Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 17)

— Синку, — сказала вона до Толіка, — чого ти стоїш тут такий печальний? — вона одразу обернулася до пари, яка саме зайшла до зали: — Добрий вечір! 

Чоловік машинально закопилив губу у співчутті. 

— Нам не треба співчувати! — крикнула пані Ганна. — Гроші давайте, ми купимо те, що допоможе вам менше нам співчувати! 

Іруся підняла брови. 

— По суті, вона права, — шепнула вона Толіку. — Але вони подумають, що ми просто хочемо витягнути з них грошей. 

— А що ми справді хочемо? — відповів Толік. — Витягнути з них співчуття? Цього у нас навалом. 

Тимчасом чергова жінка печально зсунула брови, беручи жовто-блакитний браслет. 

Новоявлений українець Боб усім представлявся, що він із Одеси, і це було достатнім приводом обговорити чорноморський флот і дальність сягання ракет із підводних човнів. Він саме вів активну фазу війни у твіттері і вже був експертом з флотилії, відчуваючи при цьому спонтанний потяг до одеського узбережжя. 

Людей зібралося досить багато — стараннями пані Ганни і Боба. Окрім Толікових родичів, були ще біженці, емігранти й потенційні донори. Бігали діти, заїдені тістечками із жовто-блакитною символікою. Прикрашена українським прапором зала виходила на терасу з видом на виноградники. Там стояла сцена і були розставлені стільчики. Поміж людей ходив корпоративний фотограф. Толік його пам’ятав із різдвяної вечірки: він міг свою лисину використовувати замість спалаху. 

Анатолій Степанович сидів на візку замість одного зі стільців, а до нього весь час підходили люди висловити співчуття. Йому щоразу було незручно пояснювати, що ногу він втратив через діабет. Якщо він мовчав, то всі би думали, що він герой-фронтовик, тому він весь час шукав нагоди ввернути слово про діабет, а з іноземцями то й не чекав нагоди, а одразу вказував пальцем на відсутню ногу і казав: «Діабет! Ноу вор!». Це викликало багато незручних пауз і кілька зізнань у власних болячках. 

На сцену висипали діти в атласних шароварах. Заграла музика. Діти врозсип, наскільки дозволяли їхні щонедільні тренування, кинулись танцювати навприсядки і руки в боки. 

У хлопців під носами були причеплені вуса. Чорні — в чорнявих дітей, білі — в білявих. «Яка увага до деталей», — подумав Толік. 

За мінікозаками вибігли дівчата в атласних жовто-блакитних стрічках. Пані Ганна стояла під сценою і махала руками, задаючи дітям напрямок руху. На фінальному акорді мінікозаки з дівчатами асинхронно вклонились і на сцену вийшов Боб. Боб говорив довго й натхненно про долю України і про те, як від теперішньої війни залежить весь світ, а потім сказав: 

— Я хочу попросити виступити нашого працівника, який став натхненником цього вечора, бо всі ми у ці дні — одна велика родина. Анатолій! — він вказав рукою в зал, де сидів Толік. — Ти і твоя родина завжди маєте надійний тил тут, бо ми не просто компанія, ми — сім’я! 

У залі заплескали. Толік встав і пішов до сцени. 

— Разом з тим, — продовжив Боб (через метелик було враження, що голова у нього прикручена напряму до плечей, як у немовляти), — я би хотів нагадати, що в Росії теж є люди, які вболівають за універсальні людські цінності. 

Поліна й Іруся переглянулись. 

— Тому, — говорив Боб, — я запрошую на сцену Мстіслава, поборника за права людини, який утік з путінської Росії, щоб разом з нами покласти край диктатурі. 

Іруся в німому здивуванні розвела руки, намагаючись вхопити Толіковий погляд. Толік приречено стояв на сцені. Із зали піднявся невисокий русявий чоловік з рідкою бородою і великими зеленими очима. На ньому була сорочка з коротким рукавом, заправлена у бежеві штани. Мстіслав на вигляд був здоровим і радісним. Піднявшись з крісла у передньому ряду, він обернувся у залу і скріпив над головою руки. Частина зали заплескала. Боб, маючи чуття на людські емоції, насторожився, але Мстіслав вже прямував на сцену. 

— Ми не дозволимо Путіну поневолити всю Росію! — закричав Мстіслав так, наче перед ним стотисячний мітинг. 

Толік, сутулий і нерішучий, взяв мікрофон і сказав: 

— Пропоную вам, Мстіславе, виголосити цю ж саму промову в Росії. 

— У нас заборонені мітинги, — відповів він, — усі ті, хто виходять, потерпають від тортур і затримань. 

— Багато виходять? — спитав Толік. 

— За таких умов, звичайно, ні. Путінська машина гірша сталінської… 

— Я чула, Сталін — одна з найпопулярніших постатей сучасної Росії! — викрикнула із зали жінка середніх літ. 

— Не вірте соцопитуванням! Це фейк! — закричав Мстіслав. 

— Варто об’єднатись навколо спільної ідеї, — втрутився Боб. 

Він почав переминатися з ноги на ногу. 

— Вся ця війна про те, щоб нарешті роз’єднатись! — втомлено сказав Толік і пішов зі сцени. 

Пані Ганна дала знак, і на сцену знову висипали мінікозаки. Мстіслав, лишившись в оточенні козаків і атласних дівчат, замовк, бо вони його відтіснили, а Боб побіг за Толіком. 

— Толя, — кричав він йому в спину, — Толя, послухай мене як старого бізнесмена, не можна відмовлятись від жодних ситуативних союзників! 

— Він мені не союзник! — сказав Толік. 

— Він, як і ти, хоче поразки Путіна! 

— Я не хочу поразки Путіна, — сказав Толік, — я хочу поразки Росії. 

Мстіслава більше не кликали на сцену, звідти тільки говорила ще пані Ганна і Боб, закликаючи до пожертв. Потім гості перейшли до наїдків, і пані Ганна кожного вчила вимовляти «вареники» замість «п’єроґі» і забути назву «ruskie pierogi». 

Мстіслав, проте, нікуди не дівся. Йому дуже хотілось розказати якомога більшій кількості людей про свою ненависть до Путіна. Слово «Путін» злітало з-під його вусів у розмові щохвилини, наче заклинання: «Пуцін-пуцін-пуцін!». Навколо нього зібралося кілька гостей. 

Толікові біженці, включно з самим Толіком, намагались Мстіслава уникати, але той ліз до них дружити. Він уже крутився коло однієї біженки, яка з ним по усіх пунктах погоджувалась і в очах її бриніла вдячність і захоплення неймовірною мужністю Мстіслава та його відвертою ненавистю до «пуцін-пуцін». Схожий ефект мав Мстіслав і для кількох іменитих гостей, запрошених Бобом. 

— Бачиш, — сказав стиха Толік Ірусі, — Мстіслав — герой, а я — ніхто. 

— Він — герой, що бажає смерті Путіну, а ми — радикали, — відповіла Іруся. 

— Вже ні, — озвалась Поліна, — нам хоч це дозволили. Просто треба об’єднатись із Мстіславом, і війна закінчиться. 

Мстіслав почав роздавати значки «Нет войне / No War», вироблені за підтримки якоїсь міжнародної групи з прав людини. Боб підійшов до Толіка. На лацкані піджака в нього був начеплений значок. 

— Толья, — сказав він, — може, і не треба було кликати Мстіслава, але повір, він хороший хлопець… 

— Я б просто не дуже хотів його бачить, — щиро відповів Толік, — я дуже вдячний за підтримку, чесно, але он тітці моїй скажіть, хай дружить із Мстіславом — такі мстіслави її з дому вигнали. 

Боб занервувався, бо бачив бічним зором, як до них наближається Мстіслав. Підійшла Іруся і кивнула на значок: 

— Я знаю, як Мстіслав хоче закінчити війну! Дуже ефективний спосіб! 

Боб сказав: 

— Оу! 

А сам ще дужче занервувався, бо наближення Мстіслава здавалось неминучим. 

— Українцям просто треба здатись! — вигукнула Іруся. — І ось тоді не буде війни! — вона тикнула пальцем на Бобовий значок. 

Мстіслав підійшов і зробив дуже скорботне лице. 

— Я жахливо почуваюсь, що маю стосунок до Путіна, який прирік вас на таке… — сказав він Ірусі. — Повірте, вільна Росія — це наша з вами спільна мета… 

Боб глянув на Ірусю поглядом «я ж казав», як викладач дивиться на учнів на іспиті, коли ті не знають відповіді на питання з конспекту. 

Толік чудово розумів, що найгіршим було не те, що Боб тикав усім в лице Мстіслава, і навіть не те, як нав’язливо Мстіслав прийшов пастись на українську подію. Найгірше було те, що з якого боку не почни пояснювати, чому це так бісить, ти опиняєшся в образі надто емоційної людини, яка не здатна до раціонального мислення, а тільки й може, що піти зі сцени. Так його бачив Боб, так його бачили бізнесмени, які прийшли дати грошей, і так його бачила навіть біженка, що захоплено дивилась на Мстіслава. 

— Не треба емоцій, — наче відчув слабкість Толіка Мстіслав. 

«Я тобі, блядь, зараз покажу, не треба емоцій», — подумав Толік, а сам ухопив Григорівну, яка проходила повз, за її синій балахон і спитав: 

— А ви чого не співаєте? 

Мстіслав зверхньо глянув на Григорівну — на її білі кучері, на помаду, що вийшла з моди, і на туфлі з гострими носаками. Григорівна вийшла на сцену і завела відому пісню із найбільш неочікуваного куплету: «Тече річка Тиса, в ній москальська кров…». Григорівна виступала на різних подіях, і у певних колах у Трускавці на цю пісню попит був завжди. Боб натхненно дивився на Григорівну і вбачав у цій тихій мелодії знак примирення із Мстіславом — замість того щоб підтримати Толіка у суперечці, немолода біженка вийшла і співає сумної пісні. 

На щастя, Боб був новонаверненим українцем, і це йому не дозволяло розчути слова. Поліна сиділа поруч із Анатолієм Степановичем, періодично перекладаючи для нього іноземців, і коли Григорівна заспівала, вони обоє розсміялись. Толік саме дивився на Григорівну на сцені, як відчув запах — щось хвойно-апельсинове. 

То була Альба. 

— Привіт! — сказала вона і потяглась цілувати йому щоки. 

Толік так і не звик до цієї місцевої традиції привітань. Вона стала поруч, дивлячись на сцену.