Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 77)

— Ошелешений, — відповів я.

— Ні, серйозно, — вона розсміялася.

— Оуен.

— Оуен, — повторила вона. — Вейд Оуен Воттс. Гарно.

Коли почалася наступна хвиля атаки, вона знову замовкла. Через кілька хвилин я завершив другу гру з рахунком 219584. Не жахливо, але далеко від мети.

— Непогано, — сказав Ейч.

— Так, але й не добре, — прокоментував Шото. Тоді він, здається, згадав, що я міг його чути. — Я маю на увазі — набагато краще, Парзівалю. Чудово справляєшся.

— Дякую за нотки впевненості, Шото.

— Ей, послухай це, — сказала Арт3міда і зачитала зі свого журналу: — Творець «Tempest», Дейв Тойрер, взяв ідею для гри з кошмару про монстрів, які виповзають із землі і переслідують його. — Вона засміялася милозвучним сміхом, якого я так давно не чув. — Хіба не круто, Зі? — спитала вона.

— Справді круто, — відповів я.

Якимось чином мені стало спокійніше від самого лише її голосу. Думаю, вона це знала і тому продовжувала говорити зі мною. Я відчув приплив енергії. Знову натиснув кнопку «Перший гравець» і почав третю гру.

Всі дивилися, як я граю у повній тиші. Майже годиною пізніше я втратив останнє життя. Рахунок становив 437977.

Щойно гра закінчилася, заговорив Ейч.

— Погані новини, аміґо.

— Які?

— Ти мав рацію. Коли Катакліст вибухнув, група аватарів «шісток» чекала в резерві за межами сектора. Одразу після детонації вони заново увійшли до сектора і попрямували прямо на Хтонію. Вони… — його голос затих.

— Вони що?

— Вони щойно зайшли у ворота, близько п’яти хвилин тому, — відповіла Арт3міда. — Коли ти зайшов, ворота зачинились, але коли прибули «шістки», вони використали три ключі, щоб знову їх відкрити.

— Тобто «шістки» вже всередині воріт? Прямо зараз?

— Їх вісімнадцять, — сказав Ейч. — Кожен зайшов ув окрему симуляцію. Окрему копію воріт. Всі вони зараз грають у «Tempest», як і ти. Намагаються побити рекорд Галлідея. І всі вони використали лазівку, щоб отримати сорок безкоштовних спроб. Більшість з них грає не дуже добре, але один з них має талант. Ми вважаємо, що це Сорренто. Він тільки-но почав другу гру…

— Зачекай! — перервав його я. — Як ви можете все це знати?

— Тому що ми можемо бачити їх, — сказав Шото. — Усі в ОАЗі зараз можуть їх бачити. І тебе теж.

— Про що, чорт візьми, ти говориш?

— У момент коли хтось входить у Треті ворота, у верхній частині Табло з’являється онлайн відеотрансляція, — сказала Арт3міда. — Напевно, Галлідей хотів, щоб проходження останніх воріт було видовищним шоу.

— Зачекайте, — сказав я. — Ви хочете сказати, що весь світ останні чотири години спостерігав, як я грав у «Tempest»?

— Правильно, — сказала Арт3міда. — І зараз вони дивляться, як ти стоїш і говориш з нами. Тому слідкуй за язиком.

— Чому ви не сказали мені раніше? — закричав я.

— Ми не хотіли тебе хвилювати, — сказав Ейч. — Або відволікати.

— О, чудово! Відмінно! Дякую! — закричав я трохи істерично.

— Заспокойся, Парзівалю, — сказала Арт3міда. — Повертайся до гри. Тепер це перегони. І вісімнадцять аватарів «шісток» прямо позаду тебе. Так що потрібно виграти наступну гру. Зрозумів?

— Так, — сказав я, повільно видихаючи. — Я розумію.

Я зробив глибокий вдих і натиснув кнопку «Перший гравець» ще раз.

Як завжди, у змаганні я викладався на повну. Цього разу мені вдалося повністю зануритися в гру. Обертання, удар, суперудар, пройти рівень, уникнути шипів. Руки автоматично працювали над контролерами. Я забув, що було поставлено на карту і про мільйони людей, які спостерігали за мною. Я поринув у гру.

Я грав трохи більше години, і щойно пройшов рівень 81, коли почув ще один дикий сплеск овацій.

— Ти це зробив! — закричав Шото.

Очі метнулися до верхньої частини екрану. Мій рахунок був 802488.

Я продовжував грати, інстинктивно бажаючи отримати найвищий можливий результат. Але тоді Арт3міда голосно прокашлялась, і я зрозумів, що не було ніякої необхідності грати далі. Я тепер витрачав дорогоцінні секунди фори, які мав у «шісток». Я швидко втратив два додаткові життя, і на екрані засвітилось — «Кінець гри». Я знову ввів ініціали і вони опинилися на вершині списку, трохи вище рекорду Галлідея. Потім монітор потемнів, і в центрі екрану з’явилося повідомлення:

МОЛОДЕЦЬ, ПАРЗІВАЛЮ!

ПІДГОТУЙСЯ ДО ЕТАПУ 2!

Корпус гри зник, і мій аватар разом з ним.

Я стрибав через покритий туманом схил. Я припустив, що їду верхи, адже підстрибував угору-вниз і чув стукіт копит. З туману попереду виринув знайомий на вигляд замок.

Але коли я подивився на тіло аватара, то побачив, що воно не було верхи на коні. Я йшов по землі. Мій аватар був одягнений у кольчугу, а руки були витягнуті вперед, ніби стискали віжки. Але я нічого не тримав. Руки були абсолютно порожні.

Я перестав рухатися і стукіт копит також припинився, але тільки через декілька секунд. Я обернувся і побачив джерело звуку. Це був не кінь. Це була людина, яка стукала двома кокосовими половиками.

Тоді я зрозумів, де був. Усередині першої сцени «Монті Пайтона і Святого Граалю». Ще одного улюбленого фільму Галлідея, і, можливо, найулюбленішого фільму ґіків усіх часів.

Схоже, це ще один синхрофільм, як симуляція «Військових ігор» всередині Перших воріт.

Я був у ролі короля Артура. Носив той самий костюм, що і Грехем Чепмен у фільмі. А людина з кокосами була моїм вірним слугою — Петсі, якого зіграв Террі Гілліам.

Коли я повернувся, Петсі вклонився, але нічого не сказав.

— Це ж «Святий Грааль» Пайтона! — почувся схвильований шепіт Шото.

— Ще б пак, — сказав я, забувшись на секунду. — Я знаю, Шото.

На дисплеї загорілося попередження: «Неправильний діалог!» В кутку екрану з’явився рахунок -100 очок.

— Чудовий хід, — сказала Арт3міда.

— Просто дай нам знати, якщо буде потрібна допомога, Зі, — сказав Ейч. — Помахай руками абощо і ми скажемо тобі наступний рядок.

Я кивнув і підняв угору великі пальці. Але не думав, що потребуватиму допомоги. За останні шість років я переглянув «Святий Грааль» рівно 157 разів. Я знав напам’ять кожне слово.

Я озирнувся на замок попереду мене, вже знаючи, що чекає мене всередині. Я знову почав «скакати галопом», тримаючи невидимі віжки і прикидався, що їду вперед. Петсі знову почав бити половинками кокосів, скачучи галопом слідом за мною. Коли ми досягли входу в замок, я натягнув «віжки» і зупинив свого «скакуна».

— Ей там! — закричав я.

Мій рахунок збільшився на 100 очок, повертаючи його назад до нуля. За викликом, нагорі з’явилися два солдати і перехилилися через стіну замку.

— Хто там? — крикнув один з них.

— Це я, Артур, син Утера Пендрагона, із замку Камелот, — заговорив я. — Король бриттів! Переможець саксів! Владика всієї Англії!

Мій рахунок підскочив ще на 500 очок, і вискочило повідомлення про те, що я отримав бонус за акцент і виразність. Я розслабився, і зрозумів, що отримую задоволення.

— Розкажи комусь іншому! — відповів солдат.

— Я король, — продовжував я. — А це мій вірний слуга Петсі. Ми об’їздили країну вздовж і впоперек у пошуках лицарів, які приєднаються до мого двору в Камелоті. Я повинен поговорити з вашим хазяїном і повелителем!

Ще 500 очок. У вусі я чув хихикання і аплодисменти друзів.

— Що? — відповів інший солдат. — Об’їздили на коні?

— Так! — сказав я. 100 очок.

— Ви використовуєте кокоси!