Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 16)

Тут вже Боб встав і, згадавши, ляснув своєю пухлою білою рукою по столу: 

— П’єроґі! 

Анна записала. 

— Прекрасно, — сказав Толік, — може, просто поставимо на фірмі скриньку біля входу? 

— Толья! — зітхнув Боб. — В офіс ніхто не ходить, крім Марка, в якого п’ятеро дітей. 

— То нащо нам офіс? 

— Поки що не мати офіса — непристойно. Щойно це зміниться, закриємо його до біса. 

— Добре, — зітхнув Толік, — а може, просто зробимо імейл-розсилку і лінк на донейти? 

— Толік, ти ще надто юний. Ти не розумієш. Нам треба розголос! Все для України, все на боротьбу! Це страшно, коли отака країна бере і нападає на маленьку сусідку, це біда, ми не можемо лишатись осторонь! 

Толік вичавив з себе вдячний погляд, а сам поїхав додому, заліз по драбині до себе і сховався під ковдрою із золотою оторочкою. Там, серед янголів, ісусів і вишитих оленів, Толіку стало особливо себе шкода. 

Протягом наступного тижня йому часом дзвонила Анна й уточнювала певні позиції щодо локації та організації події. 

Іноді дзвонив Боб і по десять хвилин щось торохтів у телефон про музику і про те, що йому вдалося знайти біженців, які прийдуть, і ще прийдуть голови принаймні двох американських компаній, що мають офіси в Іспанії. 

— Толья, це буде щось! — казав Боб. — Ти там нормально? Все о’кей? 

Все було настільки ненормально і не о’кей, що він просто не мав можливості відповісти, що щось не так, бо просто не знав з чого почати. Зі смертей? Катувань? Розстрілів? Окупації? Фільтраційних таборів? Чи розповісти, що до себе в кімнату він лізе по драбині? Чи що Григорівна щоночі ридає чи то за Славкою, чи то за евакуйовано-загубленим Владіком? 

— Все о’кей, — відповідав він і потім знову слухав, що перенесли локацію прямо у центр міста, а потім вирішили скасувати і перенести у ресторан коло винарні, бо там красивий вид на виноградники. Ця організація мало чим відрізнялася від весілля, і від цього контрасту Толіку було дурно. 

Усім вдома він сказав, що за тиждень буде вечірка заради України. 

— Це як? — спитав Анатолій Степанович. — Ще ж хуйло не здохло. 

— Гроші будуть збирать, — сказав Толік, не знаючи, як саме пояснити Анатолію Степановичу, що так влаштований сучасний світ. 

— Це як Касабланка, пам’ятаєте? — спитав Толік. — Там усі красиві бухали, поки війна. Але дуже переживали. 

— Не знаю я ніякої Касабланки, — відповідав Анатолій Степанович. 

— Кіно таке є, — втрутилась Поліна, — а нам теж треба йти? 

— Усім треба йти, — сказав Толік. 

— У мене надіть нема чого, — сказала Поліна. 

— Толя, — озвалась Григорівна, — ти їм казав, що я — артистка естради? 

— Не казав. 

— Скажи, я виступлю. 

«Господі», — пронеслось у Толіка в голові. Він згадав, як малим на будь-яких сімейних посиденьках обов’язково доходило до того, що Григорівна починала співати «Расцветали яблони и груши». 

— Я знаю купу українських пісень, — наче почула його думки Григорівна. 

— Я скажу, — відповів Толік, знаючи точно, що не скаже. 

Попри весь Толіковий внутрішній спротив, вечірка невмолимо наближалась, і жодної можливості її зупинити не було. 

— Як ми взагалі маємо вдягтися? — спитала Поліна за кермом. 

— Це ж вечірка, — відповіла Іруся, — якось святково. 

— Але це вечірка про війну, — казала Поліна, — може, щось чорне? 

— Я взагалі не розумію, як це — вечірка про війну, — озвалась із заднього сидіння мама. 

— Знаєш, Ліда, я стільки разів співала з сумних приводів, — сказала Григорівна. — Один раз у нас в рейсі, де я відповідала за культурне життя, умер замкапітана, а до порту — три дні ходу. Так у мене така страшна нагрузка була, як ніколи. 

У магазині Григорівну, звісно, потягнуло до речей її минулої слави — блискітки і балахони. Вона знайшла блакитну халатоподібну сукню і носилася з нею по всій залі, притуляючи тканину до лиця біля кожного дзеркала. 

Поліна ходила між вішалками понура й печальна, і мама з Ірусею не здавалися набагато радіснішими. 

У примірочну Іруся й Поліна зайшли удвох. Поліна сіла на стільчик. Іруся зняла свого светра і наділа сіру шовкову сорочку. Її русе волосся контрастувало із сталевою гладдю сорочки. 

— Я нічого не відчуваю, — сказала вона. 

Поліна просто мовчки сперлася спиною об стіну і подивилась на себе у велике дзеркало. 

— Капець, — сказала вона, — це я що, так постійно виглядаю? 

— Як? — спитала Іруся. 

— Оце така, як наче когось зараз прикончу. 

— Переважно да, — не приховувала правди Іруся. 

— Мені все це шмаття зараз до одного місця. 

— Візьми оце плаття. 

— Яке? 

— Оце темно-синє. Можеш і не міряти, я знаю, що воно на тебе сяде. 

Плаття було довжиною за коліна, ледь зібране на талії. Закрите спереду і відкрите ззаду. 

— Візьму, — сказала Поліна і кинула решту одягу на диванчик примірочної. 

— Я все-таки не пойму, — з-за шторки з’явилося мамине лице, — ну як це — вечірка про війну? 

— Ну, мам, — відповіла Іруся, — всі просто питимуть і пожертвують грошей. Це називається культура жертвування. 

— Так що мені взять? 

— Сорочку оцю візьми, — Іруся кивнула на бежеву сорочку у мами в руках. 

Колись звичні дії — обрати, приміряти, розрахуватись — не викликали ніякої радості. Хіба Григорівна казала, що «це сидить у мені глибше, це моя природа!», тому на касі усміхалась і тулила до себе свою блакитну прозору накидку. 

— А туфлі, — казала вона, — я привезла із собою. Я ще ніколи нікуди не їздила без нарядних туфель! То й ніякі диктатори мене до цього не змусять! 

— Я тобі заздрю, — відповідала мама. Вона ні про які туфлі перед тим, як тікати, думати не могла. Її всю дорогу до вокзалу нудило, а потім вона бліда сиділа кілька годин, притулена іншими людьми до скла вагона, тримаючи ноги на переносці із Зусею, а переноску із Друсею тримала на колінах, і Друсині очі світились у темряві, бо виявилось, під час війни у потягах не вмикають світла. 

— Я б не хотіла цього знати, — казала вона, — але так вже склалося, що знаю. 

Вечірка 

— У мене таке враження, — прошепотіла Поліна Ірусі на вухо, — що ми на поминках України. 

Видовище справді було сюрреалістичне: вечірка, келихи, гості, а обличчя у всіх траурні і співчутливі, як на поминках. Підходячи до Толіка, люди піджимали губу, мовляв, «співчуття». 

— Ти їм скажи, — шепотіла Іруся Толіку, — що у нас навіть гімн починається словами «Ще не вмерла»… 

Вони стояли біля входу і чіпляли жовто-блакитні значки гостям, які приходили. Дві коробки жовто-блакитної символіки принесла на вечірку пані Ганна — емігрантка зі стажем, рвучким поглядом і здатністю говорити сто слів у секунду. 

— Так, — казала вона, — дехто у мене на вулиці не купив значок, то я зайшла до кожного, і тепер у мене зі значками ходять усі сусіди, бо тут така ситуація, що або ти з нами, або фашист! 

Пані Ганна не визнавала відтінків.