Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 44)

Я знав, якщо не візьму вагу під контроль, то помру від ліні швидше, ніж знайду «яйце». Я не міг цього допустити. Тому швидко прийняв рішення і активував на своїй установці програму фітнес-контролю. Я пошкодував про це майже одразу.

Відтепер комп’ютер контролював мої життєві показники і точно відстежував, скільки калорій я спалював кожного дня. Якщо я не виконував денну норму фізичних вправ, система не давала зайти в ОАЗу. Це означало, що я не міг піти на роботу, продовжити свої пошуки, або, по суті, жити своїм життям. Після запуску фітнес-контролю, його не можна було вимкнути протягом двох місяців. І програма була пов’язана з моїм рахунком ОАЗи, тому я не міг просто купити новий комп’ютер або орендувати кабінку в якомусь громадському кафе. Щоб увійти, в мене не було іншого вибору, окрім як спочатку виконати вправи. Це виявилося тою мотивацією, якої я потребував.

Програма також контролювала мій раціон. Кожен день мені дозволялося вибрати страви з меню здорових і низькокалорійних продуктів. Програма замовляла їжу онлайн і її доставляли до моїх дверей. Так як я ніколи не залишав квартиру, програмі було легко стежити за всім, що я їв. Якщо я замовляв додаткову їжу самостійно, вона збільшувала кількість вправ, які я повинен був виконувати кожного дня, щоб компенсувати зайві калорії. Це було якесь садистське програмне забезпечення.

Але воно спрацювало. Фунти почали танути, і через кілька місяців я був у майже ідеальному стані здоров’я. Вперше в житті в мене був плоский живіт і м’язи. Я також мав удвічі більше енергії і набагато менше хворів. Коли пройшло два місяці, і в мене нарешті була можливість відключити фітнес-контроль, я вирішив його залишити. Тепер спорт був частиною мого щоденного ритуалу.

Завершивши силові вправи, я ступив на бігову доріжку.

— Почати ранкову пробіжку, — сказав Максу. — Доріжка Біфрест.

Віртуальний тренажерний зал зник. Тепер я стояв на напівпрозорій біговій доріжці — вигнутій циклічній стрічці поміж зіркових туманностей. В космосі навколо мене висіли гігантські планети з кільцями та різнокольорові місяці. Бігова доріжка простягалась переді мною, піднімаючись, спадаючи, і час від часу звиваючись у спіраль. Невидимий бар’єр не дозволяв випадково впасти з краю доріжки в зоряну безодню. Доріжка Біфрест була ще однією автономною симуляцією, однією з сотень дизайнів доріжок, які зберігалися на жорсткому диску моєї консолі.

Коли я почав бігти, Макс ввімкнув мій плейлист вісімдесятих. Як тільки почалась перша пісня, я випалив її назву, виконавця, альбом і рік випуску:

— «Million Miles Away», the Plimsouls, альбом «Everywhere at Once», тисяча дев’ятсот вісімдесят третій.

А тоді почав підспівувати. Можливо, вивчені слова правильної пісні вісімдесятих колись збережуть життя моєму аватару.

Закінчивши пробіжку, я стягнув візор і почав знімати тактильний костюм. Це потрібно було робити повільно, щоб не пошкодити його компоненти. Коли я обережно його знімав, контактні присоски тихо чмокали, відлипаючи від шкіри, і залишали по всьому тілу крихітні круглі сліди. Коли ж костюм було повністю знято, я помістив його в систему чистки, а свіжий запасний костюм поклав на підлогу.

Макс уже включив для мене душ, встановивши температуру води так, як мені подобалось. Коли я застрибнув у заповнений парою душ, Макс включив музику з мого плейлиста для душу. Я впізнав початок пісні «Change» Джона Вейта. Саундтрек до фільму «Зоровий пошук». Студія «Geffen Records», 1985.

Душ працював, ніби стара автомийка. Я просто стояв, поки він робив більшість роботи, обливаючи мене з усіх боків струменями мильної води, а потім все змивав. Голову мити не треба було, бо душ також розливав нетоксичний розчин для видалення волосся, який я втирав по всьому обличчю і тілу. Це усувало необхідність голитись та стригти волосся: зайві незручності. Також завдяки гладкій шкірі добре прилягав тактильний костюм. Я виглядав трохи дивно без брів, але вже до цього звик.

Струмінь води зупинився і ввімкнулись сушарки, за лічені секунди випаровуючи вологу зі шкіри. Я зайшов на кухню і дістав банку «Сладжа», напою з високим вмістом протеїну та вітаміну D (щоб компенсувати відсутність сонячного світла). Коли я його випив, датчики комп’ютера мовчки занотували дані — просканували штрих-код і додали калорії в денний підсумок. Закінчивши зі сніданком, я надів чистий тактильний костюм. Це було простіше, ніж його знімати, але все одно потребувало часу, щоб зробити все правильно.

Надівши костюм, я наказав тактильному стільцеві розкластися. Тоді зупинився і секунду розглядав свою імерсивну установку. Я так пишався всім цим високотехнологічним залізом, коли тільки його купив. Але за останні кілька місяців, я почав бачити свою установку, якою вона була: складна вигадка для обману відчуттів, яка дозволяла мені жити в неіснуючому світі. Кожен компонент установки був цеглинкою в камері, де я охоче сам себе ув’язнив.

Під похмурим флуоресцентом крихітної однокімнатної квартири від правди було не втекти. В реальному житті я був ніким іншим, як антисоціальним відлюдником. Самітником. Ґіком з блідою шкірою та одержимістю поп-культурою. Хлопцем з агорафобією, без справжніх друзів, родини чи реального контакту з людьми. Я був просто ще одною сумною самотньою душею, що витрачала своє життя на відеоігри.

Але не в ОАЗі. Там я був великим Парзівалем. Всесвітньо відомим мисливцем і міжнародною знаменитістю. Люди просили в мене автографи. У мене був фан-клуб. Навіть декілька. Мене впізнавали, куди б я не пішов (але тільки тоді, коли хотів, щоб мене впізнали). Мені платили, щоб я підтримував продукти. Люди захоплювалися і рівнялись на мене. Мене запрошували на найекслюзивніші вечірки. Я ходив у наймодніші клуби і ніколи не стояв у чергах. Був іконою поп-культури, рок-зіркою віртуального світу. А в колах мисливців я був легендою. Ні, богом.

Я сів та натягнув рукавички і візор. Після підтвердження особи, переді мною з’явився логотип «Gregarious Simulation Systems», а за ним напис:

Вітаємо, Парзіваль.

Будь ласка, скажіть пароль.

Я прочистив горло і виголосив фразу-пароль. Коли я говорив, кожне слово з’являлося на екрані:

«Ніхто в світі ніколи не отримує те, що хоче, і це прекрасно.»

Коротка пауза, а тоді я мимовільно полегшено зітхнув, коли все навколо мене розчинилося в ОАЗі.

Аватар повільно матеріалізувався перед панеллю керування у командному центрі моєї фортеці, на тому ж місці, де я сидів минулої ночі, байдуже дивлячись на Катрен, поки не заснув і система не викинула мене з симуляції. Я дивився на цей чортів вірш майже шість місяців і досі був не в змозі його розшифрувати. Ніхто не був. Кожен мав теорії, звичайно, але Нефритовий ключ все ще не знайшли, а топові місця на Табло залишалися незмінними.

Командний центр розташовувався під броньованим куполом, вбудованим у скелясту поверхню мого власного астероїда. Звідси на 360 градусів відкривався пейзаж кратерів, що тягнулись до горизонту в усіх напрямках. Інша частина фортеці була під поверхнею, у величезному підземному комплексі, який простягався аж до ядра астероїда. Все місце я закодував сам, незабаром після переїзду в Колумбус. Моєму аватару потрібна була фортеця і я не хотів сусідів, тому купив найдешевший планетоїд, який знайшов — крихітний безплідний астероїд у Секторі-14. Він називався S14A316, але я перейменував його у Фалко, на честь австрійської реп-зірки. (Я не був величезним фанатом Фалко чи щось таке. Просто подумав, що це ім’я круто звучить.)

Фалко мав всього кілька квадратних кілометрів площі, але все одно влетів мені в копієчку. Та він був того вартий. Володіючи власним світом, ви могли побудувати там все, що хочете. І ніхто не міг його відвідати, якщо я не надав їм доступ, а я його нікому не надавав. Моя фортеця була моїм домом всередині ОАЗи. Храмом мого аватара. Це було єдине місце у всій симуляції, де я був по-справжньому в безпеці.

Як тільки вхід було завершено, на екрані виринуло вікно, повідомляючи, що сьогодні день виборів. Тепер, коли мені було вісімнадцять, я міг голосувати на виборах ОАЗи, а також на виборах уряду США. Мене не турбували останні, тому що я не бачив сенсу. Колись велика країна, в якій я народився, тепер нагадувала себе колишню тільки ім’ям. Незалежно від того, хто був головним. Ці люди переставляли шезлонги на «Титаніку», і всі це знали. Крім того, тепер, коли кожен міг голосувати з дому через ОАЗу, шанси бути обраними мали хіба що кінозірки, знаменитості з реаліті-шоу або радикальні телепроповідники.

Я таки витратив час, щоб взяти участь у виборах ОАЗи, оскільки їх результати дійсно на мене впливали. Процес зайняв кілька хвилин, тому що я вже був знайомий з усіма основними питаннями, які «GSS» висунула на голосування. Вибирали також президента і віце-президента Ради користувачів ОАЗи, але з цим не було проблем. Як і більшість мисливців, я проголосував за переобрання Корі Доктороу і Віла Вітона (знову). Обмежень у терміні правління не було, а ці два діди робили шалену роботу щодо захисту прав користувачів вже більше десятиліття.

Закінчивши голосування, я трохи відрегулював тактильний стілець і почав вивчати командну консоль перед собою. Вона була набита перемикачами, кнопками, клавіатурами, джойстиками та екранами. Зліва від мене тягнувся ряд моніторів, пов’язаних з віртуальними камерами, розташованими по всій внутрішній і зовнішній частині фортеці. Праворуч від мене ще один блок моніторів відображав всі мої улюблені новинні та розважальні канали. Серед них був мій власний: «Парзіваль-ТВ — Трансляція незрозумілого еклектичного лайна, 24-7-365».