Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 13)

— Лишіть мене, — відповідав Толік. 

Як зручно! Не треба було б когось шукати жениться. Наречена приїхала сама і вже навіть живе тут. 

Але Поліна як варіант була гірша поштарки, яку Толік уявляв роздягненою у часи особливої скрути. Поліна бачила Толіка у найбільш непривабливому вигляді. Ось він у трусах лізе драбиною до себе в кімнату. Або свариться з мамою. Або слухає, як Анатолій Степанович розповідає, які в нього були худі ноги. «Як сірничини! Я кажу вам — отакі-го!» — при цьому він підіймав угору свої, варто сказати, досить жирні мізинці. Або оті розмови Григорівни про потенцію і цикорій, і про її знайомого співака, з яким вона їздила на гастролі, і той пив забагато кави, і коли дійшло до діла, то «ви поняли». І всі «поняли» аж настільки, що Толік щоразу уникав собі варити каву при людях і почав заправлятися подвійним еспресо в барі після пробіжки, що йому потім аж серце вискакувало, коли він біг назад під гору. Він біг, хекав, проклинав еспресо, пробіжки і своє нікчемне існування. Все це проминало йому в голові, поки Альба йшла. 

— Маєш закурити? — спитала вона. 

— Ага. 

— Я взагалі-то не палю. 

— Я теж, — сказав Толік. 

Альба закурила. На її вилиці осипались крихітні блискітки з повік. 

— Як ти взагалі? — спитала вона. — В офіс не ходиш? 

— Думаю, буду, — відказав Толік. 

— Я після ковіду змушую себе. 

— Ковід? — спитав Толік. — Якщо чесно, я вже й забув, що це. 

— Тоді в тебе дуже здорова психіка, — відказала Альба, — швидко відновлюєшся. А я досі не прийду до тями. Все перевернулося: робота, особисте, стосунки, весь світ став інакшим. 

Вона це проговорила як заготовку, з якої починає будь-яку розмову останні два роки. 

— Найпростіший спосіб відновитись, — відповів Толік, — поринути в нову катастрофу. 

— Це ти маєш на увазі якийсь новий вірус? Я не готова, — засміялась вона. 

— Типу якусь нову катастрофу. Як в Україні. 

— Чекай, ти ж звідкись звідти? Зі Словаччини? 

— Я з України. Доброго вечора. 

Альба підняла брови, ковтнула. 

— Вибач, я не знала. Ти якось не схожий. 

— А яким мав би бути українець? 

— Не знаю, — усміхнулась Альба. 

— Червонопиким, здоровим і пузатим? 

Вона засміялась, а потім замовкла і насупила чоло. 

— У мене ще є потенціал, — сказав Толік і зиркнув на свою руку, що тримала цигарку, — рука була біла в темряві і по-жіночому витончена. 

— Пішли, може, щось вип’ємо? — спитала Альба. 

Тільки тепер Толік помітив, що майже не курив — всю його цигарку скурив вітер з моря, поки він балакав із Альбою. 

— Я за кермом, — сказав він. 

— Я тебе завезу додому. 

— А тебе хто завезе? 

Альба засміялась. Толік запізно зрозумів, що вона мала на увазі. 

— Пішли, — сказав він. 

Один зі столів, прикрашений білими кульками і червоними тюльпанами, стояв під величезною сосною. Її стовбур був зовсім голий, а десь нагорі павутиною хиталися колючі віти. 

З усіх варіантів інтеграції Толіка в розмову за столом Альба вибрала найгірший. 

— А ви знали, що Толік з України? 

— Я знала, — озвалась Амалія. 

— Звідки? — спитала Альба. 

— Я бачила його паспорт, як і кожного з вас. 

Амалія працювала у відділі кадрів. Шеф-американець піднявся з плетеного стільця. 

— О! — вигукнув він. — Це просто вау! Ну ви нищите росіян так, як ніхто того не чекав! 

Толік спершу подумав, хто це «ми» і до чого тут він зі своїми пальцями змученого сухотами піаніста, а потім глянув на Альбу і сказав: 

— Ага! Трощимо сук. 

— Ти когось знаєш на війні? — спитала Альба. Її очі мерехтіли від гірлянди. 

Толік знав кількадесят людей на війні, знав сотні тих, кому розвалило хати, знав вдів, вдівців і сиріт, знав тих, кому рознесло ракетами бізнеси, яблуневі сади й сироварні. Він глянув на цей стіл, на келихи, на ці кульки, тюльпани і скатерки. Йому сплило в голові фото тюльпанів, що пробивались у дворах розвалених будинків, наче їх там під землею ніхто не попередив, що не варто лізти у цей світ. Ті тюльпани були точно такі самі, як ці на тлі білих скатерок і шампанського. Як дивно. 

— Ви вже спланували відпустку? — спитав Толік замість відповіді на питання. 

— Я два роки з цим ковідом нікуди не їздив, — сказав Том, німець, який колись, ще в офісні часи, сидів з Толіком в одному кабінеті, — і цього року теж не поїду. 

— Чого? — спитав американець. 

— Маю хату в Баварії, буду утеплювати. Газ тепер дорогий. 

— Я вже замовила сажотруса, — сказала бухгалтерка, — знаєте, скільки вони беруть? Двісті євро за двадцять хвилин роботи! 

— Так, світ перевернувся, — закивала Альба. 

— Світ перевернули! — сказав німець. — Він не сам перевернувся! Це зробила конкретна людина! Путін! 

— У мене кузен загинув, — сказав Толік і одразу відчув пекучий сором, що те хлоп’я з його дитячих спогадів, якого вже немає на світі, він витягнув у розмові, як козирний аргумент. 

— О, співчуваю… — озвалась Альба. 

Решта закивали, опустивши додолу очі. Це звична реакція людей на чиюсь далеку біду, до якої їм, по суті, байдуже. 

— Так-от, — сказав Толік. — Ви всі здивуєтесь, — він глянув на німця, — але убив його не Путін. Путін взагалі в Україну не приїздив, уявіть собі. Мого брата вбив простий собі хлопець, якого ви тут, ймовірно, зустрічали на пляжі з сім’єю. 

— Це пропаганда, — заговорив німець, — йдеться про розлюднення всіх росіян. Так, як колись усіх німців не вважали за людей. 

— Бачите, — сказав Толік, — ще пару місяців тому в пристойному товаристві посилатися до Гітлера вважалось ознакою програної суперечки, а тепер вже можна. 

— І я це роблю з великим задоволенням, — сказав американець, — бо Путін ніхто інший, як Гітлер. 

— Ну, а прості росіяни? — спитала Альба. — От у мене мамина сусідка росіянка. Вона хороша жінка. 

Толік подивився на Альбу таким змучено-печальним поглядом, що вона замовкла. Амалія ж для розрядки обстановки завела промову, яка, як вона думала, безпрограшна: про жахи війни, про те, як війна руйнує сім’ї, майбутнє і перевертає все навколо себе. І ще про те, що сучасний світ мав би вже не допустити воєн і не мілітаризуватись. 

— Чудові слова, — сказав Толік, — для мирних часів. Знаєте, мій покійний батько все життя голосував за партії і людей, які обіцяли, що ніколи не допустять воєн, а в результаті якось так вийшло, що він все життя прожив у болоті війни, а потім ще й лишив її у спадок дітям. 

— Війни минулого — це страшне, — озвалась Амалія, — сподіваюся, більше такого не буде. 

— Тобто? — спитав Толік. — Отаке саме відбувається прямо зараз, поки ми тут з вами сидимо, а може, й гірше, бо людство постійно вдосконалювало власну зброю. 

— Роблячи її більш прицільною? — спитала ще одна колега, яка сиділа поруч із Альбою.