Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 79)

Я відчинив їх. За ними були гвинтові сходи, які вели до верхівки найвищої вежі Замку Анорака. Там я знайшов кабінет Анорака. У кімнаті вишикувалися високі полички, заповнені древніми сувоями і запорошеними книгами заклинань.

Я підійшов до вікна і побачив приголомшливу природу навколо. Там вже не було пусто. Наслідки Катакліста скасувались, і все на Хтонії, здавалося, відновилось разом із замком.

Я оглянув кімнату. Прямо під знайомою картиною чорного дракона був оздоблений кришталевий п’єдестал, на якому спочивала золота чаша, інкрустована крихітними дорогоцінними каменями. Її діаметр відповідав срібному яйцеві, що я тримав у руках.

Я помістив яйце в чашу. Воно підійшло ідеально.

Здалеку почулись звуки фанфар, а яйце почало світитися.

— Ти виграв, — почувся голос.

Я обернувся і побачив Анорака, що стояв прямо позаду мене. Його вугільно чорний одяг, здавалося, притягував усе сонячне світло кімнати.

— Вітаю, — сказав він, простягаючи руку.

Я завагався, гадаючи, чи це ще один трюк. Або, можливо, останній тест…

— Це кінець гри, — сказав Анорак, ніби прочитавши мої думки. — Настав час отримати приз.

Я глянув на його простягнуту руку. Повагавшись, все таки потис її.

Між нами спалахнули каскади синіх блискавок, і їхня павутина огорнула нас, ніби хвиля сили його аватара переходила в мого. Коли блискавки вщухли, Анорак більше не був одягнений у чорну мантію мага. Він уже взагалі не був схожий Анорака. Він був нижчим, худішим, і трохи менш привабливим. Тепер він виглядав як Джеймс Галлідей. Блідий. Середнього віку. У поношених джинсах і вицвілій футболці з логотипом «Space Invaders».

А мій аватар тепер стояв у одязі Анорака. Тоді я зрозумів, що значки та іконки в кутику дисплея теж змінилися. Мої характеристики були на максимумі, і тепер у мене був список заклинань, набуті сили і магічні предмети, яким, здавалося, не було кінця.

Рівень та показники здоров’я аватара мали два символи безкінечності.

А лічильник кредитів відображав дванадцятицифрове число. Я був мультимільярдером.

— Я довіряю тобі ОАЗу, Парзівалю, — сказав Галлідей. — Твій аватар безсмертний і всемогутній. Якщо ти чогось хочеш, тепер потрібно просто забажати. Дуже круто, еге ж? — Він нахилився і понизив голос. — Зроби мені послугу. Використовуй свої сили тільки на благо. Гаразд?

— Гаразд, — я відповів майже пошепки.

Галлідей усміхнувся, а тоді жестом обвів довкола.

— Тепер це твій замок. Я запрограмував цю кімнату так, що тільки твій аватар може сюди увійти. Я зробив так, щоб впевнитись, що лише ти матимеш доступ до ось цього.

Він підійшов до книжкової полиці біля стіни і потягнув за корінець один з томів. Я почув клацання; тоді книжкові полиці ковзнули в бік, відкривши квадратну металеву плиту в стіні. У центрі плити була комічно велика червона кнопка з одним словом: «Вимк.»

— Я називаю її Великою Червоною Кнопкою, — сказав Галлідей. — Якщо натиснеш її, вона відключить усю ОАЗу і запустить вірус, який видалить усе, що зберігається на серверах «GSS», включаючи вихідний код ОАЗи. Це вимкне ОАЗу назавжди. — Він посміхнувся. — Тому не натискай, якщо абсолютно не впевнений, що це потрібно, добре? — Він подарував мені дивну усмішку. — Я довіряю твоїм рішенням.

Галлідей повернув книжкову полицю на місце, приховуючи кнопку. Тоді він налякав мене, пригорнувши за плечі.

— Слухай, — сказав він серйозно. — Я повинен сказати тобі одну річ, перш ніж піду. Те, що я так і не зрозумів, поки не було вже занадто пізно. — Він підвів мене до вікна і вказав на горизонт, що простягнувся перед нами. — Я створив ОАЗу, тому що ніколи не відчував себе як удома у реальному світі. Я не знав, як спілкуватися з людьми там. Я боявся все своє життя. Аж до кінця. Тоді я зрозумів, що якою б страшною і гіркою реальність не була, це також єдине місце, де можна знайти справжнє щастя. Тому що реальність реальна. Розумієш?

— Так, — відповів я. — Думаю, що так.

— Добре, — сказав він, підморгуючи. — Не повторюй моєї помилки. Не ховайся тут вічно.

Він усміхнувся і ступив кілька кроків до мене.

— Добре. Думаю, тепер все. Час закінчувати мені цю драму.

Галлідей почав зникати. Він усміхнувся і помахав на прощання, а його аватар повільно зникав у повітрі.

— Удачі, Парзівалю, — сказав він. — І дякую. Дякую, що зіграв у мою гру.

Тоді він повністю зник.

— Ей, ви там? — сказав я у порожнечу через кілька хвилин.

— Так! — схвильовано відповів Ейч. — Ти нас чуєш?

— Тепер так. Що сталося?

— Система обірвала наш голосовий зв’язок, як тільки ти увійшов до офісу Галлідея, тому ми не могли говорити з тобою.

— На щастя, ти не потребував нашої допомоги, — сказав Шото. — Чудово впорався.

— Вітаю, Вейде, — почув я Арт3міду.

І я міг сказати, що вона сказала це щиро.

— Дякую. Але я не зробив би цього без вас, друзі.

— Маєш рацію, — сказала Арт3міда. — Не забудь про це, коли говоритимеш зі ЗМІ. Оґ каже, що кілька сотень репортерів уже прямують сюди.

Я озирнувся на книжкову полицю, яка приховувала Велику Червону Кнопку.

— Ви бачили все, що сказав мені Галлідей перед зникненням?

— Ні, — відповіла Арт3міда. — Ми бачили все до моменту, коли він сказав: «Використовуй свої сили тільки на благо». Тоді відео зникло. Що трапилось після цього?

— Нічого особливого, — сказав я. — Розкажу пізніше.

— Чувак, — сказав Ейч. — Тобі варто перевірити Табло.

Я відкрив у вікні Табло. Там вже не було турнірної таблиці. Тепер єдине, що відображав сайт Галлідея, було зображення мого аватара, одягненого в мантію Анорака, який тримав срібне яйце, разом зі словами «Парзіваль переміг!».

— Що сталося з «шістками»? — запитав я. — Тими, що були всередині воріт?

— Ми не впевнені, — сказав Ейч. — Їхня відеотрансляція зникла, коли Табло змінилося.

— Можливо, їхні аватари вбиті, — сказав Шото. — Або, можливо…

— Можливо, їх просто викинуло з воріт, — сказав я.

Я витягнув мапу Хтонії і побачив, що тепер міг телепортуватись в будь-яку точку ОАЗи, просто вибравши потрібне мені місце в атласі. Я збільшив Замок Анорака і клікнув на місце поблизу головного входу. За мить мій аватар стояв уже там.

Я мав рацію. Коли я пройшов Треті ворота, вісімнадцять аватарів «шісток», які були все ще всередині замку, просто викинуло з дверей перед ним. Вони всі стояли там, розгублено поглядаючи, коли я з’явився перед ними, сяючи в новому вбрані.

Вони кілька секунд мовчки на мене дивилися, а тоді витягли зброю і мечі, готуючись до нападу. Всі вони виглядали однаково, тому я не міг визначити, яким саме керував Сорренто. Але на той момент мені було байдуже.

За допомогою нового інтерфейсу суперкористувача я виділив усіх аватарів «шісток» на екрані. Їхні обриси засвітилися червоним. Тоді я натиснув на значок черепа і кісток, що був тепер доступний на панелі інструментів мого аватара. Усі вісімнадцять аватарів «шісток» миттєво впали замертво. Їхні тіла повільно розчинилися в повітрі, залишивши після себе крихітні купки зброї і речей.

— Нічого собі! — сказав Шото по комлінку. — Як ти це зробив?

— Ти чув Галлідея, — відповів Ейч. — Його аватар безсмертний і всемогутній.

— Так, — сказав я. — І він не жартував.

— Галлідей також сказав, що ти можеш забажати що завгодно, — сказав Ейч. — Яким буде твоє перше бажання?

Я подумав, а тоді натиснув на новий значок «Команда», що тепер з’явився у кутику мого дисплея і сказав:

— Я бажаю, щоб Ейч, Арт3міда і Шото воскресли.

З’явилося діалогове вікно для підтвердження написання кожного з імен. Після цього система запитала, чи на додаток до воскресіння їхніх аватарів я хотів відновити всі їхні втрачені предмети. Я натиснув кнопку «Так». В центрі дисплея з’явилося повідомлення: «Воскресіння завершено. Аватари відновлено».

— Люди? — сказав я. — Спробуйде знову увійти в свої акаунти.

— Вже в процесі, — закричав Ейч.

Через кілька секунд Шото авторизувався і його аватар матеріалізувався на невеликій відстані попереду мене, на тому самому місці, де його вбили кількома годинами раніше. Він підбіг до мене, посміхаючись від вуха до вуха.

— Аріґато, Парзіваль-сан, — сказав він, низько вклоняючись.

Я відповів на уклін, а потім обняв його.