Евгений Федоровский – «Штурмфогель» без свастики (страница 36)

— Він дременув од нас, як заєць. — Вайдеман скинув парашут на землю і, розминаючись, пройшов туди-сюди. — Засік усе-таки… Тепер чекаймо гостинців…

— А «фок» наздогнав би? — запитав Піхт Вайдемана.

— Навряд, — відповів Вайдеман. — Заважкий він.

На аеродромі від самого початку війни з Росією чергували по готовності номер один два винищувачі. Будь-якої хвилини дня й ночі вони могли злетіти назустріч ворогові. Цього раннього ранку чергували Піхт і Вайдеман — обидва на літаках Ме-109.

Винищувач «Фокке-Вульф-190» з поршневим мотором повітряного охолодження прислали до Лехфельда недавно. Льотчики могли спостерігати його лише здалеку: підходити близько до нього нікому не дозволялося, крім Вайдемана, який з посадою першого льотчика-винищувача «Штурмфогеля» поєднував обов'язки командира загону повітряного забезпечення.

Літак був добре озброєний і захищений бронею. Міністерство авіації дало фірмі велике замовлення. Цю машину Гітлер мав намір кинути в одну з вирішальних битв.

— Наше чергування закінчилося, сьогодні будемо тренуватися на стрільбах, — промовив Вайдеман, оглядаючи свій винищувач.

На узліссі у відвалі сапери обладнали для льотчиків тир. — За триста метрів од рухливих мішеней літаків було встановлено кабіну «месершміта» з прицілом. Перед ліхтарем стояв кулемет МГ-17. Льотчик ручкою керування міг направляти кабіну в будь-який бік — створювалось відчуття польоту. Він ловив у приціл рухливу мішень російського літака й відкривав вогонь.

Краще за всіх стріляв Вайдеман. Кабіна легко йшла за ручкою керування, він швидко ловив мішень і короткою чергою пронизував її від носа до хвоста.

— Оце стрілець! — захоплювалися пілоти. — Скажи, Альберте, як це тобі вдається?

Вайдеман, посміхаючись, відповів:

— Фахова таємниця. Якщо я навчу вас, мені не дадуть залізного хреста.

Відстрілявшись, він підійшов до Піхта:

— Паулю, набридла мені вся ця штука. Буду проситися на фронт.

— Отам тобі приготують березового хреста, — сказав Піхт. — Адже зрештою дороблять «Штурмфогель».

У цей час «москіто» — облегшений англійський бомбардувальник із знятим озброєнням — перелетів Ла-Манш і приземлився на авіабазі в південно-східній частині Англії Медменгемі. Капітан Чарлз Боут, командир «москіто», негайно передав плівку до фотолабораторії.

Так, він сфотографував відокремлений у сільській місцевості поблизу Аугсбурга аеродром.

Так, він бачив у кінці злітної доріжки дивні чорні смуги.

Так, вони спарені.

Фотолабораторія аерофотограметричного підрозділу підтвердила повідомлення про те, що німці зайняті випробуванням нових апаратів. Як видно, це ракети чи літаки з реактивними двигунами. Вони й полишають на злітній доріжці чорні сліди від газових струменів. Ні в Англії, ні в Сполучених Штатах такої зброї не було, якщо не брати до уваги кількох експериментальних примірників «Глостер» та «Белл Р-59»…

Для нового «Штурмфогеля» фірма «Юнкере» прислала випробувані двигуни, і Зандлер наважився зняти поршневий мотор, щоб не обтяжувати носа машини. Вперше після довгої перерви він вирішив випробувати «Штурмфогель» лише на реактивній тязі.

— Альберте, — сказав Зандлер Вайдеманові перед польотом, — я наказав поставити в кабіні кіноапарат. Якщо пощастить злетіти, не забудьте його ввімкнути, Кіноплівка розповість нам про показання приладів.

— Це в тому випадку, коли я вріжу дуба? — награно-наївно запитав Вайдеман.

— Мало що може скоїтися. — Зандлер нервово смикнув худим плечем. — Після катастрофи в Рехліні ми повинні довести панам великого рейху, що «Штурмфогель» — це не мертвонароджена дитина.

— Розумію, — на цей раз серйозно відповів Вайдеман…. Скажено завищали двигуни. Стрілка гасоміра полізла вниз — так грабіжницьки мотори спалювали гас.

— «Штурмфогель», вам зліт! — почув Вайдеман у навушниках.

Літак рвонув уперед. Вайдеман натиснув педалі, потягнув ручку, але машина не слухалась керма. Вона мчала бетонною смугою незалежно від волі пілота. Відчувши, що скоро закінчиться бетонна смуга, Вайдеман прибрав тягу й натиснув на гальма. Машина різко хитнулась, замалим не перевалившись на хвіст.

«Адже лише так я зумію підняти літака! — здогадався Вайдеман. — На швидкості сто шістдесят кілометрів я натисну на гальма, хвіст потрапить у повітряний потік, і «Штурмфогель» стане керованим».

До літака, що зупинився в кінці аеродрому, під'їхали інженери й Зандлер.

— Знову не вийшло? — запитав збентежено Зандлер.

— Я не міг одірвати хвоста літака. На зльоті він був не керований.

— Так, я бачив це. Щось я не розрахував.

— Дозвольте спробувати злетіти ще раз.

— Що ви задумали? — насторожився Зандлер.

— Спробую на зльоті загальмувати. — Це небезпечно, Альберте.

Але Вайдеман промовчав. Він одстібнув парашут і виліз з кабіни. Під'їхав гасозаправник. Техніки перекинули його шланги до горловини баків у крилах «Штурмфогеля».

— Добре, зробимо ще одну спробу, — дозволив Зандлер.

«Старий довго не протягне», — подумав Вайдеман, дивлячись на бліде, виснажене обличчя професора.

Знову із страшенним гуркотом рвонувся «Штурмфогель» аеродромом. Вайдеман легким рухом притиснув педаль гальма. «Штурмфогель» помчав тепер на основних шасі. Ручка керування пружно вп'ялася в долоню.

— Ага, послухався! — лизнувши губи, прошепотів Вайдеман.

Тепер він виразно бачив смужку аеродромних прожекторів у кінці бетонного майданчика. Машина досягла зльотної швидкості, але Вайдеман ручкою притискував її до бетонки і лише на останніх метрах потягнув керування кермом висоти на себе.

Літак ринув угору. «Летить, летить!»

— Алло! Я «Штурмфогель!» — закричав Вайдеман, притиснувши до горла ларингофон. — Зліт на швидкості сто шістдесят два кілометри за годину. Набираю висоту. Швидкість зараз шістсот п'ятдесят. Температура газів за турбіною…

— Альберте! — почув Вайдеман схвильований голос Зандлер а. — Поздоровляю, Альберте! Швидкість не підвищуйте. Працюйте до порожніх баків!

— Добре, професоре! Ого, як швидко я набрав висоту.

Вайдеман пішов на розворот. Прив'язні ремені боляче врізались у плечі. Рота скривило. Кров прилинула до очей.

— Відчуваю великі перевантаження, — передав Вайдеман.

— Так і повинно бути, Альберте, — негайно відгукнувся Зандлер.

Під крилами розгорталася земля. Червоніли серед ясно-іржавих полів і темних лісів Лехфельд, замок Блоків. Удалині голубіли Баварські гори і курів димарями заводів Аугсбург.

Через двадцять хвилин стрілка витратоміра підійшла до критичної риски. Прибираючи тягу, Вайдеман помчав до землі. Він здивувався приємній насолоді літати на «Штурмфогелі».

Попереду не було гвинта мотора, й не лізли в кабіну вихлопні гази. Звук від роботи двигунів відносився назад, і пілот відчував лише розмірене деренчання корпусу та інколи перекочувався грім — мотори допалювали пальне.

Над землею Вайдеман вирівняв літак і плавно посадив його на бетонку.

Вайдеман побачив людей, які бігли до нього. Весь аеродром зірвався з місця — «Штурмфогель» нарешті побачив небо.

— Політ закінчив, — передав Вайдеман і додав зовсім уже не до речі для цієї миті: — А все ж треба трохи вище підняти стойку носового колеса, професоре.

Коссовські тимчасово обіймав посаду начальника відділу «Форшунгсамту», але відповідальність за таємність робіт у Лехфельді з нього не зняли. Будучи присутнім на допитах Регенбаха, він ніяк не міг уловити зв'язків, що тяглися з Берліна до маленького містечка під Аугсбургом. Регенбах мовчав. Він непритомнів од болю при катуваннях, його лікували в тюремному лазареті і знову мордували, та ледве він приходив до тями, стулював рота й не промовляв ані слова. Коссовські розумів, що Регенбаха пойняла така затятість, яка заглушала навіть найстрашніший біль. Розумів він і те, що такі хитрощі, як обіцянка зберегти життя, дати можливість жити під домашнім арештом, навіть вручити пістолет, аби той сам покінчив з собою, ні до чого не приведуть.

Тому лишався тільки один метод — зламати озлобленість постійним болем, що не вщухає ані вдень, ані вночі.

Таємничий Март був надійно прикритий несамовитою, нелюдською затятістю Регенбаха.

Знову й знову Коссовські співставляв факти, шукав зачіпки. в лехфельдських аваріях. Та картина виходила розпливчата, невиразна, як ранні осінні ночі, коли він, змучений, з тяжким болем у голові повертався додому відпочити, щоб зранку знову марно воловодитися з Регенбахом та з вислизаючими іменами Вайдемана, Зейца, Піхта, Ютти…

Раптом функабвер прислав Коссовські дві перехоплені телеграми. Розшифрувати їх пощастило далеко не повністю. Та все ж стало зрозуміло, що Директор двічі запитував у Марта дані про якийсь об'єкт «Б». Значить, лехфельдська радіостанція повинна неодмінно відгукнутися. Коссовські виїхав до Лехфельда.

Осінь уже зібрала свої жнива. Ліси й гаї стали яснішими, прозорішими. Спорожніли поля. Ліс неподалік од Лехфельда зіщулився й потемнів; вирізнилося кладовище, де поряд з хрестами й пам'ятниками стояли погнуті гвинти літакових моторів — тут мокли лід мрякою мертвяки пілоти.

Коссовські відразу ж поїхав до Фліке. Кулеподібна голова з похнюпленим носом та маленькими очима освітлювалася малесенькою лампочкою від бортового акумулятора, яка висіла над крупномасштабною картою району Аугсбурга й Лехфельда. Зверху опускалися шнурки з важками, з допомогою яких можна по пеленгах засікти підпільного радиста.