Евгений Федоровский – «Штурмфогель» без свастики (страница 37)
— Нічого втішного, — розвів руками Фліке, побачивши Коссовські, який входив у автофургон.
— Станція повинна запрацювати, — сказав Коссовські. — Від вас можна з'єднатись із Зейцем?
— Звісно. — Фліке натиснув на комутаторі кнопку й набрав номер телефону оберштурмфюрера.
— Говорить Коссовські… Вальтере, вам відомо про нові телеграми?
— Так.
— Як ви думаєте, радист відгукнеться?
— Звичайно. Тільки я ще не знаю, що це за об'єкт «Б».
— Я теж не знаю… Але радист повинен рано чи пізно відповісти Директорові, — помовчавши, сказав Коссовські. — Тому в моє розпорядження дайте взвод солдатів. Ми повинні відразу ж визначити місцеперебування рації і взяти радиста.
— Добре, я дам вам взвод солдатів з охорони аеродрому, — завагавшись, погодився Зейц.
— І ще одне прохання… Про те, що я в Лехфельді, ніхто, крім вас, знати не повинен.
— Зрозуміло, — відгукнувся Зейц і поклав трубку.
Рація запрацювала об одинадцятій ночі, коли на місто опустилася холодна, зоряна ніч. «КПТЦ 6521. 9006. 5647…» — понеслися в ефір квапливі крапки-тире. Відразу ж у динамік увірвалися голоси функабверівців, які чергували на моніторах.
— Я «Хенке», сто сімдесят три градуси…
— «Бове», сорок сім…
— Говорить «Пульц», двісті шістдесят…
— Я «Кук», сто дванадцять…
Фліке стрімко пересував на карті Лехфельда червоні шнурки з важками. На схрещенні цих шнурків Коссовські побачив район авіамістечка. Кров ударила в скроні. «Все точно!» Він кинувся до виходу, до своєї машини.
— Тривога!
— Куди? — вигулькнув із темряви лейтенант Мацкі.
— Очепити будинки Зандлера, Хайдте, Венделя, Бука!
Шофера поблизу не виявилось, і Коссовські сам погнав «опель». Добре, що ніхто не швендяв по шосе. «Швидше, швидше!» Він натискував на газ. Машина летіла на граничній швидкості. Коссовські, звичайно передбачливий, обережний, цього разу не думав/чи зможе він один упоратися з Мартом чи радистом. Він хотів лише застати розвідників за рацією, біля ключа в роботі.
Коссовські всього на мить одірвав погляд від дороги, але в пам'ять уже чіпко ввійшла побачена картина: приземкуватий особняк Зандлера, бордові штори вітальні — там хтось є. Нога зісковзнула з підойми газу на велику підойму гальма. Коссовські хитнувся на кермо, боляче вдарившись грудьми. Ногою він відштовхнув дверцята й вискочив із машини, вихоплюючи з кобури пістолет.
Двері замкнуто. Коссовські здалося, що машини з солдатами їдуть надто повільно, хоч вони мчали на граничній швидкості. Нарешті солдати висипали з кузовів. Коссовські наказав ламати двері. Загупали приклади. Двері, зірвавшись із завіс, упали. У вітальні нікого не було.
Трьома стрибками Коссовські вибіг до антресолей. З гуркотом розчинив двері. В кутку на тумбочці горить малесенька лампочка під голубим абажуром. На столі стоїть чемодан із зеленим вічком індикатора, важельки настройки, ключ, смужка паперу…
— Руки! — Коссовські встигає помітити Ютту, яка відступила в темряву.
«Чому підіймається одна рука?» — майнула думка.
Щось важке падає на підлогу. Очі осліплює шалений спалах. Дивовижна сила жбурляє Коссовські вниз. Падаючи, він б'ється потилицею, шкребе по килиму, встає і, хитаючись, обпалений, майже непритомний, вивалюється в коридор. Звідти, де була кімната Ютти, шугає вогонь. Згасаюча свідомість ловить ще якийсь звук. Болю нема, тільки щось м'яке, сильне б'є в груди й перекидає на спину.
РІК, ПЕРЕЛАМАНИЙ НАДВОЄ
Гітлер мовчки вислухав доповідь генерал-полковника Паулюса. Ударом із флангів росіяни прорвали фронт і оточили величезне угрупування біля Волги. Паулюс радив відходити, щоб зберегти свою армію.
— Ні в якому разі! — закричав раптом Гітлер. — Запам'ятайте, генерале, я не збираюсь відступати з Волги.
— Тоді мені потрібна допомога, — сказав Паулюс.
— Допомога вам прийде. Кейтель, сформуйте групу армій «Дон». Перекиньте танкові дивізії з Воронежа, Орла, з Кавказу, з Франції, з Балкан.
— Хто буде постачати мене боєприпасами? — запитав Паулюс.
— Германе, чи зможеш ти з повітря забезпечити Паулюса?
— Так, мій фюрере! — відповів Герінг.
— Мені до зарізу потрібні зараз транспортні літаки, тисячі бомбардувальників. — Гітлер підійшов до величезного глобуса на масивній підставці і щосили крутонув його. — Тоді я змету з лиця землі всіх, хто чинить опір! — Зненацька Гітлер зупинився перед Герінгом. — Учора мені доповідав Галланд про те, що новий літак «Штурмфогель» пройшов випробування.
— Це буде чудовий перехоплювач, мій фюрере.
— Мені потрібен бомбардувальник! Швидкісний дальній бомбардувальник, здатний знищувати!
— Гаразд, мій фюрере.
— Випробний аеродром сховайте в гори, зарийте під землю. Але зробіть так, щоб про цих бомбардувальників ворог нічого не знав доти, доки вони з'являться в небі!
А біля Волги в цей час тривали бої. Армія Паулюса відмовилась од капітуляції. Вона чинила опір, вона чекала допомоги. Але Герінг дав явно нереальну обіцянку. Незважаючи на те, що до Сталінграда було стягнуто всі наявні сили транспортної авіації, армія не одержувала й десятої частини боєприпасів, які їй були потрібні.
Радянські винищувачі перехоплювали й знищували літаки люфтвафе. Та найвідчутнішою втратою було те, що гинули разом з літаками найкращі кадри Німеччини, бо до пілотування транспортних літаків залучались інструктори авіаційних училищ. Майже всі вони не повернулися з фронту.
Випробування «Штурмфогеля» вступили у вирішальну стадію, але несподівано із штабу люфтвафе Мессершміттові надійшов наказ сформувати з льотчиків, зайнятих у роботі фірми, бойовий загін і послати в район станції Морозовської, на північний схід од Ростова. Мессершмітт зрозумів, що повітряні сили на Східному фронті зазнали досить серйозних втрат, льотні школи неспроможні поповнити втрати, і тому командуванню довелося збирати в Німеччині резерви й кидати на фронт. Льотчики Мессершмітта призначалися в діючу винищувальну ескадру асів «Генерал Удет». До машин, окрім хрестів і номерних цифр, належав розпізнавальний знак ескадри — червоний туз, облямований вінком, поверх корона.
Техніки пофарбували літаки в маскувальні кольори, намалювали на бортах знаки, поставили нові мотори. Згнітивши серце, Мессершмітт затвердив список особливого складу загону. Командиром призначався Вайдеман. Разом з ним вилітали на російський фронт другий випробувач Вендель, пілоти повітряного забезпечення Піхт, Шмідт, Штефер, Прівін, Ейспер, Ніпбург, механік Гехорсман.
Вайдеман і Піхт поїхали попрощатися до Еріки й Зандлера. Після неймовірного випадку з Юттою професор та Еріка довго не могли отямитись. Ютта, секретарка самого конструктора, виявилася червоною радисткою! Вона підірвала себе й рацію гранатою, яку, очевидно, берегла на той випадок, коли її спробують схопити гестапівці. Вогонь, попри всі зусилля пожежників, устиг пожерти все, що могло б виявитися важливим доказом. Весь попіл було зібрано й відправлено експертам, але вони знайшли в ньому лише кілька зіпсованих деталей. Ці деталі дозволили встановити, що радіостанція була німецького виробництва, з тих, що монтувалися звичайно на транспортних тримоторних літаках «Юнкерс-52».
Будинок відремонтували, стіну, що відокремлювала кімнату Ютти від спальні Еріки, завісили червоним крепом. Зейц, який останніми днями особливо часто навідував професора, казав, що тієї ж злопам'ятної ночі зник і Юттин брат — Еріх Хайдте. Коссовські, завдяки щасливому випадку, вижив. Досвідчений хірург зробив відчайдушно сміливу операцію, й тепер Коссовські лежить у найкращому військовому госпіталі в Бернхорні.
Коли Піхт і Вайдеман зайшли до Зандлера, вони звернули увагу на те, як змінився професор: опустилися плечі, бліде, навіть блакитнувате обличчя, різкі зморшки. Еріка була стурбована здоров'ям батька.
Піхт міцно обняв дівчину.
— Це зустріч чи прощання? — запитав Вайдеман.
Еріка звільнилась від обіймів і запитливо подивилась на Вайдемана.
— Зустріч, Альберте, — сказав Піхт.
— Альберте, чому ви завше так зле жартуєте? — Еріка відійшла до буфета й сердито задзвеніла чашками для кави.
— Тоді час прощатися, — подивився на годинник Вайдеман, пропустивши повз вуха слова Еріки.
— Що це означає, Паулю?
— Через три години ми відлітаємо на фронт.
— На фронт? Піхт кивнув:
— На російський фронт.
— Надовго?
— Не знаю. Постараюсь повернутися, як тільки ми переможемо.
— Не хвилюйтесь, фрейлен, — Вайдеман сам дістав із буфета коньяк і наповнив чарки. — Вип'ємо за наші перемоги в російському небі!
— Ти вилітаєш на новому «фокері», здається? — запитав Піхт.
— Так. Я повинен оцінити його бойові якості й надіслати фірмі ґрунтовний звіт.
У двері подзвонили.
— Це, мабуть, Зейц, — шепнула Еріка й вибігла в передпокій.
Оберштурмфюрер сухо привітався з льотчиками й сів за стіл.