Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 14)

Толік вловив у її словах російське кліше про «високоточні удари», і серце йому заколотилось. 

— Російська зброя — це страх, — сказав він, — високоточність, а отже, передбачуваність — це не страшно. Розумієте? Треба, щоб усім було страшно вийти на вулицю. 

— Як таке може бути у двадцять першому столітті? — спитала Альба. 

— Як завжди, несвоєчасне лікування, — Толік глянув на американця. 

— Політика — діло брудне, — сказав німець, очевидно сигналізуючи власне бажання завершити розмову. 

І Толік був би не проти її завершити, але бухгалтерка все-таки згадала ще якогось росіянина, який знімав у неї минулого літа квартиру, і що його жінка все поприбирала після від’їзду так, що навіть їй не треба було мити ванну. 

— Раз таке діло, — сказав Толік, — то забираю свої слова назад. 

Толік не міг сперечатись. Він переживав, що в дискусіях виглядає істерично, тому коли його зачіпали за живе, він не намагався аргументовано відстоювати своє, а просто відпускав саркастичні коментарі. Найбільше це дратувало Ірусю і тоді, коли вона сперечалася з братом, і тоді, коли вони удвох сперечалися проти когось. «Прекрасно! — кричала вона. — Анатолій возвисілся над схваткой!» Її поруч не було, але Анатолій чітко відчув, як «возвисілся над схваткой» через власну слабкодухість. Він перепросив і встав з-за столу. Пішов поміж садовими столиками в будівлю ресторану, відчуваючи на власній спині перешіптування і жалісливі погляди. У ресторані він пройшов залу для танців і дійшов до бару. На стійці стояла таця з коктейлями. Він вийняв з одного парасольку, якийсь шмат ананасу і випив залпом. 

Здавалося, ніякий алкоголь його не бере через адреналін суперечки. «Мені ж ніхто нічого такого не сказав, — говорив він до себе, — я просто слабак». Він узяв ще один коктейль і знову випив. Хтось пройшов повз нього: здається, він бачив це обличчя на якійсь зустрічі. 

— Як справи? — спитав хтось. 

— Краще не бува! — крикнув Толік через музику. — За здоров’я молодих! 

Він узяв третій коктейль і знову випив, а потім спустився в підвал. Завантажив додаток повітряної тривоги — вся карта була червона. «Прицільні удари, сука!» — зашипів сам до себе. У кабінці туалету відкрив банківський додаток і кинув грошей на благодійний рахунок — перший, який попався, де згадувалась зброя. Хотілося кинути грошей на найбільшу бомбу в світі, яка впаде прямо на Москву. І тільки коли банківський віртуальний асистент підтвердив платіж, йому стало на мить легше дихати. Толік вийшов знов у танцювальну залу. Там крутились пари, жінки танцювали з піднятими вгору руками, а чоловіки навпаки — втупившись у підлогу. Толік оминув натовп так, наче він розвідник на завданні. 

Він вийшов до сосен і зоряного неба. Йому не хотілось іти через галявину із розставленими столами, тому він пішов попід стіною, пригинаючись під квітами у горщиках, що звисали з тераси, де танцювали. Горщики чомусь гойдалися туди-сюди. Було неясно, чи гойдається йому в голові, чи це все-таки хилитаються квіти. 

Вже майже дійшовши до воріт, він побачив Альбу. Та бігла і комусь махала. Затуманені від зміни температур окуляри давали надію, що вона бігла не до нього. Тому Толік відвернувся і спробував продовжити рух попід квітами. Та блискучий Альбин силует наближався. 

— Анатолій! — закричала вона. 

Він зупинився. 

— Ледь тебе знайшла. Добре, що в тебе одного тут фісташкова сорочка. 

Вона так і сказала «фісташкова», наче це вона її купувала онлайн і бачила опис. Толік до цього не знав, що, окрім морозива, бувають ще фісташкові сорочки. «Згубила мене любов до екстравагантності», — подумалось йому. 

Понад усе він зараз хотів залізти по драбині до себе у спальню і щоб Альба йому написала в месенджер. Тоді б він уже був би веселим і дотепним, а не фісташковим, депресивним, істеричним і п’яним чуваком, який ховається під вазонами. 

— У тебе тут квіточка, — сказала Альба і потягнулась до нього. Толік нахилився і почав трусити головою. 

— Отут! Отут! Замри! — засміялась вона і, ледь торкнувшись його волосся, зняла йому зі скроні біленьку квітку нічного жасмину. 

— Я тебе відвезу додому, — сказала вона. 

Толіку стало погано. Він уявив Зусю, Друсю, маму, Григорівну, Анатолія Степановича, Поліну й Ірусю. Йому стало ще гірше. Добре хоч Владік не дзяволітиме. 

— Я викликатиму таксі, — відповів Толік, думаючи, що говорить чітко, а направду запинався і вжив неправильну форму дієслова в майбутньому часі. 

— Та припини, — засміялась Альба. Вона взяла його попід руку і повела на парковку. Толік з усіх сил намагався рівно ставити ноги, і вони його начебто й слухалися — п’ята ставала правильно, а носок п’явся кудись не в той бік. Толік дістав з кишені ключ і, тільки клацнувши кілька разів, побачив, де припарковане авто. 

— Як я міг поставити машину під цим деревом? — спитав Толік нарядну красиву Альбу. — Я ж математик, я мав би передбачити, що її тут засруть птахи! 

Так і сталося. Альба сіла за кермо. Толік заплющив очі. 

— Господі-боже, — сказав він українською. 

— Ти що, молишся? — спитала Альба. 

«Як вона дізналась?» — подумав Толік. 

— Я не настільки погана водійка, — засміялась вона. 

Толік чомусь уявив, що серед ночі до нього прийде Друся і надає йому лапами по морді, як вона б’є невістку. 

— У мене є кицька, — озвався Толік, — вона ця, як це буде іспанською? Матір дружини? 

Альба не могла зрозуміти, про що мова. Дружина? Матір дружини? Кицька? 

— Неважливо, — сказав Толік, — її звуть Друся. 

— Друсья, — повторила Альба. 

— До речі, можливо, це скорочено від Адріана, — подумав уголос Толік, — так вона б’є свою невістку. 

— Невістку? 

— Ну, кицьку, з якою Друсин син мав дітей. 

Альба засміялась. У темряві засвітились її білі зуби. І ще цей білий проділ на голові. «Чому він не засмаг так, як засмагла решта її тіла?» — спитав себе Толік. 

— Знаєш, як би тебе ніжно називали українською? — спитав Толік. 

— Як? — засміялась вона. 

— Альбуся. Або Альбуня. Гарно? 

— Альбунья! Дуже гарно. 

Толік зітхнув. 

— Диви, — він відкрив телефон. — Ракети там, куди я на море їздив усе дитинство. Віриш, мені тут море не так пахне, як там. 

— Це ж туга за дитинством, — відповіла вона. 

— Вони все хочуть у нас забрати, — сказав Толік і вперше за всі ці тижні заплакав. 

Альба зиркала то на нього, то на дорогу. Вони приїхали під ворота, куди її привів телефон. 

— Це не мої ворота, мої далі, — сказав Толік, і машина подерлася ще виток вгору. 

Вони вийшли з машини, нічна прохолода вдарила йому в ніс. Здавалось, що ті три бісові коктейлі нарешті вивітрюються. Разом із прохолодою і соснами запахло ще фермою. 

— Тут десь поруч тримають коней? — спитала Альба. 

— Ні, — приречено відказав Толік, — це тхне оця купа гімна. 

Перед ворітьми у темряві виднівся обрис купи перегною. 

«Доставка відбулась», — подумав Толік. Вся його непевність, сором’язливість і обережність кудись ділись. Він почувався спокійно і впевнено, як патріарх великого роду. 

— Заходь, — сказав він. 

Альба зайшла у двір. 

— Я викличу тобі таксі додому. 

Альба підняла брови. 

— Я сама, — відповіла вона. — Це вже буде нічний тариф. 

— Все тобі компенсую, — сказав Толік і відкрив хвіртку. — Велкам! 

Альба зайшла у двір як була: у туфлях, своєму блискучому платті і вся обсипана блискітками. 

У дверях стояла Іруся. На ній була футболка з написом «Nirvana». На другому поверсі у вікно висунулася сива голова Григорівни. 

— О, так ти не сам! — сказала заскочено Альба. 

— Знайомся, — сказав Толік, — це Іруся, моя сестра. Зверху висунулась Григорівна, моя тітка. Чи не тітка, ну якась родичка двоюрідна. А отам бачиш? — він показав на світло в підвалі. — Там живе мій одноногий дядько і шпилить у пінбол.