібно і нагло сміявсь. Потім Льоня підплив до Мстіслава, вийняв із води кулак і постукав його по тім’ячку. Почувся глухий дерев’яний звук. Тук-тук. І знову. Тук-тук.
Толік розплющив очі. Всередині знов здійнялась хвиля нудоти. Але звук не стихав. «Двері», — здогадався Толік і сказав:
— Хто там?
У щілині дверей з’явилась довга витончена засмагла рука. То була Альба. Вона підійшла до Толікового ліжка і сіла навпочіпки.
— Погано? — спитала вона.
— Вже краще, — збрехав Толік.
— Боб сказав, що не даватиме грошей Мстіславу.
— Добре.
— Ти думаєш, це правильно? — вона спитала, а Толік одразу за питанням вловив її думку.
Значить, вона вважає це неправильним. Толік чомусь уявив, як Альба раптом розпустить волосся і заговорить до нього українською. Натомість бачив, як її язик скаче між зубами, утворюючи іспанські шиплячі. Толіку здалося, що від цих звуків посилюється нудота.
— Толік, — спитала вона, — тобі подобається, коли я кажу «Толік?».
— Не знаю…
— Я чула, тебе там усі зверху так кликали.
Він піднявся на лікоть, хотів встати, але зрозумів, що це небезпечно для його репутації, якщо від неї ще щось лишилось.
— Можна тебе запросити на побачення? — прямо спитала Альба.
Толік підняв брови, глибоко вдихнув і розвів руками.
— Хочеш, підемо в ресторан десь біля тебе?
— В який?
— Давай у «Бодегіту дель мар».
— Я не можу піти в «Бодегіту дель мар».
Цей ресторан стояв на самій набережній: білі скатертини, тераса, сад, жива музика, жінки з голими спинами і нарядні діти.
— Чому? — Альба була цілком спокійна.
— Я там живу поряд, і моя тітка каже, що він їй нагадує про її естрадне минуле, і вона б у такому виступила чи хоча б поїла.
— Хочеш піти туди з тіткою?
— Я просто не можу піти туди, бо ми вирішили, що повечеряємо там, тільки коли Путін умре.
— Скоріше б, — зітхнула Альба, — давай тоді в інший?
Толік знов знітився і знизав плечима. Він глянув на Альбу: у неї, як і тоді, на весіллі, блистіла шкіра, але одягнута вона була простіше: у чорну майку і знизу щось таке, чи то шорти, чи спідниця, у великі красиві соняхи. Вони горіли з одного боку у світлі лампи каюти. Толік згадав, що про соняхи казала Поліна. Цікаво, чи вона звернула на них увагу? І що думає про соняхи Альба? Натомість вона сказала:
— А поцілувати тебе можна?
Толік піднявся на лікті, у голові йому майнуло, що він не голив зранку підборіддя і вуса, видно, коляться, але він піднявся сам, узяв однією рукою Альбу за шию і поцілував так, як його цілували тітки на день народження і приказували, аби був здоровий. Каюту захитало, Толік ковтнув слину і ліг назад.
— Хочеш, анекдот розкажу? — спитав він і, не чекаючи відповіді, продовжив. — Це одеський анекдот. Лежать жінка і чоловік у ліжку…
— Так, — усміхнулась Альба.
— Вони євреї, — сказав Толік, — не знаю, чи це важливо для самої історії, але їх звуть Абрам і Сара. І Абраму погано. Його нудить. Він тоді каже: «Саро, поцілуй мене, може, мене знудить…».
Альба мовчки подивилась на Толіка і посміхнулась.
— Я стра-а-шно тупий, — простогнав Толік. — Хочеш, не будемо чекати смерті Путіна й підемо в «Бодегіту дель мар»?
— Підемо в інше місце, — сказала Альба і підвелась.
Толіку ще дужче захилиталося в очах. Він зараз мріяв тільки про те, аби вона швидше вийшла, щоб він устиг дійти до туалету і його не знудило десь на Бобові яхтові килими. Альба повернулась у дверях і побачила, як Толік підіймається, але він пішов не до неї, а гучно гепнув дверима туалету.
Коли він вийшов, двері вже були зачинені і в кімнаті нікого не було. Тільки ледь чути було її парфуми чи крем для тіла. Толік понюхав свою руку, якою він брав її за шию — вона пахла так само. Він ліг на ліжко і спробував спати, але яхту хилитало все дужче і дужче. За бортом вже була темна ніч. Піднімався вітер. У двері каюти гучно постукали.
— Заходьте, — сказав Толік.
Зайшов Боб. Від нього тхнуло шампанським.
— Анатолій, — сказав він, — я згадав, у мене є таблетки. На!
— Давай вісім, — відказав Толік.
— Бери дві, тільки головне — не блюй хоч хвилин п’ятнадцять.
— Спробую, — сказав Толік.
— Підіймається невеличкий шторм, — сказав Боб, — то щоб ти тут не вмер.
— Добре, — відповів Толік, — спасибі за турботу.
— Був у нас тут один пасажир такий, — почав Боб, — заблював усе.
— Чудово, — сказав Толік, намагаючись втримати в собі таблетки.
Ще ніколи його кар’єра не залежала від його здатності втриматись від блювання.
— Куди гроші підуть? — спитав Толік.
— Я не знаю. Всі там уже пересварились, — зітхнув Боб. — Піт як зірвався. Не бачив ще його таким. Це все його жінка! Красива, але бачиш яка — притягує до себе сварки. Бери пачку таблеток. Якщо за наступні п’ятнадцять хвилин виблюєш ці, то вип’єш ще.
Коли Боб вийшов, Толік висипав у жменю ще дві таблетки й ковтнув із думкою «гірше не буде». Він заплющив очі, і йому снився ліс. Ліс, на відміну від моря, не хилитається. Ліс хороший, він змикається над головою і не кидає тебе в різні сторони. Мох м’який, ховає під собою коріння. Толіку привиділось, наче він йде лісом, а там олень дивиться на нього з кущів, а з-за його рогатої голови виходить Поліна і несе на руках Владіка. Владік наче аж помолодів, відростив зуби і кличе людським голосом: «Толя! Толя!». Толік стрепенувся. Поруч з ним сиділа Іруся.
— Толя! Ми вже скоро спробуємо пришвартуватись. Море поки не дає.
— Хто б сумнівався, — прохрипів Толік, — коли це море мені щось давало… Іро, чого від тебе так тхне?
— Я Анатолію Степановичу помагала прикорм розминати. Що ти сказав Альбі?
— Нічого…
— Вона вийшла сумна.
— Анекдот розказав.
— Який?
— Не розкажу, хоч стріляй мене.
— От дурень.
— Нащо я їй нужен, скажи?
— Та не все в житті раціонально, — сказала Іруся, — що за анекдот?
— Не скажу, навіть не проси. Це позорисько лишиться назавжди зі мною.
— Толічку, ти ж пам’ятаєш, що я — твої двері у світ жінок? Ти маєш мені розказувати.
— Іра, дай мені поспати.