Евгений Федоровский – «Штурмфогель» без свастики (страница 39)

— Фальке![19] — закричав Піхт, викликаючи Вайдемана. — Віджени зверху, вони затисли мене.

— Не зможу, Паулю… — хрипко відгукнувся Вайдеман.

У лініях землі й неба, що шалено переміщалися, Піхт усе-таки побачив його літак — єдиний «Фокке-Вульф-190» найновішої модифікації, який ще не ввійшов у серійне виробництво. Піхту пощастило на кілька секунд відбитись од ЯКів. Він прилаштувався до Вайдемана так, що той не міг піти з лівим розворотом.

— Звільни дорогу! — закричав Вайдеман. ЯК відкрив вогонь.

— У мене заклинило мотор! — злякано повідомив Вайдеман.

— Улучив снаряд?

— Мабуть. Я виходжу, стеж за мною.

«Фокер» швидко провалювався вниз.

— Сідай на вимушену. Бачиш річку? — запитав Піхт.

Вайдеман промовчав, мабуть, відшукував на карті місце, над яким зараз летів.

— Так, здається, поряд можна сісти. Але там росіяни!

— Навряд. Запалювання вимкнуто?

— Так.

— Перекрий баки!

Сильно розхитуючись з крила на крило, «фокер» Вайдемана планерував з вимкнутим двигуном. Ось він перелетів через балку, досяг річки.

— Якщо росіяни — тікай! — устиг крикнути Піхт.

Літак Вайдемана врізався в кучугуру й пропав у фонтані снігу.

Піхт шпарко потягнув ручку на себе. Від перевантаження потемніло в очах. Два ЯКи йшли на нього. Тоді він закрутив відчайдушний штопор, вийшов з нього майже біля самої землі й хотів одійти на бриючому. Але ЯКи вирішили доконати його. Тоді Піхт знову поліз угору. Останнє, що він побачив у холодному небі, — «юнкере» у диму. Чийсь винищувач прямовисно йшов до землі і, ввіткнувшись у запорошену землю, вибухнув, як велика фугасна бомба. «Месери» і «юнкерси» зникли. Тепер Піхт бачив лише ЯКи.

Вибух біля мотора сильно хитнув літак. Наступної миті неначе тріснув фюзеляж. Піхт випустив керування з рук і до болю зціпив зуби. «Все… — На плечі навалилася страшенна втома. — Прикро, така безглузда смерть…» Мотор захлинувся і трясся від того, що ще крутився погнутий гвинт. На мить Піхт почув закляклу тишу, а потім свистіння.

«А може, спробувати?» — ворухнулась думка. Рука знайшла біля лівого борту ручку, потягла догори. Скрипнув задній козирок кабіни і рвонув ліхтар. Морозне повітря шмагнуло по обличчю. І тут Піхт побачив білу землю, що кружляла внизу, дротяні загородження, доріжки темних окопів. Правою рукою він розкрив замок прив'язних ременів. Боляче смикнули лямки парашута. ЯКи пройшли поряд. В обледенілих ліхтарях Піхт побачив зацікавлені обличчя пілотів.

На землю він упав, неначе збитий ударом кулака, — вдарився підборіддям об тверду грудку. Закапала кров. Він стягнув рукавичку, затиснув рану.

— Та ось він! — почув Піхт за спиною російську мову.

— Ач фріц проклятий, причаївся, — промовив другий.

— Тихіше, Семічев! Ще стріляти буде.

— Я ось йому стрельну!

З очей Піхта самі собою покотилися сльози. Він уткнувся в колючу кучугуру й завмер. Над головою зарипів сніг.

— Може, вбився? — чомусь пошепки запитав солдат.

— Ану, перевернімо. Здається, дихає ще.

— А парашут добрий. Нашим жінкам на сукню б…

— Та він піде і на військову потребу. Беремо?

— Давай.

Солдати взяли за плечі Піхта.

— Я сам, — промовив Піхт.

— Живий! Щось шваркотить по-своєму! — радісно вигукнув солдат.

Піхт піднявся на коліна й звільнився від ременів парашута.

— Не балуй, — відскочивши і підкидаючи гвинтівку, несподівано закричав солдат у рудій старій шинелі й підшитих валянках, мабуть, Семічев. — Хенде хох!

Другий, молодший, маленький і вузькоплечий, витяг із кобури парабелум, подивився на Піхта й здивовано свиснув:

— Плаче…

— Від морозу надуло, — сердито сказав солдат з гвинтівкою, Семічев. — Таж він, німець, до зими незвичний.

Той, хто обеззброїв Піхта, був такий малий, що гвинтівка, перекинута через плече, била його прикладом під коліно. Обличчя в солдатика почорніло від холоду, на бороді обледенів біленький пушок. Він ще раз глянув на Піхта.

— Вперше бачу фріца так близько.

— Надивишся ще, — зітхнув Семічев і смикнув гвинтівкою, — Ну, ходімо, гей, форвертс!

Раптом здалеку долинули постріли. Стріляли безладно й сердито. Піхт побачив Вайдеманів «фокке-вульф», що зарився в сніг. Альберт, сильно накульгуючи, біг у бік німецьких окопів. Значить, уцілів…

Кроків за двісті Піхт звернув у лісок. Пахло димом і задушливим солдатським теплом. Він спустився в траншею. Біля дверей однієї із землянок вийшов солдат з брудним відром. Мабуть, він збирався викинути сміття в помийну яму. Побачивши льотчика в сіро-голубому німецькому комбінезоні, солдат нестямно закричав:

— Браття, дивіться! Фріца ведуть.

Із землянок вискочили солдати — хто в спідньому, хто в гімнастерках без ременя, в шинелях наопашки, а хто й зовсім голий до пояса. Гомін раптом ущух. У настороженій тиші Піхт відчув і цікавість, І ненависть, і ще щось недобре.

— Довгий, гадюка, — тихо промовив хтось.

— А бачив, як наших збивав?!

Семічев, мабуть, гордий з доручення привести полоненого, розповідав подробиці:

— Упав, значить, і лежить, примовк. Думав, ми не помітимо.

— А може, луснувся об землю і на мить дух спустив?

— Та ні, коли ми підійшли, він щось белькотів по-своєму і став скидати парашут. Мовляв, Гітлер капут.

Солдати засміялися. Хтось запитав:

— І куди його тепер?

— А там розберуться.

В командирській землянці було гаряче. На розжеврілій залізній грубці підстрибував чайник. У темному закутку видно було нари, але світло падало лише на стіл, збитий із розщеплених і необструганих колод, та на сердите обличчя старшого лейтенанта в розстебнутій гімнастерці, з перев'язаною рукою.

— Товаришу комбате! — крикнув з порога Семічев. — Ваш наказ виконано, фріца доставлено.

— Стань біля дверей. — Комбат здоровою лівою рукою застебнув комір і, підвівшись, обійшов навколо Піхта.

— Значить, попався? Ферштеєн?.

Піхт заперечливо похитав головою. Комбат незграбно дістав з кобури наган і звів курок.

— До стіни! — закричав він раптом. — Семічев, ану відійди вбік.

— Я прошу доставити мене до старшого командира, — промовив Піхт.

— Що він каже? Зрозумів, Семічев?

— Ніяк ні, товаришу комбате.

— Просить доставити до старшого командира, — обізвався з темряви з нар глухуватий голос.