Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 8)

— Де ти був? 

— У «Вілла-Росса». Високоморальна забава, малий. Співали хором. А ти де був? 

— Провідував англійок. 

— Дякувати Богу, що я не зв’язався з тими англійками. 

Розділ сьомий 

Наступного дня, повертаючись з першого гірського посту, я зупинив машину біля smistimento — евакуаційного пункту, де хворих і поранених розподіляли за їхніми документами, скеровуючи до різних госпіталів. Я був за кермом, тож залишився в авто, а водій пішов відмітити документи. День був спекотний, небо яскраво-блакитне, а дорога біла від куряви. Я сидів на високому сидінні фіата і ні про що не думав. Дорогою проходив полк, і я дивився, як вони минають. Чоловіки були розморені й зіпрілі. Дехто був у сталевих касках, але в більшості вони звисали з ранців. Майже всі каски були завеликі й налазили солдатам аж на вуха. Усі офіцери теж були в касках — але ці пасували краще. Це був один з полків бригади «Базиліката». Я розпізнав їх за смугастими червоно-білими петлицями. Услід за полком пленталися відсталі — ті, що не годні були марширувати в ногу зі своїми взводами. Були спітнілі, запорошені й потомлені. Дехто мав просто жахливий вигляд. Останнім за ними шкандибав якийсь солдатик. Він ішов, накульгуючи. Тоді спинився і сів при дорозі. Я вийшов з машини і наблизився до нього. 

— Що трапилося? 

Він зиркнув на мене, а тоді підвівся. 

— Я вже йду. 

— А що непокоїть? 

— Та що… війна. 

— А що з ногою? 

— З ногою нічого. У мене грижа. 

— А чому ви не на транспорті? — здивувався я. — Чому не їдете в госпіталь? 

— Не пускають. Лейтенант сказав, що я навмисне скинув бандаж. 

— Дайте-но помацати. 

— Грижа вже вилізла. 

— З якого боку? 

— Ось тут. 

Я її обмацав. 

— Ану кашляніть, — сказав я. 

— Боюся, щоб не стало гірше. Вона й так уже вдвічі більша, ніж зранку. 

— Сідайте в машину, — сказав я. — Скоро принесуть папери на цих поранених, і я тоді відвезу вас до ваших медпрацівників. 

— Він скаже, що я це зробив навмисне. 

— Нічого вам не зроблять, — сказав я. — Це ж не рана. А грижа у вас була й раніше, правда? 

— Але я загубив бандаж. 

— Вас відправлять у госпіталь. 

— А тут я не міг би залишитися, лейтенанте? 

— Ні, бо я ж не маю на вас документів. 

З дверей вийшов водій з паперами на поранених, яких ми везли. 

— Чотирьох у сто п’ятий. Двох у сто тридцять другий, — сказав він. Це були госпіталі на тому боці річки. 

— Сідайте за кермо, — сказав я. Тоді допоміг солдатику з грижею вмоститися біля нас на сидінні. 

— Ви говорите англійською? — спитав він. 

— Авжеж. 

— І що ви скажете про цю кляту війну? 

— Гидота. 

— Точно, гидота. О, Господи, яка ж це гидота. 

— Бували у Штатах? 

— Звісно. У Піттсбурзі. Я знав, що ви американець. 

— А хіба я погано розмовляю по-італійськи? 

— Я все одно здогадався, що ви американець. 

— Ще один американець, — сказав італійською водій, зиркнувши на солдатика з грижею. 

— Чуєте, лейтенанте. Вам що, обов’язково доставляти мене в полк? 

— Так. 

— Бо наш головний лікар знав про мою грижу. Я викинув геть той клятий бандаж, щоб мені стало гірше й не довелося знову йти на передову. 

— Розумію. 

— То чи не могли б ви завезти мене в якесь інше місце? 

— Якби ми були ближче до фронту, я міг би залишити вас на першому-ліпшому медичному пості. Але тут ви мусите мати документи. 

— Якщо я повернуся назад, мене прооперують, а тоді весь час триматимуть на передовій. 

Я замислився. 

— Ви ж теж, мабуть, не хотіли б постійно стирчати на передовій, правда? — запитав він. 

— Ні. 

— Господи Ісусе, що то за паскудна війна, га? 

— Послухайте, — сказав я. — Вилазьте з авто, а тоді впадіть при дорозі так, щоб на голові вискочила ґуля, і я підберу вас, вертаючись назад, і завезу в якийсь госпіталь. Ми тут зупинимося, Альдо.  

Машина пригальмувала на узбіччі. Я допоміг солдатикові вилізти. 

— Я буду тут чекати, лейтенанте, — сказав він. 

— До зустрічі, — попрощався я. 

Ми рушили далі, десь через милю наздогнали його полк, а тоді перетнули каламутну від талої води річку, що стрімко оминала опори мосту, і поїхали далі рівниною, доставляючи поранених у ті два госпіталі. Вертаючись, я сам сів за кермо і швидко помчав порожньою машиною, щоб підібрати того солдатика з Піттсбурга. Спочатку ми знову проминули його полк, де всі були ще дужче втомлені й зіпрілі, а тоді й тих, що відстали. Пізніше побачили санітарну підводу, що зупинилася край дороги. Двоє санітарів піднімали солдатика з грижею на підводу. Вони приїхали по нього. Побачивши мене, він похитав головою. Він був без каски, з чолом, заюшеним кров’ю. Ніс був обдертий, а криваве садно й волосся присипані пилом. 

— Дивіться, яка ґуля, лейтенанте! — заволав він. — Але що з того. По мене прийшли. 

Коли я повернувся у віллу, була вже п’ята година, і я пішов туди, де миють машини, щоб помитися під душем. Тоді, сидячи у своїй кімнаті в штанах і спідній сорочці, я склав рапорт. Через два дні мав розпочатися наступ, і мені треба було переїжджати зі своїми машинами до Плави. Я вже давно не писав у Штати і знав, що треба написати листа, але так довго це відкладав, що тепер ніяк не міг розпочати. Та й писати не було про що. Я вислав кілька армійських поштових листівок «Zona di Guerra», викреслюючи там усе зайве, крім того, що я «живий-здоровий». Так було надійніше. Ці листівки дуже сподобаються в Америці — незвичні й загадкові. Ця вся наша воєнна зона була незвична й загадкова, але, як на мене, доволі добре організована й зловісніша порівняно до інших воєн з австрійцями. Австрійська армія була створена для того, щоб постачати перемогами Наполеона — будь-якого Наполеончика. Було б добре мати такого Наполеончика, але натомість ми мали жирного і самовдоволеного генерала Кадорну, а ще Віктора-Емануїла, коротуна з довгою худою шиєю й цапиною борідкою. Був ще також герцог Аостський. Він був, мабуть, занадто вродливий, як на генерала, але зате мав вигляд справжнього чоловіка. Багато хто хотів би бачити його королем. Він мав королівську зовнішність. Був дядьком короля й командував третьою армією. Ми ж були в другій армії. В третій армії було декілька англійських батарей. Я зустрічав у Мілані двох їхніх артилеристів. Були дуже милі, і ми чудово провели вечір. Вони були кремезні, сором’язливі, дуже ніяковіли і водночас вельми схвально до всього ставилися. Хотів би я служити з англійцями. Було б усе набагато простіше. Хоч я б тоді, мабуть, давно вже загинув. Не те, що в цих санітарних каретах. Хоча й тут таке трапляється. Водії англійських санітарних машин також іноді гинули. Ну, але я знав, що мене не вб’ють. Не на цій війні. Мене вона не стосувалася. Здавалася мені не загрозливішою, ніж війна в кіно. Хоч я й волів би, щоб вона вже закінчилася. Може, цього літа настане кінець. Може, австрійців розіб’ють. Їх завжди розбивали в інших війнах. Що трапилося з цією війною? Усі казали, що французи здулися. Рінальді розповідав, що французьке військо зчинило заколот і пішло на Париж. Я запитав, чим це закінчилося, і він сказав: «Та їх там зупинили». Я хотів би поїхати в Австрію без жодної війни. Хотів би відвідати Чорний ліс, Шварцвальд. Хотів би побувати в горах Гарц. 

А де взагалі ті гори Гарц? Бої точилися в Карпатах. Але туди мене не тягне. Хоч там могло бути й непогано. Якби не війна, я міг би податися в Іспанію. Сонце вже сідало і ставало прохолодніше. Після вечері піду побачитися з Кетрін Барклі. Шкода, що її немає зараз тут. Хотів би опинитися з нею в Мілані. Було б гарно повечеряти з нею в «Кові» а тоді прогулятися парким вечором по Віа Манцоні перетнути міст повернути й піти понад каналом до готелю разом із Кетрін Барклі. Можливо вона б не відмовилася. Можливо уявила б мене тим своїм хлопцем який загинув і ми б зайшли в парадні двері і швейцар скинув би кашкета і я б зупинився біля конторки портьє і попросив би ключі а вона стояла б біля ліфта і ми б зайшли у ліфт який поволі піднімався б клацаючи на кожному поверсі а на нашому поверсі хлопчик-ліфтер відчинив би двері і спочатку вийшла б вона а тоді я і ми б пішли коридором а тоді я запхав би ключа у замкову щілину й відчинив би двері й зайшов а тоді взяв би телефонну слухавку і попросив би принести пляшку капрі б’янка в срібному відерці з льодом і було б чутно як подзвонює лід у відерці коли хлопець іде коридором а тоді стукає в двері а я б попросив залишити вино будь ласка за дверима. Бо ми вже були б роздягнені адже в кімнаті гаряче і вікно відчинене і ластівки кружляють понад дахами будинків а коли вже стемніє і підходиш до вікна то понад дахами й деревами шугають полюючи на здобич малесенькі кажанчики і ми б пили капрі а двері були б зачинені і було б гаряче і тільки простирадло і ціла ніч і ми б кохалися цілу задушливу міланську ніч. Ось так воно могло б бути. Я швидко повечеряю й піду на побачення з Кетрін Барклі. 

У офіцерській їдальні було забагато розмов, і я пив вино, адже сьогодні ми всі не були б побратимами, якби я трохи не випив, і ще я говорив зі священником про архієпископа Айрленда, що був, очевидно, шляхетною людиною, яка зазнала всіляких кривд і гонінь, до яких і я був причетний як американець, і хоч я про все це вперше чув, але вдавав, що добре все знаю. Було б просто неввічливо зізнаватися у своєму невігластві, коли мені так чудово розтлумачили причини цих гонінь, викликаних, як виглядало, звичайними непорозуміннями. Мені подобалося його ім’я, а те, що він був з Міннесоти, робило це ім’я ще привабливішим: Айрленд Міннесотський, Айрленд Вісконсійський, Айрленд Мічіганський. А ще воно нагадувало назву острова — island. Але не в тому річ. Суть була значно глибша. Так, отче. Це правда, отче. Мабуть, отче. Ні, отче. Хоч, може й так, отче. Ви знаєте про це більше, ніж я, отче. Священник був добрий, але нудний. Офіцери були недобрі й нудні. Король був добрий, але нудний. Вино було погане, але не нудне. Воно нищило емаль на зубах, залишаючи її на піднебінні.