Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 15)

З підвалу дійсно доносились звуки електронної музики пінбольного автомата. 

— Нікуди не йди, — сказав Толік, — зараз познайомлю тебе з мамою. 

— Мам! — закричав Толік. 

— Мама спить, — відповіла Іруся. 

Мама, звичайно, не спала, а виглядала у шпаринку вікна в коридорі, борючись із Григорівною за кращий кут огляду. 

Мами ніколи не сплять, поки діти десь ходять увечері. Навіть коли кажуть, що сплять. 

Надвір вийшла Поліна. Як завжди, печальна, з величезними бездонними очима. 

— Привіт, — сказала вона, — я Поліна. 

Альба привіталась. Поліна мовчки винесла надвір кілька пляшок пива і сіла біля фонтана. 

— Тут ми посадимо помідори, — вказав на фонтан Толік. 

— Це зараз дуже модно, урбаністична ферма, — відповіла Альба. 

Толік глянув на фонтан, де колись заколосяться помідори. 

— Гарно погуляв, — сказала Іруся українською, — навіть дівчину підчепив. 

— Угу, — погодився Толік. 

— Правда, забув, що в тебе тут повна хата людей. Чи ти на сватання її зразу привіз? 

— Це не я її привіз, а вона мене, — виправив Толік сестру. 

Альба нахилилася погладити Зусю. Та, вся облізла, тулилась їй до туфель. 

— Це невістка, — сказав Толік. 

Під’їхало таксі. Іруся провела Альбу до воріт. 

— Дякую, — сказала вона, коли та сідала в таксі, — йому зараз непросто. 

Коли таксі від’їжджало від воріт, Альба побачила, як блиснули у світлі фар котячі очі. «Це, мабуть, свекруха», — подумала вона. 

Ранок був ще гіршим вечора. Була неділя. Толік без жодних застережень і превентивних перевірок, чи нема кого часом у коридорі, спустився на кухню, пройшов поміж усіх і ввімкнув кавоварку. Узяв чашку і натиснув «еспресо». Обвів усіх поглядом і натиснув «еспресо» ще раз. А потім ще. Тримаючи в руках своє відро чорної, як ніч, смоли, спокійно пройшов у вітальню і сів за стіл. 

Поліна сиділа з Ірусею на дивані під вікном. Через низенький паркан проглядалась вершина гори гімна. 

Толік голосно сьорбнув кави і сказав: «Отаке». 

Анатолій Степанович намащував собі на хліб масла, а потім щедро його солив. 

— То як ти казала звать Толікову нєвєсту? — спитав він маму. 

Мама глянула на нього, піднявши брови. Толік знав цей погляд. Він означав «що ти мелеш?». Потім вона жалісно подивилась на Толіка. 

— Толя, — сказала вона, — тебе не звільнять? 

Толік просто сьорбнув кави. Голова боліла. Що там у тих коктейлях було? 

— Від цього діла дуже гарно випити не менш як пів літра води і з’їсти вісім виноградин, — сказала по-діловому Григорівна. 

— А дев’ять можна? — спитав Анатолій Степанович і затрусився від сміху так, що з його куска хліба на стіл посипались крихти. 

Григорівна на таку іронію не реагувала. Всі свої народні рецепти вона любила підкріпити ще феншуйними порадами. 

— Воду треба пити, дивлячись на схід, — казала вона, — а потім ще можна випити отой шипучий аспірин. 

— Можна просто випити аспірин, дивлячись на схід, — озвалась Іруся. 

— Або на захід, — сказав Толік і широко позіхнув. — Альба її звати. 

— Альба? — перепитав Анатолій Степанович. — У мене так собаку звали. 

Толік знав, що він це скаже, бо він пам’ятав Альбу з дитинства. Вона була величезна і чорна, як вугілля. Хоча ім’я її натякало на білосніжність. Ну, Альба з роботи теж не була блондинкою. Толік навіть тоді вночі в машині кілька разів про це думав, аби Альбі сказати цей неймовірний факт про них двох, про неї і собаку, що вони обидві яскраві брюнетки, але коктейлів було тільки три, а не п’ять, тому він стримався. Анатолія Степановича нічого стримати не могло. 

Наступного тижня, то була середа, Толіку подзвонив начальник-американець. Він переймався корпоративною культурою і колективним духом. 

— Я розумію, що в тебе зараз важкі часи, — сказав Боб. Йому, високому, м’якотілому й рум’яному, дивовижно пасувало це ім’я. — Ми порадилися з відділом кадрів і вирішили, що організуємо якусь благодійну подію, щоб зібрати грошей для України. Що ти про це думаєш? 

— Це дуже гарно з вашого боку, — відповів Толік. 

«Отже, всі помітили, що я напився і звалив у сльозах», — подумав до себе, а потім яскраво уявив, як відбувається ця «подія» і він буде змушений бути її центром. 

Боб, вроджений організатор та веселун, почав фонтанувати ідеями. 

— Ярмарок? Концерт? Виставка? Це має бути щось приємне, щоб люди віддавали гроші за власне задоволення і при цьому відчули себе благодійниками. Людську природу ніколи не змінює чуже горе, розумієш? 

— Так, абсолютно, — погоджувався Толік. 

— Хай це буде вечірка! 

— Хай, — сказав Толік. 

Боб покликав Толіка на вечерю, «щоб обговорити деталі». З ним прийшла його секретарка, яку ніхто не називав секретаркою — тепер ця посада називалась «персональний асистент». Так-от, персональна асистентка Анна, на противагу Бобові, була абсолютно флегматична і чітка. 

Поки Боба носило на схилах його фантазії, Анна діставала телефон і вписувала туди інструменти втілення цих фантазій. 

— Будеш каву? — спитав Боб. Коло нього вже стояло три чашки. Дві пусті і одна повна. 

— Буду, — відповів Толік. 

Фісташкову сорочку він викинув у намаганні забути про той вечір і цього разу надів просто чорну футболку. 

— Бери дві кави, — щиро порадив Боб. 

— Давайте дві, — відказав Толік і вирішив не згадувати при цьому настанови Григорівни, хоча її образ неминуче сплив перед ним. 

Перед Анною стояла склянка води. Все лице її було таке гостре, що офтальмологи радили б уникати із нею зорового контакту. Очі, ніс, губи і навіть геометричне темне каре — все було потенційно небезпечним і колючим для очей. 

— Значить, слухай, — продовжив Боб, — це буде вечірка. Замовимо кейтеринг. 

Анна кольнула очима повітря і записала щось у телефон. 

— Чоловік на сто. 

— Це ж не весілля, — заперечив Толік. — Може, купити пару тепловізорів і забути? 

— Анатолій, — сказав Боб, — мисли ширше! Це не тільки фандрейзинг, а й аверенес рейзинг! 

Боб говорив штампами з якоїсь корпоративної брошури чи книжки «П’ять способів покращити імідж вашої компанії». Він нахилився до Толіка: 

— Знаєш, Анатолію, — пристрасно прошепотів він, — я ж завжди думав, що маю російське коріння, бо моя прабаба була з Одеси, а виявилось, що Одеса — це Україна! 

— Одеса — це Україна, — підтвердив Толік. 

— Тому мені за Україну болить, як за рідну! — Боб порум’янів ще дужче. 

— Добре. 

— А ти нам привезеш біженців. Ми теж організуємо біженців. Будуть пісні (на цих словах Анна знову щось записала), танці (знову Анна записала) й українська їжа, звісно!