Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 5)

Якомога тихіше я вислизнув з вікна, і, вчепившись у віконну раму, зісковзнув вниз холодною поверхнею металевого облицювання трейлера. Сталева платформа, на якій стояв трейлер, була лише трохи ширшою і довшою ніж він сам, залишаючи по всьому периметру відступ завширшки близько півтора фути. Я обережно опустився, доки ноги не опинились на цьому виступі, а тоді потягнувся і зачинив за собою вікно. Схопив прив’язану на рівні талії мотузку, що слугувала за поручень, і став просуватись виступом до кута платформи. Там можна було спуститись на каркас риштування, схожий на драбину. Я майже завжди обирав цей маршрут, коли залишав трейлер тітки чи повертався. До сторони стеку були пригвинчені розхитані металеві сходи, але вони тряслися і стукали об риштування, тож я не міг користуватись ними, не виказуючи себе. Погані справи. У стеках по можливості краще бути непомітним та нечутним. Поблизу часто бували небезпечні та відчайдушні люди, які могли вас пограбувати, зґвалтувати, а тоді продати ваші органи на чорному ринку.

Спуск плетінням металевих балок завжди нагадував мені старі платформери типу «Donkey Kong» чи «BurgerTime». Я вхопився за цю думку кілька років тому, коли написав свою першу гру під «Atari 2600» (обряд посвячення у мисливці, як конструювання першого світлового меча для джедаїв). Вийшла пародія на «Pitfall» під назвою «The Stacks», де потрібно було переміщатись крізь вертикальний лабіринт трейлерів, збирати викинуті комп’ютери, шукати бонуси у вигляді продуктових ваучерів та уникати наркоманів і педофілів на шляху до школи. У грі це було значно веселіше, ніж насправді.

Спускаючись униз, я зупинився біля трейлера «Ейрстрім», що знаходився на три рівні нижче нашого, де жила моя подруга місіс Ґілмор. Вона була милою літньою жіночкою за сімдесят, і, здається, завжди прокидалась безглуздо рано. Я заглянув у вікно і побачив, як вона човгає по кухні, готуючи сніданок. Через кілька секунд вона мене помітила і її очі загорілися.

— Вейде! — сказала вона, відчиняючи вікно. — Доброго ранку, мій любий хлопчику.

— Доброго ранку, місіс Ґі. Сподіваюсь, що не налякав вас.

— Зовсім ні, — сказала вона, щільніше затягнувши халат від протягу з вікна. — Там же можна замерзнути! Чому б тобі не зайти і не поснідати? У мене є трохи соєвого бекону. І ці порошкові яйця не такі вже й погані, якщо добре посолити.

— Дякую, але я сьогодні не можу, місіс Ґі. Мені потрібно до школи.

— Гаразд. Тоді наступного разу.

Вона послала мені повітряний поцілунок і почала зачиняти вікно.

— Постарайся не зламати собі шию, коли лазитимеш там, гаразд, Людино-павук?

— Постараюсь. Побачимось пізніше, місіс Ґі.

Я помахав їй на прощання і продовжив спуск.

Місіс Ґілмор була надзвичайно привітна. Вона дозволяла окупувати її диван коли мені було треба, хоч там і було важко спати через усіх її котів. Місіс Ґі була супер-релігійною і більшість свого часу проводила в ОАЗі, сиділа у пастві однієї з тих великих онлайн мега-церков, співала псалми, слухала проповіді та відвідувала віртуальні екскурсії до Святої Землі. Я ремонтував її древню консоль щоразу, коли та барахлила, а у відповідь вона відповідала на мої нескінченні питання про те, як їй жилось у вісімдесятих. Вона знала найкрутіші дрібниці про вісімдесяті, про які не дізнаєшся з книжок чи фільмів. Вона також завжди молилася за мене. З усіх сил намагалася врятувати мою душу. Мені так і не стало духу сказати їй, що я вважаю організовану релігію повною дурнею. Це була приємна вигадка, що давала їй надію і тримала на плаву — тим самим для мене було Полювання. Цитуючи «Альманах»: «Людям, які живуть у скляних домах, варто заткнути пельку».

Діставшись нижнього рівня, я зістрибнув з риштування, щоб скоротити кілька останніх футів до землі. Гумові чоботи хлюпнули в талий сніг та замерзлий бруд. Внизу було все ще досить темно, тож я дістав ліхтарик і попрямував на схід, прокладаючи собі шлях крізь темний лабіринт, роблячи все можливе, щоб залишатись непоміченим, при цьому намагаючись не спіткнутись об продуктовий візок, двигун, або ще якийсь брухт, яким були засмічені вузькі проходи між стеками. Я рідко бачив когось на вулиці в такий ранній час. Приміські човникові автобуси ходили всього кілька разів на день, тож ті жителі, яким пощастило мати роботу, вже чекали на зупинці біля шосе. Більшість із них працювали денними робітниками на гігантських аграрних фабриках, які оточували місто.

Пройшовши близько півмилі, я досяг гігантського насипу зі старих автомобілів і вантажівок, безладно навалених у купу вздовж східного периметра стеків. Кілька десятиліть тому крани очистили парк від стількох покинутих транспортних засобів, наскільки це було можливо, аби звільнити місце для ще більшої кількості стеків, і вони скинули їх у величезні купи, як ця, по всьому периметру поселення. Багато з них були майже такі ж високі, як і самі стеки.

Я підійшов до краю купи, і, швидко озирнувшись навколо, аби переконатись, що за мною не стежать, звернув убік і протиснувся у щілину між двома розчавленими автомобілями. Звідти, пригинаючись, видираючись та просуваючись боком, я все далі й далі заглиблювався у гору понівеченого металу, поки не досяг маленького відкритого простору позаду похованого вантажного фургона. Видимою була тільки задня третина фургона. Решта ж була прихована іншими транспортними засобами, поскладаними на ньому та довкола. Поперек даху фургона під різними кутами лежали два перевернутих пікапи, але більшу частину їхньої ваги підтримували поскладані з обох сторін автомобілі, створюючи свого роду захисну арку, яка не давала горі навалених транспортних засобів розчавити фургон.

Я витягнув з-за коміра ланцюжок з єдиним ключем. Завдяки удачі, цей ключ висів у замку запалювання, коли я вперше знайшов фургон. Багато з цих транспортних засобів були в робочому стані, коли їх покинули. Їхні власники просто більше не могли дозволити собі витрачати гроші на пальне, тож вони припаркували їх і пішли геть.

Я поклав ліхтарик у кишеню та відчинив задні праві двері фургона. Вони відкрились приблизно на півтора фута, даючи мені достатньо місця, аби протиснутись. Зачинив за собою двері і знову їх замкнув. Задні двері фургона не мали вікон, тож на секунду я опинився у повній темряві, доки не намацав старий подовжувач, який приклеїв до стелі. Ввімкнув його, і світло старої настільної лампи залило крихітний простір.

Пом’ятий зелений дах компактного автомобіля затуляв отвір на місці лобового скла, але пошкодження передньої частини фургона не поширювались далі кабіни водія. Решта інтер’єру залишилась недоторканою. Хтось видалив усі сидіння (ймовірно, щоб використати замість меблів), залишивши невелику «кімнату» розміром з чотири фути завширшки, чотири фути заввишки й дев’ять футів завдовжки.

Це і був мій сховок.

Я знайшов його чотири роки тому, в пошуках викинутих комп’ютерних запчастин. Вперше відчинивши двері і заглянувши у темний інтер’єр фургона, я одразу зрозумів, що знайшов щось безцінне: приватність. Про це місце більше ніхто не знав, я міг не хвилюватись, що тітка чи якийсь її новий хлопець-невдаха надокучатимуть чи поб’ють мене. Я міг тримати тут свої речі і не хвилюватись, що хтось їх украде. І найголовніше — в цьому місці я міг спокійно підключатись до ОАЗи.

Фургон був моїм прихистком. Моєю печерою Бетмена. Моєю Фортецею самотності. Саме тут я відвідував школу, робив домашнє завдання, читав книжки, дивився фільми і грав у відеоігри. І також тут я проводив свій постійний пошук «великоднього яйця» Галлідея.

Прагнучи зробити фургон максимально звуконепроникним, я покрив стіни, підлогу і стелю пінопластовими лотками з-під яєць і шматками килимів. Кілька картонних коробок від ноутбуків та комп’ютерних частин лежали в кутку, неподалік від стелажа зі старими автомобільними акумуляторами і модифікованим велотренажером, з яких я склепав зарядний пристрій. З меблів було лише розкладне садове крісло.

Я кинув рюкзак, скинув пальто і застрибнув на велотренажер. Зарядка батарей зазвичай була єдиною фізичною вправою, яку я виконував протягом дня. Я крутив педалі, доки лічильник не показав, що батареї мають повний заряд, а тоді всівся у крісло і ввімкнув невеликий електричний нагрівач, що стояв поруч. Зняв рукавички і став потирати руки перед нитками розжарювання, які почали світитись яскраво-помаранчевим. Не можна надовго залишати нагрівач ввімкненим, бо він виснажить батареї.

Я відкрив металеву коробку з захистом проти щурів, де тримав запас їжі, і дістав трохи води і пачку сухого молока. Змішав їх у мисці, а тоді всипав щедру порцію пластівців «Фрут рокс». Поївши, дістав старий пластмасовий ланч-бокс «Зоряний шлях», який тримав під панеллю приладів фургона. Усередині була видана школою консоль ОАЗи, тактильні рукавички і візор. Це були, безумовно, найцінніші мої речі. Занадто цінні, щоб носити з собою.

Я одягнув еластичні тактильні рукавички і зігнув пальці, щоб переконатись, що жоден з суглобів не заїдає. Тоді схопив консоль ОАЗи, плоский чорний прямокутник розміром з книжку в м’якій обкладинці. Вона мала вбудовану антену бездротової мережі, але сигнал всередині фургона був ніяким, адже той був похований під величезним насипом щільного металу. Тому я спорудив зовнішню антену і встановив її на капот автомобіля на вершині купи брухту. Кабель антени звивався вгору крізь отвір, який я зробив у стелі фургона. Я включив його в порт збоку консолі, тоді одягнув візор. Він щільно прилягав навколо очей як пара окулярів для плавання, блокуючи все зовнішнє світло. З візора на рівні скронь видовжилися маленькі навушники і автоматично ввіткнулись у вуха. Візор також містив два вбудовані стерео мікрофони, щоб уловлювати все, що я кажу.