Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 12)
Поліна знала, що курить Толік у лісі, а Іруся нишком зайшла на задній двір і в заростях бугенвілії роздивилася дерев’яну драбину. Без вагань вона нею скористалась і до напівсмерті перелякала Толіка, явившись у нього на балконі.
— Толічку, — сказала вона, коли він відчинив їй двері, — ти ж завжди хотів родину? Правда? Хотів собі хату?
Толік часто уявляв, як стане старий і сивий, сидітиме десь у хаті на дивані, а кругом бігатимуть діти, човгатимуть ногами старі, точитимуться розмови, гратиме музика, стоятимуть букети з польових квітів і банки з варенням.
— Так ми і є твоя родина, — казала Іруся, — іншої нема. Прикинь, твоя мрія збулась. Твоя родина — це ми.
Толіку важко було прийняти думку, що оті люди, про яких він думав, уявляючи родину, зовсім не схожі на всіх тих, хто опинився зараз поруч.
— Ти змалку такий був, — Іруся ніколи не приховувала правди, — напридумуєш собі щось, а тоді сердишся, що все не так.
Коли Іруся була права, Толік ніколи не погоджувався — просто мовчав.
Драбина стала частиною суспільного договору в цій хаті — про неї згодом усі знали, але всі робили вигляд, що це Толікова таємниця.
— Я тобі на день народження подарую луччу драбину, — прошепотіла якось увечері Іруся, коли Толік просто мовчки дивився на жабу на фонтані, за спиною якої несміливою купкою лежав перегній. Перегною було замало. Толік ніколи не міг подумати, що тонна перегною — це мало.
— Фізику треба було краще вчить, — повчав його Анатолій Степанович. — Узяв, поміряв і пощитав об’єм в кубах, а то тонну заказав, як вроді тонною можна завалить усе подвір’я. Це моя мати така була, ти у неї вдався.
— Я куплю ще, — відповідав Толік.
Проте Анатолій Степанович сказав, що Толік минулого разу купив перегною за ціною золота і що він цього разу знайде сам, бо в нього тут за сімдесят кілометрів є знайомий на фермі, якого йому рекомендував сантехнік, який приходив лагодити труби минулого тижня. Анатолій Степанович міг налагоджувати контакти де завгодно і навіть зумів знайти перегній на малородючому морському узбережжі.
Тож коли директорка відділу запросила Толіка на власне весілля саме у той день, коли у фонтан надворі мали довезти гімна для повноцінної висадки помідорів і Толік уявив ці незручні діалоги про те, що борщу не треба і не треба помагати носити мішки, він навіть зрадів. Запрошення на весілля, яке припало саме на день доставки додаткової порції перегною, Толік вважав знаком долі. З нехарактерною для себе радістю перед тим, як бачитися з купою людей, він пропилососив салон машини, намагаючись ігнорувати дядькові коментарі про технічні характеристики його ж автівки, і зайшов у хату.
— Толя, а в тебе є що надіть? — спитала мама, і Толік одразу подумав, що треба було лізти драбиною через балкон.
— Є, — тихо сказав Толік, стоячи в нарядних штанах посеред кімнати.
— Отак і підеш?
— Сорочку надіну.
— Пригадуєш, яку я тобі сорочку на випуск купила?
Толік дуже гарно пам’ятав ту сорочку кольору «бризки шампанського» із золотавою оторочкою на рукавах.
— Пригадую, — мовив він.
— В тебе її не осталось ніде?
— Не осталось, — Толік відповідав стримано, намагаючись якнайшвидше спланувати від’їзд, щоб не застати доставку перегною.
— Красива була сорочка, що ж ти не зберіг! — озвалась Іруся з-за комп’ютера. Вона уміла відпускати свої коментарі із серйозним обличчям так, що мама не сікла її сарказму.
Толік просто засопів у сторону сестри. Потім зайшов у кімнату, надів зеленувату сорочку до темно-сірих штанів і глянув на себе в дзеркало. У голові знову промайнула думка скористатися драбиною, щоб його ніхто не перестрів. Але бісова бугенвілія припала пилом без дощу, і він боявся, що сорочка і штани, а разом з ними і він сам, втратять товарний вигляд. Тож він обережно визирнув у коридор, де, звісно ж, підступно стояла Григорівна.
— Боже, який гарний! — сплеснула вона руками. — Ліда, ось іди глянь!
— Спустися сюди! — кричала мама.
Толік приречено спустився сходами, як випускниця перед шкільним балом під розчулений погляд мами.
— Що це за колір такий? — спитала мама, вказуючи підборіддям на сорочку.
— В описі до сорочки написано «фісташковий», — відказав Толік.
— Якась зелена муть, — сказала мама.
— Мам, це моя єдина сорочка, я не перевдягатимусь.
— А ти що, без галстука йдеш? — втрутилась Григорівна.
— Правильно казати «краватка», — сказала мама.
— Ну хай буде «кроватка», — погодилась Григорівна.
— Кравáтка! — повторила мама.
— Я йду без краватки. І без галстука, — сказав Толік.
— А це тут в них так прийнято? — спитала мама.
Толік кивнув.
— Я знаю, — сказала мама, — чого воно таке все неприкаяне на вигляд. Воно просто м’яте усе. Дай я тобі поглажу.
Толік уявив спротив, сплескування руками, бігання з праскою і вирішив, що швидше буде здатися. Тому коли зайшла Поліна, він стояв в одних штанях посеред кімнати, Григорівна прасувала сорочку, а мама вмовляла його ще зняти штани, щоб нагладить стрєлки.
— Тьотя Ліда, — сказала Поліна, — стрєлки ніхто зараз не носить.
Поліна глянула своїми як завжди втомленими очима на Толіка так, наче він статуя в музеї в останньому залі перед виходом з експозиції — байдуже й нейтрально. Толік подивився на себе у дзеркало — він би й сам на себе не звернув ніякої уваги навіть у першому залі експозиції. У випрасуваній сорочці і штанях без стрілок Толік нарешті вирвався з хати і завів машину. Дорогою побачив, як на гору їде синій пікап, завантажений, судячи з усього, гімном.
Весілля
У саду горіли ліхтарі, опускався вечір. На рівно стриженому газоні стояли накриті білим стільці, ліхтарики відсвічувались у святкових келихах. Молоді співали одне одному, казали всякі зворушливі промови, а в Толіка в голові постійно лунали коментарі то мами, то Григорівни, то Анатолія Степановича. Молода вже була немолода, і коли її ще більш немолодий наречений у своїй промові казав, що все життя хоче провести із нею, у Толіка в голові зітхнула Григорівна: «Ну, скільки вже там осталось».
Толік дивився на цих красивих людей, на обрій вдалині, над ним розхитувались підсвічені ліхтарями вершини південних сосен. Він не міг повірити, що десь у цей час в Україні розносить вибуховими хвилями вікна, гинуть сотнями й тисячами люди, і найбільше його дратували гості на весіллі, бо у них все нормально. Вони засмучуються через звичайні речі типу сварки з сусідами, малі зарплати чи дедлайни. З надією він думав, що, можливо, серед запрошених є хоч один, наприклад, сирієць, якому хоча б колись було так само дурно, як йому зараз. На нього хвилями накочувала різка неприязнь до кожного з гостей, окрім колеги, який напився ще на початку вечора і тепер сумно сидів за столом. Толік узяв цигарку і відійшов подалі від столу до урвища, над яким хиталися сосни. Дерев’яні, відполіровані тисячами щасливих (на цьому Толік особливо акцентував увагу) рук поручні блистіли від далекого світла садових гірлянд.
Толік курив і дивився вниз, де шипіло спокійне, вже майже літнє море. Він побачив, як з яскравого галасливого гурту гостей відділилася фігура Альби. Її темне вирівняне (нащо вона вирівняла свої кучері?) волосся розділяла яскрава нитка проділу. Брови були чимось намащені, а вся шкіра блистіла від макіяжу. Толік дивився, як вона йде, і йому вже хотілось утекти додому, дати газу під гору і залізти по драбині до себе в кімнату.
Коли Толік думав про те, що міг би народитись на пару десятків років раніше, його кидало в жар. Це означало б, що для того, щоб знайомитися з дівчатами, треба було ходити на танці. Навіть гірше — треба було б танцювати. Робити ці дивні рухи руками й ногами, запрошувати когось до танцю, а потім проводити додому. Ще можна було б познайомитися в тролейбусі. «Передайте, будь ласка, на білет», — і замість грошей передати клаптик паперу з телефоном. Можна було б у черзі на пошті знайомитись чи на автобусній зупинці. Уявляючи таке життя, Толік сповнювався певності, що за таких умов він би ніколи не пізнав жінки. Хіба якась би випадково опинилась під боком — та власне, так і сталося колись, але та перша знайшла собі когось розторопнішого. А Толік з того часу вже розвивав свої знайомства тільки письмово і щодня благословляв вищі сили, які дали йому фарт народитись у добу письмового спілкування.
Якщо випадало познайомитися з дівчиною очно, Толік швидше намагався піти додому і там нарешті нормально з нею поговорити письмово. Але тепер він стояв з цигаркою в руці і дивився, як наближається Альба, знову й знову прокручуючи в голові слова всіх своїх біженців вдома про стрєлки, про родину, про вибухи. Він пригадав, як мама зітхала: «Ох, Толіку, це ж ти міг би женитись, а тут ми поприїжджали тобі на голову. Ну хоч і тісно, але можем і всі поміститься. То ти шукай собі когось».
Вона так казала, ніби «жениться» — це справа кількох днів, максимум тижня. І ніби «шукати» — це приблизно як піти по гриби: якщо довго швендяти лісом, то когось та знайдеш.
— Тільки що за дівчина захоче оце на свою голову стільки бездомного народу? — казав Анатолій Степанович. — Дві свекрухи!
— Три, — озивалась Іруся, — ще котяча свекруха.
Друся при цьому зиркала з підвіконня вниз.
— Толічку! — вигукувала раптом Григорівна, а Толічком в цій родині називали тільки тоді, коли хотіли якось надурити. — А тобі Поліна нравицця?