Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 42)

— Я тебе і не прошу.

— Просиш. Навіть якщо не усвідомлюєш цього.

Пісня Сінді Лопер закінчилася, і Оґ поставив ще один танцювальний трек — «James Brown Is Dead» гурту L.A. Style. Клуб вибухнув оплесками.

Я почувався, наче мені в груди загнали великий дерев’яний кілок.

Арт3міда хотіла сказати ще щось — до побачення, я думаю, — коли ми почули громовий постріл прямо над нами. Спочатку я подумав, що це Оґ невдало зміксував новий танцювальний трек. Але потім подивився вгору і побачив, як на танцмайданчик на високій швидкості летять великі обломки, а аватари розбігаються з їхнього шляху. У стелі клубу, у верхній частині кулі, щойно пробили чималу діру. І тепер через неї вливалася невелика армія «шісток», залітаючи в клуб на реактивних літаках та стріляючи з бластерів.

Спалахнув загальний хаос. Половина аватарів кинулися до виходу, в той час як інша половина готувала зброю або починала чаклувати, стріляти в непроханих «шісток» лазерними блискавками, кулями та фаєрболами. Їх було понад сто, всі озброєні до зубів.

Я не міг повірити в браваду «шісток». Чому вони такі дурні, що нападають на кімнату, повну високорівневих мисливців на їхній території? Вони може і вб’ють кількох з нас, але втратять частину або всіх своїх аватарів в процесі. І для чого?

І тоді я зрозумів, що більшість «шісток» стріляють прямо в мене та Арт3міду. Вони прийшли, щоб убити нас двох.

Звістка про те, що ми з Арт3мідою тут, напевно вже потрапила в стрічки новин. І коли Сорренто дізнався, що два топових мисливці з Табло розважаються у незахищеній зоні PvP, він вирішив, що не можна пропустити такий вдалий шанс. Це була можливість для «шісток» зняти двох конкурентів зі змагання одним махом. І воно вартувало втраченої сотні чи більше їхніх найкращих аватарів.

Я знав, що їх сюди привела моя нерозсудливість. Я проклинав себе за те, що поводився так нерозумно. Тоді взяв бластери і почав розряджати їх у найближчих до мене «шісток», в той же час роблячи все можливе, щоб ухилитися від їхніх пострілів. Я глянув на Арт3міду якраз вчасно, щоб побачити, як вона за п’ять секунд знищила дюжину «шісток», використовуючи кулі синьої плазми, що вилітали з її долонь, і при цьому ігнорувала постійний потік лазерних блискавок і магічних ракет, які відбивались від її прозорого щита. Мені теж перепадало немало. Поки що мій щит витримував, але це не триватиме довго. На екрані вже з’явилися повідомлення про відмову, і мій лічильник здоров’я почав різко падати.

Протягом декількох секунд ситуація переросла в найбільше протистояння, яке я коли-небудь бачив. І вже було зрозуміло, що ми з Арт3мідою будемо на стороні тих, хто програє.

Я помітив, що музика досі не зупинилися.

Я глянув на кабінку ді-джея якраз вчасно, щоб побачити, як всередині з’явився великий і могутній Оґ. Він виглядав дуже і дуже роздратованим.

— Ви, покидьки, думаєте, що можете прийти на мою вечірку без запрошення? — закричав він. На його аватарі все ще був мікрофон, тому слова прокотилися гучномовцями клубу, наче голос Бога. Бій, здавалося, на частку секунди зупинився, бо всі повернулись подивитися на Оґа, який тепер ширяв у центрі танцмайданчика. Він простягнув руки і повернувся до навали «шісток».

З кожного пальця Оґа вирвалися десятки червоних блискавок, розлітаючись у всіх напрямках. Кожна з них вразила іншого аватара «шісток» в груди, якимось чином не шкодячи всім іншим навколо.

За мілісекунди всі «шістки» в клубі були повністю знищені. Їхні аватари на декілька секунд завмерли і засвітилися яскраво-червоним, а тоді просто зникли.

Я був вражений. Це була найнеймовірніша демонстрація аватаром сили, яку я коли-небудь бачив.

— Ніхто не вривається до мене без запрошення! — крикнув Оґ, а його голос відлунням пронісся безшумним клубом. Решта аватарів (ті, хто нажаханий не втік з клубу чи не загинув у короткому бою) видали переможний клич. Оґ повернувся до кабінки ді-джея, яка закрилася навколо нього прозорим коконом.

— Продовжимо цю вечірку? — сказав він, опускаючи голку на платівку з техно-реміксом «Atomic» від Блонді. Знадобилася секунда, щоб вивітрився шок, але потім всі знову почали танцювати.

Я озирнувся в пошуках Арт3міди, але вона вже зникла. Тоді я помітив, як її аватар вилітав з нового виходу, який створила атака «шісток». Вона зупинилася на секунду, тільки щоб глянути на мене.

Комп’ютер розбудив мене якраз перед заходом сонця, і я почав щоденний ритуал.

— Я прокинувся! — закричав у темряву. Вже декілька тижнів після того, як Арт3міда мене кинула, мені було важко прокидатися вранці. Тому я відключив можливість відкласти будильник і налаштував комп’ютер вмикати пісню «Wake Me Up Before You Go-Go» гурту «Wham»! Я ненавидів цю пісню всіма фібрами своєї душі, і єдиним способом її вимкнути було піднятися з ліжка. Не найприємніший спосіб почати свій день, але це змушувало мене рухатися.

Пісня зупинилась і тактильний стілець трансформувався з ліжка назад у крісло, піднімаючи мене в сидяче положення. Комп’ютер вмикав світло поступово, дозволяючи моїм очам звикнути. Денне світло в квартиру не проникало. Єдине вікно з видом на горизонт Колумбусу я зафарбував повністю у чорний через кілька днів після того, як сюди переїхав. Я вирішив, що все за вікном відволікало мене від квесту, а значить було марною тратою часу дивитись, що там за вікном. Я також не хотів чути навколишній світ, але я не зміг поліпшити звуконепроникність, яка вже існувала в квартирі. Тож доводилося жити із заглушеними звуками вітру і дощу, а також вулиці і дорожнього руху. Навіть це могло відволікати. Часом я перебував у свого роду трансі, сидячи з заплющеними очима, не звертаючи уваги на плин часу, слухаючи звуки світу за межами моєї кімнати.

Я зробив кілька інших модифікацій в кімнаті заради безпеки і зручності. По-перше, замінив неміцні двері новими герметичними броньованими вакуумними дверима. Все, що мені було потрібно — їжа, туалетний папір, нові пристрої — я замовляв онлайн і це доставляли прямо до моїх дверей. Доставка працювала так: по-перше, сканер, встановлений ззовні в коридорі, перевіряв особу людини і комп’ютер підтверджував, чи вона доставляла те, що я насправді замовив. Потім зовнішні двері розблокувались, відкриваючи сталевий повітряний шлюз розміром з душову кабінку. Кур’єр поміщав бандероль, піцу чи що там було всередину і виходив. Зовнішні двері закривались і заблокувались; пакет сканувався, тестувався під рентгеном і аналізувався всіма можливими способами. Його вміст перевірявся і надсилалося підтвердження доставки. Тоді я відчиняв внутрішні двері і отримував товари. Довга процедура, але я не мав зустрічатись віч-на-віч з іншою людиною. Якраз як я і хотів, дякую.

У самій кімнаті не було дуже на що дивитись, що було добре, бо я дивився на неї так мало, наскільки це можливо. По суті це був куб, приблизно десять метрів кожна сторона. Модульний душ і туалетний блок були вбудовані в одну стіну, навпроти невеликої ергономічної кухні. Я ніколи не використовував кухню для готування. Мої страви були або заморожені, або доставлені. Брауні в мікрохвильовці були найближчими до кулінарії.

Іншу частину кімнати займала імерсивна установка ОАЗи. Я інвестував у неї кожен зайвий цент. Постійно виходили новіші, швидші та універсальніші компоненти, тому я постійно витрачав велику частку свого мізерного доходу на апґрейд.

Перлиною моєї установки була, звичайно ж, персоналізована консоль ОАЗи. Комп’ютер, який керував моїм життям. Я зібрав його сам, шматок за шматком, всередині модифікованого дзеркально чорного корпусу «Odinware». Новий розігнаний процесор виконував інструкції так швидко, що майже випереджав час. А внутрішній жорсткий диск мав досить місця, щоб зберігати три оцифровані копії «всього, що існує».

Більшість часу я проводив у повністю регульованому тактильному стільці «Shaptic Technologies HC5000». Він був підвішений на двох шарнірних роботизованих маніпуляторах, що кріпилися до стіни і стелі квартири. Ця установка могла повертати стілець по всіх чотирьох осях. Коли я був пристебнутий до нього, пристрій міг перевертати, обертати та хитати моє тіло, щоб створити відчуття, наче я падаю, літаю або сиджу за кермом ракетних саней, що мчать на швидкості 2 Маха через каньйон на четвертому супутнику Альтаїра-4.

Крісло працювало в комплекті з «Shaptic Bootsuit», костюмом тактильного зворотного зв’язку. Він покривав кожен дюйм тіла від шиї до кінчиків пальців та мав отвори, щоб я міг сходити в туалет не знімаючи його. Зовні костюм був покритий екзоскелетом — мережею штучних сухожиль і суглобів, які могли відчувати і повторювати мої рухи. Кожні кілька сантиметрів зі шкірою контактувала павутиноподібна мережа мініатюрних приводів, вбудована всередину костюма. Вони активувалися малими чи великими групами з метою тактильної симуляції — щоб змусити мою шкіру відчувати те, чого насправді не було. Вони могли переконливо зімітувати відчуття поплескування по плечі, удару в гомілку або пострілу в груди. (Вбудоване програмне забезпечення безпеки не давало установці фактично спричинити фізичні пошкодження, так що симульований постріл насправді відчувався, як слабкий удар.) В системі чистки «Мош-вош» в кутку кімнати висів ідентичний запасний костюм. З цих двох тактильних костюмів складався весь мій гардероб. Старий одяг лежав десь у шафі, збираючи порох.