Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 19)

Іруся ковзнула в свою кімнату з архангелом, а Поліна пішла далі. Толік не хотів іти поперед неї, аби вона не бачила його тонких ніг. Він йшов ззаду і ніс Друсю, яка на другому поверсі заверещала людським голосом, роздерла Толіку живіт і, вирвавшись чорною тінню, утекла через вікно в коридорі, з якого Григорівна у ніч весілля виглядала на Альбу. 

— Друся не знає примусу, — сказала Поліна, обернувшись. 

— Якось же її сюди припхали, — відповів Толік. 

— І я якось сюди припхалась, — зітхнула Поліна. 

Вже засинаючи, Толік дивився на прямокутник на білій стіні. Там раніше висіла «Тайна вечеря», а тепер лишився тільки слід від неї. Толік встав, узяв картину, що стояла притулена до стіни, і, розчарувавши павука, що вже там собі облаштував хатину, повернув Ісуса з учнями назад на стіну. Усі дванадцять подивились на нього з докором. Толік ліг, натягнув простирадло з мереживною оторочкою до підборіддя, глянув на двері й ледь чутно сказав: 

— Ну, зайди до мене. 

І вона зайшла. Мелькнувши чорним хвостом, Друся лягла спати в ногах. 

Риболовля 

— Так-от, тоді беру я цю жабу рукою, — натхненно розказувала Григорівна за столом на кухні, — а воно пищить! І на дотик противне таке, землянисто-слизьке! 

Мама дивилась на Григорівну широко відкритими очима, поки Анатолій Степанович позіхав у вікно. Перед всіма стояли чашки з кавою. 

— Значить, я цю жабу стискаю, — продовжувала Григорівна, — а воно попискує. От не кумкає, як жаба, а пищить! 

— Господи, — сказала мама. 

Іруся на дивані під стіною, завішаною гобеленом з оленями, підняла брови. 

— Давлю її, давлю… А воно як резинове! 

Толік зайшов на кухню знадвору. Всі знали, як він спустився. З протилежного боку кухні по-людськи спустилась Поліна. 

— Я її з усіх сил жму… 

— Григорівно, нащо це ви знуща…? — озвався Толік. 

— Та тихо ти, — перебила його мама, — це сон! 

Григорівна дуже любила переказувати сни. Вона їх пристрасно й натхненно розшифровувала на публіку, вдаючись до найрізноманітніших методів аналізу: від астрології до астрофізики. 

Часто перехід від оповіді сну до реальності, яка перемежовувалась спілкуванням з агентурною мережею, полишеною вдома і розкиданою тепер по всьому світу, був непомітним. Для Григорівни сни були частиною реальності. 

Григорівна з осудом глянула на Толіка. 

— Так от, давлю я цю жабу… 

— Та давай уже, що там дальше було?! — гиркнув Анатолій Степанович. 

— От не дадуть дослухать! — сказала мама. — Ну? 

— Так от, давлю, а воно тільки — гець! Як вистрибне! І хроме на три ноги поскакало в куток! Я за ним! А воно раз — і у двері вискочило. 

— І до чого ти думаєш оце-о? 

— Думаю, цього тижня Путін не вмре. 

Мама зітхнула. 

— Треба було ухопить щось і прибить! 

— Та це не про Путіна, — сказав Анатолій Степанович, — хрома жаба — то я. 

— Таке скажеш, — пхекнула Григорівна. 

— Я їду звідсіля, — сказав Анатолій Степанович. 

— Ну й куди ти поїдеш? — спитала мама. — Таке придумав! 

У повітрі тут давно вже пахло спекотним літом, але Степанович знав, що в ці числа літом починає пахнути і вдома. Він знав, що на дачі в нього є всі снасті, а у ставку, куди він міг дострибати на милицях прямо з городу, вже завелася риба. Вже труться об береги коропи, вже карасі набирають вагу і ждуть його, Степановича. 

— Вони до мене не дійдуть і не дострілять, кому я нужен? 

— Та ти бачив, що під Києвом робиться? — мама встала. 

— Та вони туди не дойдуть. Я ж на дачі пересиджу. 

— В смислі, не дойдуть? — сказала Григорівна. — Вони там уже! Здурів зовсім?! 

Старші жінки тут не мали жодного чуття міри і замість того, щоб вислухати Анатолія Степановича, підняли страшний крик і ґвалт, наче він уже зараз виїде на вулицю і прямо на візку покотиться на вокзал. 

До Анатолія Степановича підійшла Поліна. Сіла на стілець навпроти і сказала: 

— Я поїду з вами, як тільки коло Києва перестануть стрілять. 

А Толік піймав себе на жахливій думці, яка враз прокотилась йому з голови до п’ят, наче обдавши струмом: «Хай би ще постріляли». Він за це бажання себе миттю зненавидів, і водночас воно йому аж дух забило. 

Толік швидким кроком піднявся сходами до себе, передягнув футболку, взув кросівки і спустився драбиною вниз. 

З кухні було видно кутик хвіртки, і хоч як він не старався пройти непомітно, Анатолій Степанович все ж його засік і звично сказав: 

— Побіг! 

— Угробить собі коліна, — повторила свою репліку мама. 

— А я думаю, — сказала Григорівна, — що та жаба — це все-таки Путін. 

Швидко минаючи виноградники, Толік добіг униз. Він взяв собі кави і, не виймаючи навушників, сів за стіл. У навушниках він слухав книжку про дивовижний світ грибів. 

Телефон дзенькнув. Писала Альба. Він побачив тільки її ім’я і твердо вирішив не дивитись повідомлення, поки не прийде до тями. Якщо вона писала, це значить, що вона все-таки має до нього якийсь інтерес, попри купу гімна біля хвіртки і цілу хату біженців, включно з котами. Що їй треба? Вона молода, гарна. Вона — жінка без проблем. Нащо їй Толік? Він ще раз глянув на екран і перевернув його горизонтально, щоб показалась більша частина повідомлення. Але показався лише смайлик, рум’яний, наче шаріється. 

«Нащо я їй?» — думав Толік. Кави перехотілося, забилось серце і занудило. «Мама права, — думав він. — Я себе кавою угроблю». Назад Толік піднімався повільною ходою, намагаючись берегти серце. 

На повороті біля оливкового дерева він побачив Ірусю. Та йшла з торбою вниз. 

— О, це ти, — сказала вона. — Щось ти темп втратив. 

— Угу, — захекано відповів Толік. 

Під очима в нього було волого, волосся розтріпалось. Він сів на лавку під деревом. Іруся сіла коло нього. 

— Хочу сказати тобі дещо, — видихнув Толік. 

— Що? 

— Я не вмію нормально говорити, але ти скажи, будь ласка, Поліні, щоб вона була тут скільки треба. 

— О, — глянула Іруся на брата, — тільки Поліні? А нам усім — що? 

— Ну, — запнувся Толік, — всі решта родичі, а їй, може, незручно. 

— Толя, — сказала Іруся, — питай у мене поради, коли що. Я — твої двері у світ жінок. 

— Ти — просто двері, — швидко сказав Толік і швидким темпом побіг угору. 

— Коліна собі угробиш! — крикнула йому вслід Іруся. 

Вже перед хвірткою Толіку подзвонив Боб. Він ніколи не писав, попри те що головував у компанії високих начебто технологій. 

— Анатолій, — заговорив він, — сподіваюсь, у тебе все добре? 

«Звісно, у мене все офігіти як добре, — подумав Толік, — якщо не рахувати війни, смертей, повної хати людей і повністю розмитого майбутнього».