Евгений Федоровский – «Штурмфогель» без свастики (страница 38)

— Який ти став поважний, Вальтере, — штовхнув його ліктем Вайдеман.

— Справ багато… — коротко відповів Зейц. — А ви на фронт? Прощальна вечеря?

— Як бачиш…

Зейц підняв чарку!

— Не дай бог попасти вам у полон.

— А ми не збираємось попадати в полон до росіян, — засміявся Піхт і знову обняв Еріку. — Сподіваюсь, наречена мене почекає?

Еріка почервоніла й похилила голову.

— Як здоров'я Коссовські? — раптом серйозно запитав Піхт і пильно подивився на Зейца.

Той нервово затиснув чарку:

— Видужує, здається. Я двічі відвідував його…

— Ну, бог з ним, передай йому наші побажання. — Піхт допив чарку і встав, окинувши поглядом, неначе востаннє, затишну вітальню Еріки.

Колючі хурделиці гуляли величезним російським степом. Обморожені техніки в куртках із штучної шкіри поралися ночами біля моторів, насилу встигаючи готувати машини до польотів. Ме-109 не витримували морозів. Мотори запускалися важко, працювали нестійко, в радіаторах замерзало мастило. Прожектори ковзали по засніжених стоянках, освітлюючи зіщулених вартових, бетонні землянки, навколо яких купами громадилися іржаві консервні бляшанки, картопляні лушпайки та порожні пляшки від шнапсу. Лише в дотах і можна було зігрітися.

— Ну й погода, чорти б її побрали! — лаявся лейтенант Шмідт. — Якщо я протягну тут місяць, то замовлю молебень.

— Годі хникати, — похмуро відгукнувся Вайдеман. — Ми тут живемо як боги. Подивилися б, у яких умовах перебувають армійські льотчики…

— Я не хочу, щоб у цій землі замерзали мої кісточки! — вибухнув Шмідт. — Я не хочу, щоб про нас у газетах писали бундючні статті, облямовані жирною чорною рамкою!

— Ти офіцер, Шмідт! — гримнув Вайдеман.

— До біса офіцера! Невже ви не розумієте, що ми в безнадійному становищі? Наші дивізії все одно загинуть, і відчайдушні наші спроби пробитися до них коштують у день десятки літаків. Я не боягуз… Але мені прикро, що найбільшу хоробрість я проявляю в абсолютно безглуздій справі.

— Фюрер обіцяв урятувати армію, — сказав Піхт.

Льотчики замовкли й оглянулись на Піхта, який сидів перед електричною пічкою в хутровій шинелі й грів руки.

— З цього пекла нікому не вибратися, — порушив мовчанку фельдфебель Ейспер. — Позавчора ми втратили сімох, учора — Прівіна, Штефера. Сьогодні на світанку — Нінбурга…

— Це тому, що в нас погані льотчики. — Вайдеман кинув у кухоль з окропом шматок шоколаду й заходився розминати його ложкою. — Такі рюмси, як Шмідт…

— А дзуськи, я вже збив двох росіян!

— А вони за цей час чотирнадцятьох наших.

— У них особлива тактика. Бачили, як учора затиснули Піхта?

— Яка там особлива! Просто жили міцніші.

Вайдеман відсьорбнув чаю і скривився:

— В бою треба всім триматися купи і не розсипатися. Росіяни хитро роблять: двоє хвости підставляють, наші кидаються в погоню, як дурні гончі, а тим часом їх атакує згори друга пара.

— Але й ми так б'ємося!

— Завтра хто порушить стрій, віддам під суд, — не звертаючи уваги на Шмідта, сказав Вайдеман.

… На світанку техніки почали заливати в мотори «месершмітів» антифриз[17]. Піхт побіг до свого літака. Оброслий, з коростами на щоках і носі, фельдфебель Гехорсман порпався в моторі «фокке-вульфа».

— Чого невеселий, Карле? — запитав Піхт. Гехорсман стягнув рукавичку й показав закривавлені пальці:

— Я не витримаю цього пекла.

— Ось коньяк, випий — легше буде. — Піхт простягнув йому фляжку.

— Слухайте, пане капітан, — промовив Гехорсман тихо. — Дивлюсь я на вас, ви не такий, як усі.

— Це чому ж?

— Та вже повірте мені. Коли б усі були такі, як ви, Німеччина не опаскудилась би, трясця їм у печінку!

— Кинь, Карле, — поплескав його по плечу Піхт. — Літак готовий?

— Готовий.

— Коли-небудь ти все зрозумієш, — багатозначно промовив Піхт. — Я можу розраховувати на тебе?

— Як на самого себе!

— Добре, Карле. А тепер давай парашут.

Гехорсман допоміг Піхту натягнути на хутряний комбінезон парашут і підштовхнув льотчика до крила:

— Тільки бережіться. Росіяни коли-небудь позбивають вас усіх.

Із землянок виходили Інші льотчики й повільно чвалали до своїх машин.

— Ти знав Еріха Хайдте? — раптом запитав Піхт.

— Знав, — зачекавши, відповів Гехорсман.

— Він був непоганий хлопець?

Гехорсман удав, що недочув, зістрибнув з крила й відбіг убік.

Над аеродромом пропливли на великій висоті дві групи тримоторних «юнкерсів». Близько вісімдесяти літаків, їх і повинні були прикривати аси загону Вайдемана.

Винищувачі, стріляючи вихлопами, почали вирулювати на старт. Снігова пороша завихрила на стоянках.

Піхт увімкнув рацію. Крізь тріск у навушниках прорвався Вайдеманів голос:

— Тож не забудьте: хто вискочить із строю, віддам під суд!

Винищувачі на форсованому режимі догнали транспортні літаки й вишикувались попарно зверху. Піхт подивився вниз на білу снігову пустелю. Ані сіл, ані міст — сніг і сніг. Люди давно пішли звідси, а якщо хто й залишився, то, мабуть, зарився так глибоко в землю — не дістати ніякими фугасками. Інколи через поля, а частіше через пагорби пробігали обривисті змійки покинутих окопів.

— Увага, — проходимо лінію фронту, — попередив Вайдеман.

Ніякої лінії внизу не було. Та сама рівнина, ті самі сніги. Лише десь на обрії димно чадів підпалений будинок, чорна стрічка тягнулась білим снігом. У небі ліворуч раптом щось пересунулось і насторожило Піхта. Захитали крилами череваті транспортники, закрутились турелі з короткими спарками кулеметів. ЯКи!

Ясно-зелені винищувачі з яскравими червоними зірками стрімко зблизилися з важкими літаками, і стрій відразу ж почав розпадатись. Одна машина, задимівши, пішла до землі.

— Росіяни! — закричав Вайдеман. — Ланки Піхта й Шмідта, вниз!

Піхт, прибравши газ, пірнув у новоутворений пролом і відразу ж попав у лещата двох ЯКів. Він посунув ручку вперед, крутнув низхідну спіраль. Утік! І тут у прицілі з'явився ЯК. Винищувач ішов у атаку проти трьох «юнкерсів». Піхт дав довгу чергу. Траса пройшла перед носом винищувача. Російський льотчик оглянувся назад, побачив повислий у хвості «месершміт» Піхта, мабуть, щось закричав і змійкою став закривати свого товариша, який ішов попереду.

Звідкись збоку випав Шмідт.

— Мазило! — закричав він, повисаючи на хвості веденого і стріляючи з усіх кулеметів.

ЯК завалився на крило і, розпадаючись на друзки, полетів униз.

Піхт кинув винищувача убік, оглянувся — веденого нема. ЯКи і «месери» крутились, мов оскаженілі оси. Внизу на землі куріло кілька рудих вогнищ — горіли перші збиті літаки. Росіян було небагато. Але дві пари скували Вайдемана. Дві пари лускали «юнкерсів». Три винищувачі напали на Шмідта і його веденого. Шмідту пощастило спершу вирватися з лабетів, але на крутій гірці[18] його літак утратив швидкість і завис. У цю мить ЯК з короткої дистанції зітнув літак чергою. «Месер» вибухнув, розсипавши по небу шматки крил і мотора. «Відвоювався Шмідт», — устиг подумати Піхт.

Стрій «юнкерсів» розпався остаточно. Втрачаючи машину за машиною, групи розвертались і, розганяючись на планеруванні, намагалися відірватись од ЯКів.

«Тепер спробуй зберегти себе», — наказав собі Піхт.

Він скерував машину вгору, де бився Вайдеман. Один із ЯКів, помітивши його, ввійшов у напівпетлю. Натиснувши на гашетки, Піхт відбив атаку. «ЯК» ковзнув на крило, намагаючись зайти в хвіст. «Ні, не відчепиться». Тильним боком рукавички Піхт витер піт. На допомогу ЯКу підоспів ще один.