Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 7)

Я рушив за нею до саду, а черговий санітар дивився нам услід. Коли ми вже вийшли на всипану гравієм доріжку, вона запитала:  

— Де ви були? 

— Я був на посту. 

— І не могли прислати мені записку? 

— Ні, — сказав я. — Не було причини. Я думав, що швидко повернуся. 

— Але ж треба було мене повідомити, любий. 

Ми звернули з доріжки й пішли під деревами. Я взяв її за руки, а тоді зупинився й поцілував. 

— Може, ми б кудись пішли? 

— Ні, — сказала вона. — Мусимо гуляти тут. Вас не було так довго. 

— Це тільки третій день. І я ж повернувся. 

Вона подивилася на мене.  

— І ви мене кохаєте? 

— Так. 

— Бо ви ж казали, що кохаєте мене, правда? 

— Так, — збрехав я. — Я вас кохаю. — Хоч я такого їй раніше не казав. 

— І зватимете мене Кетрін? 

— Кетрін.  

— Ми ще трохи пройшли і зупинилися під деревом. 

— Скажіть: «Я повернувся цієї ночі до Кетрін». 

— Я повернувся цієї ночі до Кетрін. 

— Ох, дорогенький, ти справді повернувся? 

— Так. 

— Я так тебе люблю, і це жахливо. Ти не залишиш мене? 

— Ні. Я завжди повертатимусь. 

— Ох, як я тебе люблю. Будь ласка, поклади знову туди свою руку. 

— Та я й не забирав її.  

Я повернув Кетрін, щоб, цілуючи, бачити обличчя, і зауважив, що в неї заплющені очі. Я їх поцілував. Подумав, що вона, мабуть, трохи божевільна. Нічого страшного. Мене це мало турбувало. Все одно це краще, ніж ходити щовечора в офіцерський бордель, де дівки вішаються тобі на шию, а тоді на знак приязні вбирають твій кашкет задом наперед у проміжках між подорожами вгору з твоїми побратимами. 

Я знав, що не кохаю Кетрін Барклі і не збираюся в неї закохуватися. Це була просто гра, як бридж, тільки замість карт ти грав словами. Як і в бриджі, треба було вдавати, що граєш на гроші або інші ставки. Нікого не цікавило, що це були за ставки. Мене це задовольняло. 

— Було б добре кудись піти, — сказав я. 

Як і кожному чоловікові, мені було важко довго кохатись навстоячки. 

— Нема куди йти, — сказала вона. Хоч би де вона була перед тим, але тепер уже повернулася на грішну землю. 

— Можемо тут трохи посидіти. 

Ми сіли на пласку кам’яну лаву, а я тримав Кетрін Барклі за руку. Вона вже не дозволила себе обняти. 

— Ти дуже втомився? — спитала вона. 

— Ні. 

Вона опустила очі, розглядаючи траву. 

— Огидну затіяли ми гру, скажи? 

— Яку ще гру? 

— Не прикидайся дурником. 

— Я не прикидаюсь, справді. 

— Ти гарний хлопець, — сказала вона. — І знаєш, як у неї грати. Але це огидна гра. 

— Ти завжди читаєш чужі думки? 

— Не завжди. Але твої читаю. Тобі не треба вдавати, що ти мене кохаєш. На сьогодні вже досить. Про що б ти ще хотів поговорити? 

— Але я справді тебе кохаю. 

— Прошу тебе, не будемо брехати, якщо немає в цьому потреби. Спектакль був чудовий, і я отримала задоволення. Ти ж бачиш, що я не така вже й божевільна. Це тільки часом мене заносить. 

Я стиснув її руку.  

— Люба моя Кетрін. 

— Дуже кумедно це в тебе звучить… Кетрін. Завжди по-різному. Але ти дуже милий. Дуже добрий хлопець. 

— Це так і священник каже. 

— Так, ти дуже добрий. І будеш мене навідувати? 

— Звичайно. 

— І не потрібно казати, що ти мене кохаєш. Зараз це зайве, — вона підвелася й подала мені руку. — На добраніч. 

Я хотів її поцілувати. 

— Ні, — сказала вона. — Я страшенно втомлена. 

— То поцілуй мене, — попросив я. 

— Любий, я дуже втомлена. 

— Поцілуй. 

— Ти дуже цього хочеш? 

— Так. 

Ми поцілувалися, і вона раптово відштовхнула мене.  

— Ні. На добраніч, любий, прошу тебе.  

— Я провів її до дверей і дивився, як вона зайшла у вестибюль. Мені подобалося стежити за нею. Вона пішла далі коридором. А я рушив додому. Ніч була гаряча, і в горах теж було спекотно. Я бачив спалахи на Сан Ґабріеле. 

Я зупинився перед «Вілла-Росса». Віконниці були зачинені, але зсередини ще й досі долинав галас. 

Хтось там співав. Я подався додому. Коли я роздягався, в кімнату зайшов Рінальді. 

— Ага! — вигукнув він. — Не все йде добре. Щось наш малий збентежений.