Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 21)

— Це — рускій! Боб його притяг. А отой другий — красівий, — вона примружила очі, — то Льоня, по-моєму, теж кацап. У кращому випадку — білорус. 

— Диви-диви, — продовжувала Лана, — оця Альба так і крутиться коло вашого цього високого. Бачили? 

— Вони колеги, — сказала Іруся. 

— Ну так, розкажи мені. Одне другому не міша! — Лана з цікавістю визирала поверх Ірусиної голови. 

— Треба піти привітатись, мабуть, — сказала Поліна. 

— Тихо будь! — гаркнула Лана. — Хай самі йдуть, ми дами, ми сидимо! 

Поліна все ж піднялась, а за нею встала й Іруся. 

— Ой, дівчата, — зітхнула Лана і підвелась і собі. 

— Хай! — Мстіслав вийшов перший з гурту і кинувся до жінок, як до давніх знайомих. 

Іруся вичавила з себе посмішку. Лисий Піт підійшов до дівчат і поклав руку на Ланине плече: 

— Я вже наче в Україні живу, — усміхнувся він. — Lanochkо, — він глянув на неї, — а ще — babka, mama і titka. 

На слові «titka» Піт засміявсь. 

— То на цицьки йому похоже, — пояснила Лана, — і то підходить моїй тітці, вона сама вся вихудла за ці тижні: ноги як патички, а цицьки є. Погано, що я в неї не вдалась, мені прийшлось за гроші робити, — Лана засміялась так, що до неї злісно повернувся Анатолій Степанович. 

Тільки він був зайнятий ділом, а не просто тинявся палубою. Анатолій Степанович поки не міг нічого зловити, але старався. Він дивився вдалечінь сутінкового моря і думав не про морських чудовиськ, не про морську триметрову рибу, а про свій ставок на дачі і про дрібних карасиків. 

— Снасті і риболовля — це просто для виду, — казав Боб, — просто аксесуар на яхті. Тут ніколи нічого не ловиться. 

Анатолій Степанович так не вважав. Він щось крутив, виловлював, знов закидав, гиркав, коли біля нього хтось стояв, і не обмовився до жодної людини й словом. 

— Оце пристрасть в людини! — захоплено казав Боб. — Я б його на роботу узяв! 

Анатолій Степанович незворушно на нього цикав, він все одно не розумів, що Боб говорив. Боб розклав на палубі стола із наїдками: великий виноград, сир, фрукти, шампанське. Лана цмулила тільки шампанське, не одягаючись. Боб постукав вилочкою об келих, щоб привернути увагу, і заговорив: 

— Друзі, я дякую всім вам, що знайшли час і можливість вийти сьогодні зі мною в море! Ми з вами тут зібрались не просто так, а щоб підсумувати наш захід з підтримки України! — на цих словах Мстіслав енергійно закивав, а Льоня опустив очі. — Ми тут із вами — єдина родина, а ворог більше за все боїться нашої з вами єдності. 

— Ну, давай вже! — сказала Лана, закинувши до рота виноградину. — Кажи, скільки там назбирали?! 

— Так, — поспішив Боб, — хочу наголосити, що ми з вами разом під час благодійної вечірки… 

— Ти там була? — прошепотіла Поліна Лані на вухо. 

— Ну?! То ж да! У вишиванці з декольте і у вінку! І баба моя була. 

Поліна кивнула і вказала пальцем на Боба, мовляв, дослухаймо. 

— Спільними зусиллями ми з вами зібрали сорок шість тисяч вісімсот дев’яносто два євро і п’ятдесят п’ять центів! Комісію я вже відняв! 

Мстіслав аплодував. Альба вигукнула «Ура!» зі своїм особливим іспанським рикливим «ррр». 

— Радості, наче на весілля молодим збирали, — шепнула Іруся Поліні. 

Далі взяв слово Піт і так натхненно бажав перемоги Україні, що Лана його вже перебила і сказала: 

— Ну да, ну да, то ти хочеш, щоб теща вже виїхала додому, давай вже, чокайся! 

Задзвеніли келихи. 

— Не можу пить, — сказала Іруся Поліні. 

— Ну слухай, може, щось куплять на ці гроші? 

— Могли б ще на оцю яхту і шампанське не тратить. 

— Ну да, дівчата, — втрутилась Лана, — а що — не жить? 

Її чоло зморщилось би, якби могло. 

— От я, — вона продовжила, — не купляю тепер ніяку фірмову косметику. Не купляю — і всьо! І до перемоги, дівчата, ніяких вам діорів із шанелями, клянусь! Кларінс? Спасіба, не нада, я ревлоном обійдусь. І нічого, я помазала ось губи рубі роуз — і не відпали! Я тоді на калькуляторі клац-клац, відняла, і різницю одправляю Притулі. Сімпатічний, правда? 

Толік слухав фоном Лану, слухав Піта і Боба, але йому ставало від усього цього тільки гірше. Небокрай хитався. 

Здавалося, що смердить Мстіславова голова. Мстіслав був від нього на голову нижчий, тому його тім’я весь час мелькало Толіку перед очима. 

Льоня був значно гірший за Мстіслава. По-перше, він був красивий. По-друге, мав дуже приємну посмішку і страшно печальні очі. По-третє, у розмову вставляв українські слова і найчастіше казав «вибачте». Боб носився із Льонею, як з дорогим гостем. Льоня каявся за всіх росіян так, що Мстіславу, здавалось, за нього навіть часом незручно. Крім того, Льоня постійно наголошував, що в нього «бабушка — українка». 

Присутність Мстіслава, проте, особливо гнітила Толіка, який згадував той епізод зі сценою на вечірці. Йому було неприємно, що Боб все одно йому пхає Мстіслава під носа та ще й на яхті, звідки нікуди не втечеш, не підеш гордо, а мусиш бовтатись на цьому кориті із ним разом. 

— Треба вирішити, куди ми спрямуємо ці кошти, — сказав Боб. 

— Притулі! — закричала Лана і підстрибнула так, що її груди рівномірними кульками підстрибнули разом з нею, а потім опустились на місце. 

— Може, в якусь міжнародну організацію? — спитав Піт. — На гуманітарні потреби? 

— Тільки не це! — втрутилась Іруся. — Тоді цих грошей ніхто не побачить найближчі роки. Це страшна бюрократія. 

— Ти ж працюєш на міжнародну організацію, — сказав Толік. 

— Саме тому я і знаю, — відказала Іруся. 

— Тоді вашу частину ви вирішуйте українською громадою, — сказав Піт. — А Льоня і Мстіслав нехай вирішать, куди їхню частину. 

— Яку це — їхню частину? — спитав Толік, виглядаючи з-за Мстіславової голови. 

— Ну… — зробив паузу Боб, — справедливо буде, якщо частина грошей дістанеться українській громаді, а частину спрямуємо на боротьбу із режимом в Росії і на російських біженців. 

— Багато людей, — заговорив шляхетний Льоня, — змушені кидати свої домівки, їхати світ за очі, їм ніхто не допомагає, а в Росії їм лишатись небезпечно. 

— Ну да! — закричала Лана. — А їм бомби за пазуху сипляться? — вона одразу перейшла на українську без церемоній. 

— Я повністю вас розумію, — сказав Льоня, — ви маєте право на гнів… 

— Та не вам вирішувати, на що ми маємо право, ясно? — сказала Іруся. 

— Це не про гроші взагалі, — сказав Толік, — а про підхід. Я думав, ми допомагаємо жертві. 

— Но ведь русские… — заговорив Мстіслав. 

— Русские-хуюские! — Лана не добирала слів. — Пітя, що за фігня?! 

Боб стояв розгублений. Келих у його руці здавався зайвим, а келих у руці Світлани — не тільки зайвим, а й небезпечним передусім для Льоні й Мстіслава. 

Але удар опустився, звідки Боб не чекав. 

— Женщіни… — сказав Мстіслав поблажливо, вказавши на Лану. 

Піт стиснув кулак і зацідив Мстіславу під дих. Для цього йому довелось нахилитися. 

— Він за гендерну рівність, — гордо пояснила Лана, — от не треба було йому патякать за жінок. Він так одного словака, що по сусідству живе, чуть не прибив, знаєш чого? — Лана смикнула Поліну за рукав. — Бо той сказав, що я тупа. Ну, чи не прямо сказав, але якось так пошутив, чи щось таке сказонув. Пітя такого не виносе. Придумали, да? Половину грошей віддать руским? А за що я страдаю? За що я не можу вії нормально накрасить? 

Толік подумав, що це він мав би зацідити Мстіславу, але він не міг навіть стояти на ногах, не те що комусь цідити. 

— Бобе, — спитав він, коли Мстіслав випростався неушкодженим, — де тут можна прилягти? 

Каюта 

Толіку було нестерпно погано. Коли на яхту опустилась ніч і почали мерехтіти ліхтарі, йому стало ще гірше. Перед очима все колихалось, здіймаючи у шлунку з’їдене не тільки за сьогоднішній день, а здавалось, що за все життя. Він дивився на Альбу, як та відскочила зі своїм келихом від Пітової атаки, на те, як нудотно колихались Ланині цицьки, на Мстіславове тім’я, і йому ставало дедалі гірше. Боб провів Толіка вниз, де хоч не було нестерпних ліхтарів і всіх цих колихальних тіл.