Евгений Федоровский – «Штурмфогель» без свастики (страница 33)

— Піхта й Вайдемана.

Коссовські не робив нотаток, його натренована пам'ять міцно схоплювала все, що могло стосуватися справи, Просто на аркуші блокнота він креслив хитромудрі фігурки, що робив завжди, коли на роботі розв'язував який-небудь ребус. Коли Зандлер назвав прізвища пілотів, завиток під олівцем круто збіг догори.

— І ще запитання, пане професоре, — сказав він, помовчавши. — Ви можете припустити, що поряд з вами діє іноземний агент?

— Агент — можу. Іноземний — маю сумнів. Можливо, антифашист?

— Ви були в соціал-демократичній партії?

Бузкові повіки Зандлера вмить одрябли.

«Ага, ось чого боїться професор Зандлер», — зазначив подумки Коссовські, а вголос сказав:

— Мене вам нічого боятися, я ж не штурмовик і не гестапівець…

— Так, я дотримувався до 1920 року демократичних поглядів, — вичавив із себе Зандлер.

— Ну, хто із нас не був романтиком, — усміхнувся Коссовські. — Я також протестував, коли вбили Лібкнехта й Люксембург. І навіть був молодіжним функціонером демократів.

— Так, часи міняються, — зітхнув вільніше Зандлер.

— Ну, в мене все… Вибачте за цю надто неприємну розмову. — Коссовські попрощався й поїхав до гуртожитку льотчиків..

Авіамістечко лежало за Лехфельдом: прямий проспект з особняками та віллами, в яких жили службовці Мессершмітта. Біля самісінького аеродрому вишикувалися бараки, однаково довгі й низькі, з обрідною зеленню перед вікнами. А за цегляним муром, з колючим дротом поверх, тягнувся випробний аеродром.

… Вайдеман грав у джокер, коли до гуртожитку пілотів зайшов Коссовські.

— Зігфріде! Ти маєш звичай з'являтися як дух, — безшумно й несподівано. В яких справах сюди?

— Проїздом, Альберте. Деякою мірою я тепер відповідаю за Лехфельд. А заразом вирішив провідати друзів.

«Треба бути насторожі з цим вовкодавом», — подумав Вайдеман.

— До речі, ти маєш гарний вигляд, — сказав Коссовські.

— У двадцять вісім років рано скаржитися на здоров'я.

— А чому ж тоді, в Рехліні, в тебе раптом підвищився тиск?

— Ах, ти он про що… Чесно кажучи, мене переслідувала невдача за невдачею. Багато разів смерть заглядала мені в очі. Я злякався.

— Ти не пив напередодні?

— Здається, пив.

— З ким?

— З Піхтом, звичайно.

— Ти дружиш з ним?

— Як сказати?.. Спочатку дружили, тепер, по-моєму, між нами пробігла якась кішка.

— Чому?

Вайдеман знизав плечима.

— Колись вас щось об'єднувало. А тепер дороги розходяться? — Червоний рубець на обличчі Коссовські напружився сильніше.

— Та ні, ти помиляєшся, Зігфріде, — насупившись, промовив Вайдеман. — Я й сам не можу пояснити цього… Хоч у нього тепер свої захоплення, в мене — свої.

— Ютта?

— Звідки ти дізнався? — Шия Вайдемана зробилася червоногарячою.

Коссовські засміявся:

— Якщо вже одну дівку пойняв Піхт, то другу…

— В мене серйозно.

— А в Піхта?

— Звідки мені знати, що в Піхта?! «Значить, Ютта — її брат Еріх Хайдте — Вайдеман», — подумки протягнув ниточку Коссовські.

— Слухай, Зігфріде, якщо ти приїхав сюди шукати шпигунів, то шукай десь в іншому місці, а не серед нас.

Коссовські засміявся:

— Ну що ти, Альберте, справді… Навпаки, я хочу вас убезпечити на випадок чого. За давньою дружбою.

… Ввечері Коссовські поїхав до Фліке. Капітан функабверу жив у похідній майстерні моніторів.

— Станція водить мене за носа, — поскаржився Фліке. — За всі місяці ми змогли визначити лише район, де діє передавач. Це Лехфельд. Досить близько від аеродрому. Можливо, авіаційне селище. Три монітори день і ніч чергують у тому районі.

— Вас ніхто не може виявити?

— Ні. Монітори приховані наметами над каналізаційними колодязями. Солдати н офіцери переодягнені й удають, що ремонтують каналізацію.

— Ви добре придумали, Фліке.

— Але радист замовк… Остання радіограма, здається, розшифрована.

— Так? — Коссовські замалим не випустив планшет, який тримав у руках.

— А ви хіба не знаєте? — здивувався Фліке.

— Я поїхав до того, як розшифрували телеграму, — повільно промовив Коссовські.

«Вони стежать за мною, — подумав він. — Невже стало щось відомо про Іспанію? Хто виказав — Піхт чи Зейц? Чи обидва разом?»

Коссовські кілька разів хотів розповісти в абвері про вбивство зв'язкового Канаріса підполковника Штейнерта, але бракувало духу пройти всього три квартали до всемогутнього управління розвідки вермахту. Кілька разів він сідав за папір і рвав його, не дописавши рядка. З трьох він був найбільше винним. Він засудив Штейнерта, Зейц виконав вирок, Піхт лишився свідком… Якщо хтось із них зв'язаний з Мартом, Коссовські буде дуже важко їх звинувачувати.

Втім, ні. Коссовські знайде вихід, аби тільки натрапити на слід цього Марта. Резидент в Аугсбургу й, можливо, другий у Берліні знімуть з нього провину п'ятирічної давності. Навіть сам Канаріс…

Він простив би Коссовські за квапливе рішення в Іспанії. Адже в Іспанії було все дуже складно й заплутано. Друг виявлявся червоним, червоний переходив на бік Франко, як анархісти під Толедо. І звідки знав Коссовські, що Штейнерт не червоний з підробленими документами? Його ніхто не попереджував. До того вбивала жара, гори плавились від спеки, а з трьох боків наступали республіканці й тіснили фалангістів.

Ні, Коссовські зумів би виправдатися, якби знайшов Марта, його радіостанцію.

Наступного дня Коссовські, переодягшись у цивільний костюм, зайшов до Еріха Хайдте. Фотоательє містилося в досить просторому холі. Коссовські помітив двоє дверей. Одні, мабуть, вели до фотолабораторії, другі — до житлової кімнати. З житлової кімнати, почувши дзвінок, вийшов досить молодий сивочубий чоловік з палицею в руці, в голубому френчі люфтвафе.

В нього були уважні сірі очі, білий лоб. Він мало був схожий на Ютту.

Коссовські виявив бажання сфотографуватися.

— Мені здається, ви родич Ютти? — запитав він, сідаючи в крісло перед фотоапаратом.

— Так, її брат.

— Приємно познайомитися, Ютта мене знає. Я бував у домі Зандлера, коли в справах міністерства авіації приїжджав до Лехфельда.

Коссовські назвав своє прізвище. Еріх — своє. Тільки хоч як уважно спостерігав його Коссовські, він, проте, не помітив блідості, що миттю покрила обличчя Еріха. Можливо, цьому завадили софіти, які, спалахнувши, на хвилину засліпили Коссовські.

«Треба попередити Марта, а може, він знає? Ні, все одно я вкладу в тайник записку», — подумав Еріх, розглядаючи через матове скло серйозне, трохи сумне обличчя Коссовські, його опущені сивіючі вусики, рубець на щоці.

— Ви часто бачитеся з Юттою? — запитав Коссовські.

— Ні. В неї свої справи. Не розуміємо ми одне одного…