Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 54)

«Шістки», очевидно, помітили «Куросаву» під час спуску на поверхню планети, і зробили своїм пріоритетом вбивство двох самураїв.

Дайто не вагався використати туз у рукаві. Він витягнув Бета-капсулу, підняв у правій руці і активував. Його аватар миттєво перетворився в Ультрамена, червоно-сріблястого інопланетного супергероя з яскравими очима. Він виріс до висоти 156 футів.

Піхотинці «шісток» злякано завмерли, спостерігаючи, як Ультрамен Дайто схопив у небі два бойових кораблі й розбив їх одне об одне, наче гігантська дитина, що грає з двома крихітними металевими іграшками. Він кинув уламки на землю і почав збивати інші штурмовики «шісток», як настирливих мух. Кораблі, які уникнули його смертельної хватки, літали навколо і поливали його лазерними променями і кулями, але броньована інопланетна шкіра Ультрамена без проблем їх відбивала. Гучний сміх Дайто луною розійшовся по всьому ландшафту. Тоді він схрестив руки на зап’ястках. Яскравий промінь енергії, що вирвався з його рук, збив півдюжини бойових кораблів, яким не пощастило опинитися на його шляху. Дайто повернувся і спрямував промінь на піхотинців «шісток», спалюючи їх як мурах під лупою.

Він насолоджувався собою безмірно. Настільки, що не звернув увагу на попереджувальний сигнал на грудях, який почав мигати яскраво-червоним. Три хвилини Ультрамена підходили до кінця, а його сила майже вичерпалася. Це обмеження в часі було основною слабкістю Ультрамена. Якщо Дайто не відключить Бета-капсулу і не повернеться до людської форми, перш ніж спливуть три хвилини, його аватар помре. Але було очевидно, що якщо він повернеться до людської форми прямо зараз, під час нападу «шісток», його теж миттєво вб’ють. І Шото не зможе дістатися до корабля.

Я бачив, як війська «шісток» навколо Дайто просили через комлінки підкріплення, а додаткові штурмовики продовжували прибувати зграями. Дайто по черзі підбивав їх ідеально спрямованими сплесками свого спеціумного променя. І з кожним вистрілом, сигнал на його грудях пульсував все частіше.

Потім з білого дому вийшов Шото і через комлінк повідомив братові, що здобув Нефритовий ключ. У той самий момент його помітили піхотинці «шісток» і вирішили, що він доступніша мішень для нападу.

Шото кинувся до «Куросави». Він активував Чоботи швидкості і його аватар перетворився в ледь помітний розмитий силует, який мчав через поле. Поки Шото біг, Дайто прикривав його своїми гігантськими формами. Продовжуючи стріляти енергетичними променями, йому вдавалося втримати «шісток» на відстані.

Раптом по колінку донісся голос Дайто.

— Шото!— закричав він. — Я думаю, що тут хтось є! Хтось всередині…

Його голос обірвався. У ту ж мить його аватар завмер наче кам’яний, а над головою з’явився значок виходу з ОАЗи.

Вихід з профілю в момент бою був рівнозначний самогубству. Процедура передбачала, що аватар застигав на місці на шістдесят секунд. У той час він був абсолютно беззахисним та вразливим для атак. Таку процедуру створили, щоб не дозволити аватару просто уникнути бою. Потрібно було або стояти до кінця, або відступити перед виходом у безпечне місце.

Процес виходу аватара Дайто розпочався у найбільш непідходящий момент. Як тільки його аватар завмер, з усіх боків почались обстріли та лазерні атаки. Червоний попереджувальний сигнал на його грудях почав миготіти все швидше й швидше, поки не загорівся безперервним червоним. Коли це сталося, гігантська фігура Дайто похитнулася і завалилася, ледь не роздавивши Шото і «Куросаву». Впавши на землю, тіло аватара трансформувалося і зменшилось до свого нормального розміру та вигляду. Тоді він почав зникати взагалі, повільно розчиняючись у повітрі. Коли аватар Дайто повністю зник, на землі залишилося декілька предметів — все, що на той час зберігалось в інвентарі, включаючи Бета-капсулу. Дайто помер.

На екрані знов з’явився розмитий силует — Шото кинувся забрати речі Дайто. Тоді він розвернувся і побіг назад на борт «Куросави». Корабель злетів і рванув на орбіту, по дорозі відстрілюючись.

Це нагадало мені власну відчайдушну втечу з Фробозза. На щастя для Шото, його брат знищив більшість бойових кораблів «шісток», а підкріплення ще не прибуло.

Шото зміг вийти на орбіту і на світловій швидкості втекти. Ледве-ледве.

Відео закінчилося і Шото закрив вікно.

— Як, на твою думку, «шістки» дізналися, де він жив? — запитав я.

— Не знаю, — відповів Шото. — Дайто був обережним. Він замітав усі сліди.

— Якщо вони знайшли його, то можуть знайти і тебе теж, — сказав я.

— Знаю. Я вжив заходів.

— Гаразд.

Шото взяв Бета-капсулу зі свого інвентаря і простягнув мені.

— Дайто хотів би, щоб вона була в тебе.

— Ні, — заперечив я. — Думаю, тобі варто залишити її в себе. Може знадобитися.

Шото похитав головою.

— У мене є всі інші його предмети. Цей мені не потрібен. І я його не хочу.

Він простягнув Капсулу мені, наполягаючи.

Я взяв артефакт і оглянув його. Це був невеликий металевий циліндр, срібного та чорного кольору, з червоною кнопкою активації збоку. Його розмір і форма нагадували мені світловий меч, який колись у мене був. Але мечі нічого не вартували. Я мав близько п’ятдесяти у колекції. А Бета-капсула була лише одна, і вона була набагато потужнішою зброєю.

Я підняв капсулу обома руками і вклонився.

— Спасибі, Шото-сан.

— Дякую, Парзівалю, — сказав він, також вклонившись. — Дякую, що вислухав.

Він повільно підвівся. Мова його тіла сигналізувала про поразку.

— Ти ж іще не здався? — запитав я.

— Звичайно, що ні, — він випрямився і подарував мені моторошну посмішку. — Але пошук «яйця» більше не є моєю метою. Тепер у мене новий квест. Набагато важливіший.

— Який це?

— Помста.

Я кивнув. Тоді підійшов до стіни, зняв один із самурайських мечів і простягнув Шото.

— Прошу тебе, — сказав я. — Прийми цей дар. Нехай допоможе в новому квесті.

Шото взяв меч і на декілька дюймів витяг з піхов орнаментоване лезо.

— Масамуне? — запитав він здивовано.

— Так. Гостромеч плюс п’ять.

Шото знову вклонився, щоб висловити вдячність.

— Аріґато.

Ми їхали у ліфті назад до ангару в тиші. Перш, ніж Шото сів в корабель, він повернувся до мене.

— Як думаєш, за скільки часу «шістки» пройдуть Треті ворота?

— Не знаю, — відказав я. — Будемо сподіватися, що ми наздоженемо їх швидше.

— Ще не час для них радіти, правда ж?

Я кивнув.

— Це ще не кінець гри.

Я зрозумів підказку пізно вночі, через кілька годин після того, як Шото покинув фортецю.

Я сидів у командному центрі, тримав Нефритовий ключ і безперервно повторював підказку на його поверхні: «Продовжи квест, пройшовши тест».

В іншій руці тримав срібну обгортку фольги. Очі металися від ключа до обгортки, поки я відчайдушно намагався встановити між ними зв’язок. Я намагався вже протягом декількох годин і досі безуспішно.

Я зітхнув і відклав ключ, обгортку поклав на панель управління перед собою. Я обережно розгладив всі складки та зморшки. Обгортка була квадратної форми, кожна сторона шість дюймів завдовжки. Срібна фольга з одного боку, тьмяний білий папір з іншого.

Я відкрив програму аналізу зображень і просканував обидві сторони обгортки з високою роздільною здатністю. Тоді збільшив зображення на екрані і вивчав кожен мікрометр. Але маркувань чи написів не було на жодній зі сторін обгортки.

Я саме їв якісь кукурудзяні чипси, тому використовував для управління програмою голосові команди. Я дав команду зменшити скан обгортки і відцентрувати зображення на дисплеї. Це нагадало мені про сцену з фільму «Той, хто біжить по лезу», де герой Гаррісона Форда — Декард — використовує аналогічний керований голосовими командами сканер для аналізу фотографії.

Я підняв обгортку і ще раз на неї подивився. Коли віртуальне світло відбилось від фольги, мені захотілося скласти паперового літачка і пустити через кімнату. Це привело мене до думки про оріґамі, яке нагадало мені про інший момент з фільму «Той, хто біжить по лезу». Одну з фінальних сцен.

І тоді до мене дійшло.

— Єдиноріг, — прошепотів я.

У момент, коли я вголос промовив слово «єдиноріг», обгортка на долоні почала сама складатись. Квадратний шматок фольги зігнувся навпіл по діагоналі, створюючи срібний трикутник. Він продовжував загинатись і складатись у менші трикутники і навіть невеликі ромби, поки нарешті не сформував чотириногу фігуру з хвостом, головою і, нарешті, рогом.

Обгортка склала себе в срібне оріґамі єдинорога. Один з найбільш знакових образів фільму «Той, хто біжить по лезу». Я вже їхав ліфтом вниз до ангару і кричав Максу підготувати «Воннеґута» для зльоту.

Продовжи квест, пройшовши тест.

Тепер я точно знав, про який «тест» йшлось і як його потрібно пройти. Оріґамі єдинорога все пояснило.

Фільм «Той, хто біжить по лезу» згадувався в «Альманасі Анорака» не менше чотирьох разів. Це був один з десяти найулюбленіших фільмів Галлідея. Сам фільм заснований на романі Філіпа K. Діка, одного з улюблених авторів Галлідея. З цих причин я подивився його понад сорок разів і запам’ятав кожен кадр фільму та кожну репліку діалогу.

Поки «Воннеґут» мчав гіперпростором, я відкрив на дисплеї режисерську версію «Того, хто біжить по лезу», а тоді перемотав, щоб переглянути дві конкретні сцени.

Фільм, випущений у 1982 році, розповідає про Лос-Анджелес 2019 року — гіпертехнологічне майбутнє, яке ніколи не настало. Історія про хлопця на ім’я Рік Декард, якого грає Гаррісон Форд. Декард працює «тим, хто біжить по лезу», тобто поліцейським, який вистежує і вбиває реплікантів — генетично змінених істот, яких майже неможливо відрізнити від реальних людей. Насправді репліканти були настільки схожими на людей, що розпізнати їх можна було єдиним способом — тестом на пристрої під назвою «Войт-Кампф».