Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 9)

— І священника посадили, — сказав Рокка, — бо знайшли в нього трипроцентні облігації. Це було, звісно, у Франції. Тут би його ніколи не заарештували. Він заперечував, що знає щось про п’ятипроцентні. Це сталося в Безьє. Я там був і прочитав про це в газеті, а тоді пішов до в’язниці й попросив, щоб мені дозволили побачитися з тим священником. Було очевидно, що це він поцупив облігації. 

— Я не вірю жодному твоєму слову, — сказав Рінальді. 

— Можеш не вірити, — озвався Рокка. — Але я це розповідаю для нашого священника. Дуже повчальна історія. Він сам священник, і зможе її оцінити. 

Священник усміхнувся.  

— Розповідайте далі, — сказав він. — А я послухаю. 

— Звичайно, всіх облігацій так і не знайшли, але трипроцентні були таки в того священника, та ще й деякі місцеві боргові розписки, вже не пригадую, які саме. Отож я пішов до в’язниці… і тут найголовніше… я став біля його камери і сказав, наче на сповіді: «Благословіть мене, отче, бо згрішили ви». 

Усі вибухли реготом. 

— І що він відповів? — запитав священник. 

Рокка його проігнорував і почав пояснювати мені жарт.  

— Ти ж зрозумів, у чому суть, правда? — Це мав би бути дуже кумедний жарт, якщо тільки його правильно второпати. 

Мені налили ще вина, і я розповів анекдот про англійського рядового, якого поставили під душ. Тоді майор розповів смішну історію про одинадцятьох чехословаків і угорського капрала. Я випив ще і розказав жарт про жокея, котрий знайшов пенні. Майор сказав, що знає подібний італійський анекдот про герцогиню, котрій не спалося вночі. Священник пішов, а я ще розповів жарт про мандрівного торговця, котрий прибув до Мадрида о п’ятій ранку, коли там дув містраль. Майор сказав, що чув, ніби я вмію добряче випивати. Я заперечив це. Майор не погодився і почав присягатися Бахусом, що ми зараз перевіримо, чи це правда. До чого тут Бахус, сказав я. Не треба Бахуса. Ні, треба, наполягав він. Я маю змагатися з Філліпо-Вінченца Бассі, хто вип’є більше склянок і кухлів. Бассі сказав, що це несправедливо, бо він уже випив більше за мене. А я сказав, що це підла брехня, і Бахус чи не Бахус, але Філліпо-Вінченца Бассі чи Бассі-Філліпо Вінченца не випив за цілий вечір жодної краплі, і взагалі — як його насправді звати? А він запитав, як звати мене: Фредеріко Енріко чи Енріко Фредеріко? А я сказав, що нехай тоді переможе кращий, а Бахуса під три чорти, і майор почав наливати нам у кухлі червоне вино. Випивши пів кухля, я зрозумів, що більше не хочу. Я пригадав, куди збирався йти. 

— Бассі переміг, — сказав я. — Він кращий за мене пияк. Я мушу йти. 

— Він справді мусить, — підтримав мене Рінальді. — У нього побачення. Я це знаю. 

— Я мушу йти. 

— Іншим разом, — сказав Бассі. — Іншим разом, коли відчуватимеш силу.  

— Він поплескав мене по плечу. На столі горіли свічки. Усі офіцери були дуже веселі. — На добраніч, джентльмени, — попрощався я. 

Рінальді вийшов разом зі мною. Ми спинилися на галявинці за дверима, і він сказав:  

— Тобі краще не йти туди п’яному. 

— Я зовсім не п’яний, Ріні. Справді. 

— Може, пожуй трохи кавових зернят. 

— Дурниці. 

— Я зараз тобі дістану, малий. А ти тут походи взад-уперед. — Він повернувся зі жменькою смажених кавових зернят. — Пожуй трохи, малий, і хай береже тебе Бог. 

— Бахус, — сказав я. 

— Я тебе проведу. 

— Зі мною все гаразд. 

Ми йшли удвох містечком, і я жував зернята. Біля брами в алею, що вела до вілли з англійцями, Рінальді попрощався зі мною. 

— На добраніч, — сказав йому я. — А ти не хочеш зайти? 

Рінальді похитав головою.  

— Ні, — сказав він. — Я люблю простіші втіхи. 

— Дякую за кавові зернята. 

— Дурниці, малий. Пусте. 

Я попрямував алеєю. Обабіч неї чітко вирізнялися на тлі неба обриси кипарисів. Я озирнувся й помахав Рінальді, що стояв і дивився мені вслід. 

У приймальні вілли я сів, очікуючи, коли вийде Кетрін Барклі. Хтось наближався коридором. Я підвівся, але це не була Кетрін. Це була міс Ферґюсон. 

— Вітаю, — сказала вона. — Кетрін просила мене переказати, що вона, на жаль, не зможе вас нині побачити. 

— Дуже шкода. Маю надію, вона не занедужала. 

— Почуває себе не найкраще. 

— Ви перекажете їй, що мені дуже жаль? 

— Так, перекажу. 

— Гадаєте, що мені варто прийти до неї завтра? 

— Так, варто. 

— Дуже вам дякую, — сказав я. — На добраніч. 

Я вийшов надвір і раптом відчув себе самотньо й незатишно. Я легковажно поставився до побачення з Кетрін, забагато хильнув і мало не забув про зустріч, але коли не зміг її побачити, відчув самотність і порожнечу. 

Розділ восьмий 

Наступного дня ми довідалися, що цієї ночі вище по річці почнеться наступ, і нам треба вислати туди чотири машини. Ніхто не знав жодних подробиць, хоч усі демонстрували позитивний настрій і стратегічні пізнання. Я їхав першою машиною, і коли ми проминали в’їзд до англійського госпіталю, я звелів водієві зупинитися. Інші авто теж пригальмували. Я вийшов і наказав тим водіям їхати далі й зачекати нас біля роздоріжжя на Кормонс, якщо ми не наздоженемо їх раніше. Тоді я швиденько покрокував алеєю, а в приймальній залі попросив викликати міс Барклі. 

— Вона на чергуванні. 

— Чи міг би я лише на хвилинку з нею зустрітися? 

Вислали санітара, і той повернувся разом із нею. 

— Я заскочив, щоб дізнатися, чи вам краще. Мені сказали, що ви чергуєте, тож я попросив вас покликати. 

— Зі мною все добре, — сказала вона. — Вчора, мабуть, мене розморила спека. 

— Я мушу їхати. 

— Вийду з вами на хвилинку. 

— З тобою справді все добре? — запитав я надворі. 

— Так, дорогенький. Ти прийдеш сьогодні? 

— Ні. Мушу їхати до Плави, там має бути весело. 

— Весело? 

— Нічого серйозного. 

— Але ж ти повернешся? 

— Завтра. 

Вона розстібнула і зняла щось зі своєї шиї. А тоді поклала мені в руку.  

— Це святий Антоній, — пояснила вона. — І приходь завтра ввечері. 

— А хіба ти католичка? 

— Ні. Але кажуть, що святий Антоній оберігає. 

— Я припильную його заради тебе. Прощавай. 

— Ні, — сказала вона. — Не треба прощатися. 

— Гаразд.