Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 51)
Я висипав вміст коробки на прилавок, розсипавши всюди золоті самородки пластівців. Тоді помітив його — невеликий пластиковий свисток у прозорій целофановій обгортці. Я зірвав целофан і взяв свисток у руку. Він був жовтим, з мультяшним обличчям капітана Кранча, витиснутим на одній стороні, і маленькою собачкою на іншій. З обох сторін були витиснені слова «Боцманський свисток капітана Кранча».
Я підняв свисток до губ аватара і дмухнув у нього. Але звук не з’явився і нічого не сталося.
Я поклав свисток у кишеню і відкрив торбинку на кухонному столі. Усередині побачив зубчик часнику і додав його в свій інвентар. Тоді побіг на захід, у вітальню. Підлогу вкривав великий східний килим. Навколо стояли антикварні меблі, схожі на ті, що я бачив у фільмах сорокових років. У західній стіні були дерев’яні двері з дивними вирізаними персонажами. На протилежній стіні висів красивий скляний ящик для трофеїв. Він був порожнім. На ящику стояв ліхтар на батарейках, а прямо над ним висів блискучий меч.
Я взяв меч і ліхтарик, тоді скрутив східний килим, знаючи, що під ним прихований люк. Відкрив його та побачив сходи, які вели вниз до темного підвалу.
Я ввімкнув ліхтарик. Коли спускався сходами, меч почав світитися.
Я продовжував звертатись до записів про «Zork» у щоденнику Грааля, який нагадував мені, як саме пройти через лабіринт кімнат, проходів та головоломок. Я зібрав усі дев’ятнадцять скарбів гри, постійно повертаючись у вітальню, щоб помістити декілька за раз у ящик з трофеями. По дорозі довелося боротися з кількома NPC: тролем, циклопом і дійсно набридливим злодієм. Що стосується легендарного ґрю, який ховається у темряві та чекає, щоб пообідати плоттю — то я просто уникав його.
Крім свистка капітана Кранча, захованого в кухні, я не знайшов ніяких сюрпризів або відхилень від оригінальної гри. Для того, щоб пройти цю імерсивну тривимірну версію «Zork», я просто повинен був виконувати ті ж дії, що необхідні і для проходження оригінальної текстової гри. Не зупиняючись та не озираючись, мені вдалося закінчити гру за двадцять дві хвилини.
Незабаром після того, як я здобув останній з дев’ятнадцяти скарбів гри — крихітні латунні кульки — на дисплеї з’явилось повідомлення про прибуття «Воннеґута». Автопілот щойно приземлив корабель на полі на захід від білого будинку. Його маскування все ще було ввімкнене, а захисні щити підняті. Якщо «шістки» вже були на орбіті довкола планети, я сподівався, що вони не помітили мій корабель.
Я востаннє побіг назад у вітальню білого дому і поклав фінальний скарб у ящик з трофеями. Як і в оригінальній грі, в ньому з’явилася мапа, направляючи мене до прихованого кургану, де закінчувалася гра. Але мене не цікавила ні мапа, ні кінець гри. Усі «трофеї» тепер були «здобуті», а тому я вийняв свисток капітана Кранча. На верхній частині він мав три отвори. Я прикрив третій, щоб отримати звук частотою 2600 герц, завдяки якому цей свисток став відомим в історії хакерів. А тоді подув — одна виразна пронизлива нота.
Свисток перетворився у маленький ключ і мій рахунок піднявся на 18 000 очок.
Я повернувся на друге місце, лише на 1000 балів випереджаючи Ейча.
Через секунду симуляція гри оновилася. Дев’ятнадцять предметів у ящику з трофеями зникли, повертаючись на початкові місця, а решта будинку і гри повернулась у стан, в якому я їх знайшов.
Коли я глянув на ключ у долоні, то запанікував. Він був срібного, а не молочно-зеленого кольору нефриту. Але покрутивши його і оглянувши уважніше, я побачив, що він загорнутий у срібну фольгу, наче жувальна гумка чи шоколадка. Я обережно стягнув обгортку і виявив всередині ключ з полірованого зеленого каменю.
Нефритовий ключ.
І точно, як на Мідному ключі, я побачив на його поверхні вигравірувану підказку:
Я перечитав її кілька разів, але значення не зрозумів, тому поклав ключ в інвентар, а тоді оглянув обгортку. То була срібна фольга з одної сторони і білий папір — з іншої. На жодній зі сторін я не побачив ніяких позначок.
Тільки тоді я почув гучний рев космічного корабля, що наближався. Це повинні бути «шістки». Звучало, наче вони тут у повному складі.
Я заховав обгортку до кишені та вибіг з будинку. Небо над головою заповнили тисячі бойових кораблів «шісток», наче розлючений рій металевих ос. Спускаючись, кораблі розділялися на невеликі групи і прямували в різні боки, наче хотіли покрити поверхню планети.
Не думаю, що «шістки» були настільки дурними, аби спробувати забарикадувати всі 512 копій білого будинку. Ця стратегія спрацювала на Людусі, але тільки на кілька годин, і там було одне місце. Весь Фробозз був у зоні PvP, де функціонувала як магія, так і технології, а це змінювало всю ситуацію. Скоро почнуть прибувати орди озброєних до зубів мисливців, і якщо «шістки» намагатимуться втримати їх на відстані, почнеться війна небаченого в історії ОАЗи масштабу.
Я продовжував бігти через поле до трапа корабля і побачив велику ескадрилью вертольотів. Близько ста спускалося з неба і, здавалося, прямували прямо на мене.
Макс уже завів двигуни «Воннеґута», і я наказав йому злітати, щойно піднявся на борт. Досягши панелі керування, вижав швидкість на максимум. Рій «шісток» віддалявся, але відчайдушно намагався мене наздогнати. Мій корабель стрімко піднімався в небо, і тут з декількох напрямків почався обстріл. Але мені пощастило. Мій корабель був швидким, а щити — найсучаснішими, так що їм вдалося втримати оборону, поки я вийшов на орбіту. Але в останній момент вони відмовили, і корпус «Воннеґута» постраждав від тривожної кількості пошкоджень за секунди до світлового стрибка.
Я ледве втік. Виродки майже дістали мене.
Мій корабель був у поганому стані, тому замість того, щоб повернутися безпосередньо до фортеці, я вирушив до «Гаражу Джо» — орбітальної ремонтної станції в Секторі-10. «Джо» був чесною установою з NPC-персоналом, розумними цінами і блискавичним обслуговуванням. Я звертався до них завжди, коли «Воннеґут» потребував ремонту чи модернізації.
У той час як Джо і його хлопці працювали над моїм кораблем, я надіслав Ейчу короткого електронного листа, аби подякувати. Я сказав йому, якщо він відчував переді мною якийсь борг, то тепер відплатив у повному обсязі. Я також визнав, що був цілковито бездушним егоїстичним мудаком і благав мене пробачити.
Як тільки ремонт корабля завершили, я попрямував назад до своєї фортеці, і провів там залишок дня, переглядаючи новини. Вістка про Фробозз уже поширилася, і кожен мисливець, який міг собі це дозволити, вже туди телепортувався. Кожної хвилини тисячі інших прибували на космічних кораблях, щоб приєднатись до бою з «шістками» і отримати власну копію Нефритового ключа.
У прямому ефірі транслювали сотні масштабних битв, що спалахували на Фробоззі навколо майже кожної копії «місця давно забутого». Великі клани мисливців у черговий раз об’єдналися, щоб розпочати скоординовану атаку на «шісток». Це був початок того, що ввійде в історію як «Битва за Фробозз», втрати зростали з обох сторін.
Я також стежив за Табло, чекаючи підтвердження того, що «шістки» збирали копії Нефритового ключа, поки їхні сили тримали опозицію на віддалі. Як я і боявся, наступним збільшився рахунок Сорренто. Він підскочив на 17000 очок, переміщаючи його на четверте місце.
Тепер, коли «шістки» точно знали, де і як отримати Нефритовий ключ, я очікував побачити, як почнуть збільшуватись рахунки інших їхніх аватарів. Але, на мій подив, наступним аватаром, що отримав Нефритовий ключ, був не хто інший, як Шото. Він зробив це менш ніж за двадцять хвилин після Сорренто.
Якимось чином Шото вдалося ухилитися від орди «шісток», що в даний час кишіли по всій планеті, зайти в білий дім, зібрати всі дев’ятнадцять необхідних скарбів та отримати копію ключа.
Я продовжував дивитися на Табло, очікуючи побачити, як збільшиться рахунок його брата Дайто. Але цього не сталося.
Натомість, через кілька хвилин після того, як Шото отримав свою копію ключа, ім’я Дайто взагалі зникло з Табло. Цьому було тільки одне можливе пояснення: Дайто вбили.
Протягом наступних дванадцяти годин на Фробоззі продовжував панувати хаос, кожен мисливець в ОАЗі намагався досягти планети і приєднатися до бійки.
Шістки розосередили свою велику армію по всій планеті в сміливій спробі заблокувати всі 512 копій гри «Zork». Але така величезна і добре оснащена армія цього разу виявилась не достатньо чисельною. Тільки сім їхніх аватарів отримали Нефритовий ключ того дня. І коли клани мисливців розпочали скоординовану атаку на «шісток», «телепні в синьому» зазнали важких втрат і були змушені відступити.
За декілька годин верховне командування «шісток» вирішило застосувати нову стратегію. Стало очевидним, що вони не в змозі утримувати понад 500 різних блокад або відбиватись від напливу мисливців. Тому вони перегрупували всі свої сили навколо десятка суміжних копій «Zork» поблизу південного полюса планети. Вони встановили потужні силові щити над кожним з них і розмістили поза стінами щита танкові батальйони.
Така стратегія спрацювала, і сил «шісток» виявилось достатньо, щоб утримувати ці десять місць і не дати будь-якому іншому мисливцю потрапити всередину (а в інших мисливців у цьому вже й не було потреби, адже понад 500 інших ігрових полів тепер були відкритими та незахищеними). Тепер, коли «шістки» могли працювати спокійно, вони сформували десять рядів аватарів позаду кожного білого дому і один за одним пускали своїх, щоб ті отримали Нефритовий ключ. Всі це бачили, бо очки біля номерів співробітників IOI на Табло почали збільшуватися на 15000.