Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 20)

— Я о’кей! — сказав Толік вголос. — А ти як? 

— Чудово! — сказав Боб. — Тобі Альба вже казала? 

Толік застогнав. Альба, значить, йому не писала нічого «такого», а просто смайлик слала по роботі. 

— Ні, я не дивився ще, а що? 

— Я хотів тебе покликати на риболовлю. Поїде Альба, ще пару людей з роботи, може, вона когось ще запросить. 

— Та знаєш… — почав Толік. 

— На яхті підемо! — перебив його Боб. — Я купив ще минулого року — стоїть собі. Жодних відмов! Запрошуй із собою біженців, людей з десять можемо взяти. Ще нам треба обговорити, куди витратимо зібрані гроші. 

Боб торохтів, не зупиняючись, і Толік, зрештою, змирився зі своєю долею. 

— Мене укачує, — зразу сказала мама. 

— Розсаду привезуть сьогодні, — сказала Григорівна. 

— А що за риба тут водиться? — спитав Анатолій Степанович. 

Так Толік зрозумів, що Анатолій Степанович поїде. Він відкрив месенджер і прочитав Альбине повідомлення: так, дійсно, він їй був не треба, вона за дорученням Боба писала про яхту. 

«Чудово, — подумав Толік. — Як мені взагалі могло спасти на думку, що вона слала смайлики особисто мені?» 

На вечір всі зустрілись у дворі. Григорівна з мамою виглядали розсаду, а решта зібрались на яхту. Поліна спершу думала відмовитись, але її вмовила Іруся. 

— Вони розподілятимуть гроші, треба більше голосів, — сказала вона, — ти ж бачиш, який Толік? Вони там ще візьмуть і пожертвують якомусь проєкту міжнародному, що до України ті гроші дійдуть переполовинені і в свинячий голос! 

Поліна наділа смугасту велику футболку. 

— В талію щось би наділа, — сказала мама. — Раптом там хтось буде! Може б, ти тут і зачепилась. 

— Я не хочу тут чіплятись, — відказала Поліна. 

Мама з Григорівною мислили ще старими категоріями, думаючи, що закордоння має якусь особливу цінність, а закордонні чоловіки — це елітна здобич. 

— Вже все давно не так, — сказала Іруся, стоячи в Поліниній кімнаті перед дзеркалом, приміряючи її шорти, бо своїх не мала, — якби ще не існувало росіян, нам ніяке закордоння не знадобилось би. 

— Я зараз скажу страшне, — озвалась Поліна. — Можливо, ці орки були нам потрібні як антитеза нас самих? 

— Типу, щоб розуміти, куди можна скотитись? 

— Для світла треба пітьма. Вони — наша пітьма. 

Іруся влізла в Полінині шорти і крутилась перед дзеркалом. 

— Таке це все далеке зараз. Як та вечірка — наче паралельний світ, — сказала вона. — Я всіх «ненаших» там ненавиділа, знаєш за що? 

— За що? 

— За те, що для них їхні смартфони — це не портал в пекло. Уявляєш, беруть телефон — і спокійно дивляться. Їх не накриває паніка за ті три секунди, поки грузиться сайт із новинами. 

— Знаєш, я вже ніколи не зможу просто взяти до рук телефон і не думати про те, що звідти мене накриє хтонічний жах, — відказала Поліна. Вона сиділа на ліжку і дивилась на подругу в дзеркало. 

— Чорна цеглина, яка завжди готова на тебе напасти, — мовила Іруся, наблизивши обличчя до дзеркала, наче видивляючись щось у власних очах. 

— Може, це вони і мали на увазі, кажучи про повстання машин? 

Ще не завершивши фразу, Поліна вже сиділа з телефоном у руках, і його екран блимав заголовками, множачи страхи й жахи усіх цих днів. 

На яхту був заїзд із поручнем, що розчулило Анатолія Степановича, котрий, попри спокусу риболовлею, все ж пручався і не хотів їхати, бо «кому я там нужен зі своїм візком». Він заїхав на палубу, яка ледь гойдалась, — море було спокійне. Воно нагадувало скоріше сталевий листок. Сіре небо нависало над морем, наче притискаючи повітря до водної гладі. У цій сталевій тиші було чути, як риплять колеса візка і як море ледь хлюпоче об борти. 

До сутінків ще було пару годин, але погода підганяла ніч. Яхта була невелика, проте з досить просторою кімнатою унизу. Звідти було чути голоси. Боб зустрічав гостей нагорі в яхтових капцях, шортах з папугами, білій сорочці й капелюсі. Він був увесь білий і м’який, наче тіло його ніколи не бачило ані сонця, ані фізичних навантажень. Попри погоду, від нього за версту пахло сонцезахисним кремом. 

— Дуже! Дуже радий вас бачити! — казав він і повторював: — Дьякую! Дьякую! — єдине вивчене українське слово. На капелюсі в нього був герб Одеси. 

Анатолій Степанович по-хазяйськи кинув оком на снасті і взявся вивчати принципи морської риболовлі. Яхта поволі рушила від берега. Толік у джинсових шортах і чорній футболці (весь його світлий гардероб починався і закінчувався фісташковою сорочкою) стояв і дивився, як берегова лінія потроху розмивається. 

Іруся й Поліна відійшли до поручнів назустріч обрію і побачили, що на носі яхти сидить прекрасна діва, закинувши догори голову. Це була точно не Альба — на голові у неї був туго затягнутий білий хвіст, що теліпався по бронзовій, ідеально засмаглій спині. Діва вигнулася назустріч уявному сонцю, і збоку було видно її неоново-яскравий блакитний купальник. Обидві дівчини враз відчули себе неповноцінними: так буває на тлі підкресленої чужої доглянутості, коли кожен клаптик власного тіла здається якимось неприкаяним, і раптом особливо кидається в очі і відсутність манікюру, і крихітні волосинки на пальцях ніг чи віяло зморщок біля очей, а одяг миттєво стає важким, наче навмисно підкреслює кожну складку і недостатню пружність тіла. 

— Це — Лана, — сказав Боб, — дружина Піта. Знайомтесь, дівчата, я зараз спущуся за рештою. Анатолію, ходім! 

Боб незграбно почалапав униз, а за ним пішов Толік. Толікова хода була непевна, він весь час намагався за щось узятись, хоч яхту ледь-ледь колихало. 

Лана обернулась, показавши своє рівномірно засмагле лице, брови, де кожна волосинка на своєму місці, і ламіновані вії. Ланині губи були припухлі, а у вухах блищали камінчики. 

Поліна підняла руку, мовляв, «привіт!», і змусила себе змучено посміхнутись. 

— Прівєт, дівчата, — сказала Лана, — я Свєта. 

Боб обернувся на сходах униз і крикнув: 

— Лана — українка! 

— Сідайте, загорайте, обоє такі блєдні! Ви в Іспанії живете, чи вас хто у подвалі держе? — сказала Лана-Свєта. 

Дівчата підійшли до Лани. 

— Ви не дивіться, що сонця нема, — продовжувала діва, — ультрафіолет іде. Просто м’яко лягає. Я на сонце взагалі не виходжу. Загораю тільки так. 

Тепер дівчатам стало видно Ланин живіт. Він був ідеальний, як і вся вона. Правда, коли вона заговорила, чари її дещо розвіялись. 

— Пітя мені каже взагалі не загорать, мовляв, вредно, а я не можу оце ходить така блєдна, як моль. 

— Пітя… — повторила самими губами Поліна. 

— У вас там в Україні всі живі-здорові? Та сядьте вже, ну! Поставали! 

Іруся сіла і показала на місце поруч Поліні. Поліна підняла окуляри, щоб витерти піт під очима, а тоді, згадавши свої ранкові синці на лиці, швидко опустила їх назад. 

— А ви звідки? — спитала Іруся. 

— Хто це — ви? Ну я ж не стара, дівчата! — Лана вимагала негайного переходу на ти. — Можете казати мені «Свєта». Ви не подумайте, що я викаблучуюсь. Просто Пітя як почне ото говорити «Сьв’єта», що мені аж тошно. То я тепер Лана. Ну, і так воно трохи гарніше, правда? А чого ви не роздіваєтесь? Роздівайтеся, там унизу ще двоє мужчин є. Цей довгий худий — чий? Твій чи твій? А, ти маєш очі, як в нього, такі сині оце! — Лана кивнула на Ірусю. — Значить, твій, — вона заглянула в лице Поліні. 

— Ми просто живемо разом, — сказала Поліна. 

— Та! — Лана махнула рукою і показала свої зуби з діамантом в іклі. — Зараз всі так просто живуть! Ну, ми розписані, хоча років два жили просто так, я матері і не казала. 

— Та це мене Іра з собою запросила. Бо війна. 

— А-а, — Лана хотіла зсунути брови, але вони не зсувались, — я з Бердичева. Там наче й нічого, ну пару раз щось таке летіло, казали люди, я забрала бабу, матір, тітку, а батька просила, а він каже — а гусенята? В інкубаторі вивів, то каже, хто з ними буде, я ж їх назад в яйця не запхну. Та й ото сидить там з гусенятами в шапці. Хочте, покажу? 

Не чекаючи згоди, Лана потяглась за телефоном і, вправно уникаючи контакту екрана з довгими загостреними нігтями, показала фото шапки з гусенятами: 

— Красіві, правда? — спитала вона. — Семеро вилупилось, одне здохло, то шість. Хай би тільки москалі туди не дійшли, бо жалко ж. Плюс Рябчик. Де я б його в переноску запхала? 

— У нас втік пес вже тут. 

— Приїхав аж сюди, щоб тут найти свій кінець. — Лана не шукала слів співчуття. — До речі, Боб зараз сам, ви знали? Але там внизу двоє є молодших. Одне миршаве таке, а другий — нічо так! — Лана визирнула поверх Ірусиної голови: — А он вони, йдуть! 

Знизу спершу вигулькнув герб Одеси на капелюсі Боба, потім змучені Толікові очі, потім Альбин проділ на тлі темного волосся, потім лисина Піта, потім зачесане назад чорняве волосся над високим чолом молодого мужчини. Процесію завершувало поріділе русе волосся, яке обом дівчатам одразу здалося знайомим. 

— Блядь, — сказала Поліна. 

— Мстіслав, — сказала Іруся. 

Лана нахилилась до Ірусі, яка сиділа ближче: