Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 16)

Він хотів, щоб його знайшов учень.

Я все ще не оговтався від наслідків цієї думки, коли нарешті продзвенів дзвінок. Решта учнів навколо мене почали виходити з кімнати або зникати з місць. Аватар міс Ренк також зник, і вже за секунду я залишився в класі сам.

Я відкрив на екрані мапу Людуса. Вона зависла переді мною у вигляді тривимірного глобуса, і я покрутив його рукою. За стандартами ОАЗи Людус був відносно невеликою планетою, близько третини розміру Місяця, з довжиною екватора рівно в одну тисячу кілометрів. Поверхню покривав один суцільний континент. Тут не було океанів, всього лиш кілька десятків великих озер, розкиданих то тут, то там. Оскільки планети ОАЗи не були справжніми, вони не повинні були підкорятись законам природи. На Людусі постійно був день, незалежно від вашого місця розташування, а небо завжди було ідеально безхмарним. Нерухоме сонце над головою було нічим іншим, як віртуальним джерелом світла, запрограмованим в уявному небі.

Шкільні кампуси виглядали на мапі як тисячі ідентичних пронумерованих прямокутників, що поцяткували поверхню планети. Вони були розділені горбистими зеленими полями, річками, гірськими хребтами та лісами. Ліси були всіх форм та розмірів, і багато з них межували зі школами. Поруч з мапою, я відкрив модуль «Tomb of Horrors». На перших сторінках була примітивна ілюстрація пагорба, що приховував гробницю. Я зробив скріншот цієї ілюстрації та помістив його в кутку екрана.

Я відчайдушно переглядав улюблені сайти з піратськими програмами, поки не знайшов висококласний плаґін розпізнавання зображень для мап ОАЗи. Завантаживши програму через Guntorrent, знадобилося ще кілька хвилин, щоб розібратися, як змусити її просканувати всю поверхню Людуса і шукати пагорб з великими чорними каменями, розташованими у формі черепа. Такий, щоб відповідав розміру, формі та вигляду на ілюстрації з модуля «Tomb of Horrors».

Приблизно через десять хвилин пошуку програма видала можливий збіг.

Затамувавши подих, я помістив зближене зображення мапи Людуса поруч з ілюстрацією з модуля «D&D». Форма пагорба та зображення черепа з каменів ідеально співпадали з ілюстрацією.

Я трохи зменшив зображення карти, потім відхилився достатньо далеко, щоб упевнитись, що північний край пагорба закінчувався кручею з піску і дрібного гравію. Точнісінько як в оригінальному модулі «Dungeons & Dragons».

У мене вирвався переможний крик, відлуння якого прокотилося порожнім класом і відбилося від стін мого сховку. Я це зробив. Я справді знайшов Гробницю жахіть!

Коли я нарешті зміг заспокоїтись, зробив кілька швидких підрахунків. Пагорб був у центрі великого лісу в формі амеби, розташованого на протилежному боці Людуса, за чотириста кілометрів від моєї школи. Якби мій аватар біг безперервно з максимальною швидкістю у п’ять кілометрів на годину, знадобилося б три дні, аби туди дістатись. Якби я міг телепортуватись, то був би там за декілька хвилин. За таку коротку відстань плата не була б дуже високою, можливо кілька сотень кредитів. На жаль, це все ще було більше, ніж я зараз мав на рахунку ОАЗи, а саме великий жирний нуль.

Я обдумував варіанти. Ейч міг би позичити гроші на дорогу, але я не хотів просити про допомогу. Якщо я не міг дістатись до гробниці самостійно, то не заслуговував дістатись туди взагалі. Крім того, довелось би брехати Ейчу про те, для чого ці гроші. А оскільки я ніколи раніше не просив у нього позику, будь-яке пояснення здавалось би підозрілим.

Згадавши Ейча, я не міг не посміхнутись. Він просто збожеволіє, коли про це дізнається. Гробниця була захована менш ніж за сімдесят кілометрів від його школи! Практично задній двір.

Ця думка викликала ідею, що змусила мене зірватись на ноги. Я вибіг з класу і побіг вниз коридором.

Я не тільки знайшов спосіб телепортуватись на іншу сторону Людуса, але й знав, як зробити так, щоб за це заплатила школа.

Кожна школа ОАЗи мала купу різних спортивних команд, включаючи реслінг, футбол, американський футбол, бейсбол, волейбол та кілька інших видів спорту, які неможливо зіграти в реальному світі, наприклад, квідич чи захоплення прапора в невагомості. Учні виступали за команди, як і в реальному світі. Для гри використовували удосконалений тактильний костюм, призначений для спорту, в якому вони насправді мали бігати, стрибати, копати, блокувати й таке інше. Команди проводили нічні тренування, влаштовували вечірки з уболівальниками та відвідували змагання в інших школах на Людусі. Наша школа видавала безкоштовні ваучери на телепортацію усім учням, які хотіли відвідати виїзну гру та підтримати команду школи №1873 на трибунах. Я скористався цим тільки раз, коли наша команда захоплення прапора грала проти команди школи Ейча у чемпіонаті шкіл.

Зайшовши до кабінету адміністрації школи, я проглянув графік подій та одразу знайшов те, що шукав. Того вечора наша футбольна команда мала виїзну гру проти школи №0571, яка була приблизно за годину бігу від лісу з гробницею.

Я простягнув руку та обрав гру, і в моєму інвентарі миттєво з’явився ваучер на телепортацію, дійсний на одну подорож до школи №0571 і назад.

Я ненадовго зупинився біля своєї шафки, щоб залишити підручники та взяти ліхтарик, меч, щит та обладунки. Тоді вибіг із головного входу та перетнув широкий зелений газон перед школою.

Опинившись біля червоної лінії, що позначала межу шкільної території, я озирнувся навколо, переконався, що ніхто за мною не стежить, а тоді її перетнув. Щойно я це зробив, ім’я над головою змінилося з «ВЕЙД3» на «ПАРЗІВАЛЬ». Тепер, поза територією школи, я знову міг використовувати ім’я аватара. Я міг взагалі його вимкнути, що я й зробив, адже хотів подорожувати інкогніто.

Найближчий транспортний термінал був за декілька хвилин ходи від школи, в кінці стежки з бруківки. Це був великий куполоподібний павільйон, який підтримували дюжина колон зі слонової кістки. Кожна колона мала телепортаційний знак ОАЗи, велику літеру «Т» у центрі синього шестикутника. Шкільний день нещодавно закінчився, тож у термінал сунув безперервний потік аватарів. Всередині були довгі ряди синіх телепортаційних кабін. Їхня форма та колір завжди нагадували мені ТАРДІС Доктора Хто. Я увійшов у першу порожню кабінку, яку побачив, двері автоматично зачинились. Мені не потрібно було вказувати місце призначення на сенсорному екрані, адже воно вже було вказано на ваучері. Я просто вставив ваучер у слот, і на екрані переді мною з’явилась карта Людуса, показуючи лінію від мого поточного місцезнаходження до місця призначення, зеленої крапки поблизу школи №0571. Кабінка миттєво розрахувала відстань, яку я подолаю (462 кілометри) та суму, яку моя школа повинна оплатити за подорож (103 кредити). Ваучер підтвердили, плата була стягнена і аватар зник.

Я миттю з’явився у такій самій кабіні, всередині такого самого терміналу на протилежному боці планети. Коли вибіг на вулицю, то побачив школу №0571 на південь від себе. Вона виглядала точно як моя школа, за винятком навколишнього пейзажу. Я помітив декількох учнів зі своєї школи, що йшли до футбольного стадіону неподалік дивитися гру та вболівати за нашу команду. Я точно не знав, навіщо їм це було потрібно. Вони так само могли подивитися гру онлайн. А всі порожні місця на трибунах будуть заповнені випадково згенерованими вболівальниками, які поглинатимуть віртуальні хот-доги та содову. Іноді навіть робитимуть «хвилю».

Я вже біг у протилежному напрямку, через зелене поле, що простягалось позаду школи. На горизонті вималювався невеликий гірський хребет, біля його підніжжя виднівся ліс у формі амеби.

Я увімкнув функцію автоматичного бігу, тоді відкрив інвентар і вибрав зі списку три предмети. На тілі з’явилася броня, за спиною повис щит, а на боці висів меч у піхвах.

Я був майже на краю лісу, коли задзвонив телефон. Визначник показував, що це Ейч. Мабуть, хотів дізнатись, чому я досі не в Підвалі. Але якщо я відповім на дзвінок, він побачить онлайн-трансляцію мого аватара, що зі всіх сил біжить через поле, а позаду віддаляється школа №0571. Я міг приховати місце свого перебування, відповівши лише на аудіодзвінок, але це було б підозрілим. Тож я дочекався відео-відповідача. У віконечку на екрані з’явилося обличчя Ейча. Він телефонував з якоїсь PvP-арени. На багаторівневому ігровому полі позаду нього десятки аватарів зійшлися у завзятій боротьбі.

— Йоу, Зі! Що робиш? Дрочиш на Леді-яструба? — він блиснув чеширською усмішкою. — Дай знати. Я все ще планую зробити трохи попкорну і влаштувати марафон «Закумарених». Ти зі мною?

Він завершив виклик і його образ зник.

Я надіслав текстову відповідь, що маю гору домашніх завдань і сьогодні не зможу. Тоді відкрив модуль «Tomb of Horrors» та почав ще раз його перечитувати, сторінка за сторінкою. Читав повільно та ретельно, тому що був певен — там містився детальний опис всього, що я незабаром побачу.

«На краю світу, під загубленим та самотнім пагорбом, — йшлось у вступі до модуля, — лежить зловісна ГРОБНИЦЯ ЖАХІТЬ. Цей склеп-лабіринт заповнений страхітливими пастками, дивними та лютими монстрами, коштовними та магічними скарбами, і десь в його межах покоїться злий деміліч».

Остання частина мене трохи турбувала. Ліч — це зомбі, як правило, неймовірно могутній чарівник або король, який використав темну магію, щоб зв’язати свій розум з оживленим трупом, таким чином досягаючи збоченої форми безсмертя. Я зустрічав лічів у багатьох відеоіграх та фантастичних романах. Їх варто будь-що уникати.