Евгений Федоровский – «Штурмфогель» без свастики (страница 34)

Еріх уклав касету й натиснув спуск:

— Готово. У вас не знайдеться сигарети, пане Коссовські?

— Будь ласка.

Еріх із задоволенням закурив і сів на підвіконня. Він хотів потеревенити з новою людиною.

— І Признатися, тягне на фронт. Зустріти б там давніх друзів. Може, згодом я б закінчив офіцерську школу.

— В якому чині вас звільнили?

— Я був фельдфебелем. Літав на «дороньє». Але одного разу якийсь відчайдушний англієць обстріляв нас, і ось… — Еріх показав на свою ногу.

— А чому все-таки у вас розлад з Юттою? — запитав Коссовські. — Вона дотримується зовсім інших поглядів, ніж ви?

— Та ні. Зразкова дівчина Німеччини…

— А ви?

— Я-то… — Еріх удав, що засоромився, але потім оволодів собою. — Я не вірю в богів. Я можу поважати вождя, але віддати життя хочу не за нього, а за батьківщину, в якої є цей вождь.

— Ач ви який! — усміхнувся Коссовські. — Але знаєте, обожнення вождя — це державна політика.

— Я солдат і мало що тямлю в політиці. Послали б мене на фронт, і там би я на ділі, а не на словах показав, як я люблю Німеччину.

«Ні, цей хлопець, мабуть, не може бути агентом чи яким-небудь антифашистом: надто він простодушний», — , подумав Коссовські.

— Ви часто зустрічаєтесь із Зейцем та Піхтом?

— Зейц — мій сусід, цілком порядна людина, він живе нагорі, а Піхт… Я його бачив мимохідь. Він якийсь… зарозумілий. Таких не люблю.

— Чому ж?

— Надто хвалькуватий. Ще б пак, колишній ад'ютант Удета… Таким у штабі хрести вішають направо й наліво.

— Е-е, ось ви й помилились, пане Хайдте. Він був чудовим бойовим льотчиком і хреста одержав за хоробрість. Не пам'ятаю точно: чи він урятував славнозвісного Мельдерса, чи Мельдерс урятував його (Коссовські навмисне плутав), але хреста він заробив чесно.

— Ну, та мені все одно, — махнув рукою Еріх.

— А що ви думаєте про Вайдемана?

— Бовдур. Волочиться за Юттою і сподівається, що вона погодиться стати його дружиною. Вже коли вона піде заміж, то за Зейца.

— А що в неї із Зейцем?

— Та поки що нічого. Але, здається, Ютта надає перевагу чорним мундирам СС перед голубими люфтвафе.

— Ну що ж, бажаю вам усього доброго, — сказав Коссовські, встаючи. — Сподіваюсь, ми будемо зустрічатися навіть після того, як я візьму знімки.

— Буду радий. — Важко припадаючи на палицю, Еріх провів гостя до дверей…

Після Еріха Коссовські відвідав Зейца.

— У вас під носом працює підпільна станція, — прямо оголосив він, — загадковий Март шле до Москви телеграму за телеграмою, в Лехфельді аварія за аварією… Чия це робота? Вайдемана? Тільки його одного?

— Я не розумію вашого тону, Коссовські. Відколи гестапо стало підлягати контррозвідці люфтвафе?

— Кажу я про це тому, що в нас із вами одне завдання — забезпечити таємність робіт. на заводах Мессершмітта. Мені необхідні всі дані про службовців фірми.

— Я не можу їх вам дати, Коссовські.

— Мене цікавить дуже вузьке коло осіб, так чи інакше пов'язане із таємними матеріалами, — немовби не чуючи, говорив Коссовські далі наполегливим тоном. — Дуже вузьке…

— Хто ж, якщо не таємниця?

— Зандлер, Вайдеман, Вендель, Гехорсман, секретарка Зандлера, Піхт.

— По-вашому, хтось із них шпигуй?

— У мене ще нема доказів. Та якщо вам дорога ваша голова, ви допоможете їх дістати…

Раптом до кабінету ввійшов шофер і мовчки простягнув Коссовські радіограму від Лахузена. Начальник відділу абверу вимагав, щоб Коссовські негайно виїхав у Берлін.

Від перегрітого мотора тягнуло теплом. Про те, що може статися в Берліні, Коссовські вирішив не думати. Чи мало яка ідея сяйне в Лахузена? Він перебрав у пам'яті враження від Лехфельда. Бентежила Коссовські вчорашня розмова з Піхтом. Пауль поводився аж надто зарозуміло.

— Може, тобі слід пригадати Іспанію? — запитав Піхт прямо.

— Це вже давно забулося, — намагаючись бути спокійним, промовив Коссовські.

— Даремно ти так думаєш, Зігфріде. — Піхт шпигнув його поглядом.

— Зараз мене цікавить аварія в Рехліні, — насупився Коссовські. — Ти знав, що мав летіти Вайдеман?

— Звичайно. Я ж його супроводжував у перших випробних польотах.

— Але чому перед польотом ви напилися?

— Напився не я, а Вайдеман. Він боявся цих випробувань.

— Тоді хай він пошукає для себе спокійніше місце. Вайдеман говорив про випробування в Рехліні? — запитав Коссовські.

— Я не цікавився. Крім того, ти, напевне, обізнаний з наказом, що забороняє посадовим особам розголошувати час і місце випробувань?

— Але Вайдеман міг поділитися про це з другом…

— Коссовські, ти маєш мене за дурня. Вайдеман завжди виконує будь-який наказ з безумовною точністю, незалежно від того, п'яний він чи ні.

— Ти допускаєш можливість, що в Рехліні літак вибухнув від міни, скажімо, з годинниковим механізмом?

Піхт відверто зареготав, дивлячись на Коссовські:

— Чи не тобі знати, Зігфріде, про те, що, відтоді як з'явився перший аероплан, в авіації зазнало аварії дві тисячі триста сімнадцять літаків. Не збитих у бою, а просто таких, що зазнали аварії через тумани, грози, погані аеродроми, слабку виучку, а головне, від недосконалості конструкції. «Штурмфогель» — щось нове в літакобудуванні. І я не знаю, скільки ще аварій та катастроф станеться з ним, перш ніж він навчиться літати. І коли такі пильні контррозвідники, як капітан Коссовські, шукатимуть у них міну й підозрюватимуть пілотів у шпигунстві, клянусь, він ніколи не злетить…

Машина із скреготом зупинилась. Біля шлагбаума стояли два жандарми з' блискучими бляшаними нагрудниками на шинелях. Шофер показав перепустку. Жандарм оглянув машину й, козирнувши, дозволив їхати далі.

Берлін, як звичайно, був занурений у темряву. Машина помчала повз чорні громади будинків.

— Зупиніться біля абверу, — сказав Коссовські, коли «оппель» виїхав на Кайзервільгельмштрасе.

Коссовські думав, що Лахузена він не застане, але той, виявляється, чекав на нього.

Обличчя полковника абверу виражало гострий подив.

— Проходьте і сідайте, капітане, — промовив Лахузен, збираючи зі столу документи. — Ви втомилися, звичайно, але доведеться ще попрацювати. Неймовірна річ. Нечувана…

— Не розумію вас, пане полковнику.

— Ах так! До рук гестапо потрапив чоловік. З нього вибили зізнання. Він виявився зв'язковим «Роте капели» — червоної підпільної організації. Він ішов до Перро. І знаєте, хто ним виявився? Майор Евальд фон Регенбах!

Якби Коссовські не сидів у кріслі, в нього, мабуть, підкосились би ноги. Він міг підозрівати Регепбаха, як підозрівав у зраді й другого коричневого фюрера — Гесса, коли той перелетів до Англії, але те, що невловимий, всезнаючий, загадковий Перро — це Регенбах, ніяк не вкладалося в його свідомості.

— Ми дізналися про це вранці. Канаріс поїхав до Гіммлера, потім доповідав рейхсмаршалові Герінгу. Адже Герінг рекомендував Регенбаха на вищі курси штабних офіцерів люфтвафе. Той дав згоду на арешт зовсім недавно: від доказів не втечеш.

— Яку ж роль заготовлено мені в цій справі? — запитав Коссовські.

— Найпершу. Гіммлер обіцяв Канарісові передати Регенбаха нам. За його будинком установлено стеження. Ви пройдете до нього з важливим, скажімо, повідомленням й арештуєте його. А то, крий боже, він здумає застрелитися. Нам він, звичайно, потрібен живий. Дійте зараз же.

— Невже навіть серед таких німців можуть бути червоні?