Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 3)

Я запустив емулятор і вибрав «Robotron:2084», одну з моїх найулюбленіших ігор. Мені завжди подобались її божевільний темп та брутальна простота. «Robotron» був справою інстинктів та рефлексів. Старі ігри завжди допомагали мені очистити розум та заспокоїтись. Якщо я почувався пригніченим чи сумним через своє життя, все, що треба було зробити, це натиснути на кнопку «Перший гравець». Всі тривоги негайно зникали, а розум зосереджувався на невпинній пікселізованій атаці на екрані переді мною. Там, усередині двовимірного всесвіту гри, життя було просте: Є лише ти проти машини. Рухайся лівою рукою, стріляй правою, і спробуй залишатись живим так довго, як зможеш.

Я провів кілька годин, пробиваючись крізь хвилю мізків, сфероїдів, кварків та халків, аби «врятувати останню людську сім’ю»! Але врешті-решт пальці почало судомити і я став втрачати ритм. Коли таке стається на високих рівнях, ситуація погіршується швидко. Я витратив всі додаткові життя за лічені хвилини і на екрані з’явились два мої найменш улюблені слова: «КІНЕЦЬ ГРИ».

Я вимкнув емулятор і почав переглядати відеофайли. За останні п’ять років я завантажив кожен фільм, телешоу чи мультфільм, згаданий у «Альманасі Aнорака». Звичайно, я досі не переглянув їх усі. Це, ймовірно, зайняло би десятиліття.

Я вибрав епізод «Родинних зв’язків», ситкому вісімдесятих про сім’ю середнього класу, що живе в Огайо. Я завантажив це шоу, бо воно було одним з улюблених Галлідея, і мені здавалось, що в одному з епізодів може бути захована якась підказка, пов’язана з Полюванням. Я відразу захопився цим шоу, і вже передивився всі 180 епізодів по кілька разів. Здається, вони ніколи мені не набриднуть.

Сидячи на самоті в темряві, дивлячись шоу на своєму ноутбуці, я завжди уявляв, ніби це я живу в цьому теплому, добре освітленому будинку, а ці усміхнені, розуміючі люди — моя сім’я. Ніби у світі не було нічого настільки поганого, що не могло вирішитись до кінця одного півгодинного епізоду (або двох епізодів, якщо це було щось дуже серйозне).

Моє домашнє життя ніколи навіть віддалено не нагадувало зображене в «Родинних зв’язках», тому, напевно, воно мені так і подобалось. Я був єдиною дитиною двох підлітків, обоє утікачі, які зустрілись у стеках, де я виріс. Я не пам’ятаю батька. Грабуючи продуктовий магазин під час відключення електроенергії, він був застрелений. Мені тоді було всього лиш кілька місяців. Єдине, що я дійсно про нього знав, це те, що він любив комікси. У його коробках я знайшов кілька старих флешок з повними випусками «Неймовірної Людини-Павука», «Людей-Ікс» та «Зеленого Ліхтаря». Одного разу мама розказала, що батько дав мені алітероване ім’я, Вейд Воттс, бо воно звучало ніби секретне ім’я супергероя. Як Пітер Паркер або Кларк Кент. Це змусило мене думати, що він мав бути крутим хлопцем, незважаючи на те як помер.

Моя мати, Лоретта, виростила мене самотужки. Раніше ми жили в маленькому трейлері в іншій частині стеків. Вона працювала в ОАЗі в дві зміни: як теле-продавець, та як ескорт в інтернет-борделі. На ніч вона змушувала мене вставляти затички, щоб я не чув, як вона розпусно розмовляє, видурюючи гроші з когось в іншому часовому поясі. Але затички не дуже допомагали, тож натомість я дивився старі фільми з максимальною гучністю.

Я познайомився з ОАЗою у ранньому віці, тому що мати використовувала її як віртуальну няню. Як тільки я виріс достатньо, щоб носити візор та пару тактильних рукавичок, мама допомогла мені створити в ОАЗі свого першого аватара. Тоді посадила мене в кутку і повернулась до роботи, а я залишився досліджувати абсолютно новий світ, який дуже сильно відрізнявся від того, який я знав досі.

З того часу я виховувався певною мірою на інтерактивних освітніх програмах ОАЗи, до яких кожна дитина мала безкоштовний доступ. Великий шмат свого дитинства я провів тиняючись по змодельованій у віртуальній реальності вулиці Сезам, співаючи пісні з дружніми Маппетсами та граючи в інтерактивні ігри, які навчили мене ходити, говорити, додавати, віднімати, читати, писати та ділитись цим з іншими. Освоївши ці навики, я досить швидко відкрив, що ОАЗа також була найбільшою у світі громадською бібліотекою, де навіть така злиденна дитина як я мала доступ до кожної книги коли-небудь написаної, кожної пісні коли-небудь записаної, та кожного фільму, телешоу, відеогри та твору мистецтва коли-небудь створеного. Зібрані знання, мистецтва та дивовижі всієї людської цивілізації були там і чекали на мене. Але отримання доступу до цієї інформації виявилось палкою на два кінці. Тому що саме тоді я дізнався правду.

Не знаю, можливо, ваш досвід відрізнявся від мого. Для мене рости людською істотою на Землі в двадцять першому столітті було, м’яко кажучи, ніби удар у щелепу.

Найгірше в тому, щоб бути дитиною, те, що ніхто не казав правду про моє становище. Насправді, вони робили точно навпаки. І я, звичайно, їм вірив, тому що був лише дитиною і нічого не знав. Тобто, заради Бога, мій мозок навіть не виріс до нормального розміру, то як мені було знати, що дорослі мене обдурюють?

Тож я проковтував всі середньовічні нісенітниці, якими мене годували. Минув деякий час. Я трохи виріс, і поступово почав розуміти, що, відколи я вийшов з утроби матері, майже всі брехали мені майже про все.

Це було тривожним відкриттям.

Через це в дорослому віці в мене були проблеми з довірою.

Я став усвідомлювати огидну правду, як тільки-но почав досліджувати безкоштовні бібліотеки ОАЗи. Факти були прямо там і чекали на мене, заховані в старих книгах, написані людьми, які не боялись бути відвертими. Художники, вчені, філософи та поети, багато з яких вже давно померли. Читаючи залишені ними слова, я почав нарешті отримувати контроль над ситуацією. Моєю ситуацією. Нашою ситуацією. Те, що більшість людей називає «людським становищем».

Це не були хороші новини.

Хотів би я, щоб хтось розказав мені усю правду відразу, як тільки я був достатньо дорослим, щоб її зрозуміти. Якби ж хтось просто сказав:

— Слухай, Вейд, ти є тим, що називають «людиною». Це досить розумний вид тварин. Як і всі інші тварини на цій планеті, ми походимо від одноклітинного організму, який жив мільйони років тому. Це відбувається в ході еволюції, згодом ти дізнаєшся про неї більше. Але, повір мені, саме так ми насправді тут з’явились. Докази цьому є повсюди, поховані в каміннях. Та історія, що ти чув? Про те, як ми були створенні надзвичайно могутнім хлопцем на ім’я Бог, який живе на небі? Повна дурня. Все, що стосується Бога, насправді є стародавньою казкою, яку люди переповідають одне одному тисячі років. Ми все вигадали. Як Санта-Клауса чи Великоднього Кролика.

— О, до речі… Санта-Клауса чи Великоднього кролика не існує. Також брехня. Вибач, малий. Змирись.

— Тобі, мабуть, цікаво, що трапилось до твоєї появи. Страшено багато речей, насправді. Відколи ми еволюціонували в людей, все стало значно цікавішим. Ми дізнались, як вирощувати їжу та одомашнювати тварин, тож нам не доводилось витрачати весь час на полювання. Наші племена збільшувались, і ми поширились по всій планеті як нестримний вірус. Тоді, після кількох воєн між собою через землю, ресурси та вигаданих богів, ми зрештою організували наші племена в «глобальну цивілізацію». Але, якщо чесно, вона не була такою вже організованою чи цивілізованою, і ми продовжували воювати одне з одним. Але ми також опанували науку, що допомогло нам розвинути технології. Як для зграї лисих мавп нам насправді вдалось винайти кілька досить неймовірних речей. Комп’ютери. Медикаменти. Лазери. Мікрохвильові печі. Штучні серця. Атомні бомби. Ми навіть посилали кількох хлопців на Місяць і повернули їх назад. Ми також створили глобальну мережу зв’язку, яка дозволяє нам розмовляти одне з одним по всьому світу весь час. Доволі вражаюче, чи не так?

— Але тут починаються погані новини. Наша глобальна цивілізація мала велику ціну. Нам потрібна була ціла купа енергії, щоб її побудувати, і ми отримали цю енергію спалюючи викопне паливо, яке утворюється з мертвих рослин та тварин, похованих глибоко в землі. Більшу частину цього палива ми використали ще до твоєї появи, тож його вже майже не залишилося. А це означає, що ми вже не маємо достатньо енергії, аби наша цивілізація функціонувала як раніше. Тому нам довелось скорочувати споживання. Видатний час. Ми називаємо його Глобальною енергетичною кризою, і вона триває вже досить довго.

— Крім цього, виявилось, що спалювання всіх тих викопних енергоносіїв мало певні неприємні побічні наслідки, як от підвищення температури планети і погіршення стану навколишнього середовища. Тож тепер полярні льодовики тануть, рівень моря піднімається, а з погодою повний безлад. Рослини і тварини вимирають у рекордних кількостях, а чимало людей голодують і не мають даху над головою. А ми досі воюємо одне з одним, здебільшого за ті кілька ресурсів, що залишились.

— В основному, хлопче, все це означає, що життя набагато складніше, ніж колись, у Старі добрі часи, ще до твого народження. Колись все було класно, а тепер все жахливо. Чесно кажучи, майбутнє не виглядає дуже безхмарним. Ти народився у паршивий момент історії. І виглядає, що надалі ставатиме тільки гірше. Людська цивілізація у «занепаді». Деякі люди навіть кажуть, що вона «розпадається».